Непроста доля випала Василеві Бубенщикову. Адже із трирічного віку він повністю втратив зір. Фізична вада втім не завадила чоловікові здобути фах учителя історії, захистити кандидатську та з кінця 1980-х стати одним із найактивніших рухівців.
Про це йдеться на шпальтах газети "Твій вибір".
Тотальна брехня совєтів
– Якби не необхідність навчатися у школі для слабкозорих дітей у Львові, хтозна, як би сформувалася моя громадянська свідомість. Проте Львів був (як казали за совєтів) бандерівською столицею. Тож, опинившись у такому середовищі, я разом із ровесниками ще в 1960-х почали ловити хвилі радіостанцій «Свобода», «Голос Америки», «ВВС». І вже тоді, підлітком, я дізнався, що в Союзі є люди, яким не подобається комунізм і яких через це багато років утримують за ґратами, – пригадує Василь Васильович.
За те, що ловив закордонні радіохвилі, читав заборонену в СРСР літературу і не приховував у розмовах гріхів компартії, хлопця не раз хотіли виключити з інституту. Тим паче, що в кожній студентській групі тоді були стукачі, які оперативно доносили всю інформацію в органи КДБ (будівлі істфаку та волинських кадебістів стояли майже по сусідству). Проте відсутність зору і тут зіграла хлопцеві на руку. Адже Василь слугував своєрідною візитівкою радянської системи освіти: ось, мовляв, подивіться: у Країні Рад навіть ТАКІ люди можуть учитися на педагога.
– Працюючи вчителем історії у п’ятій школі Луцька, я був шокований, дізнавшись, що 300 років тому не було ніякого «возз’єднання» України та Росії, а всі так звані документи з печатками були підробкою. Справжнім шоком стало для мене відкриття правди про три голодомори, які влаштували українцям більшовики, аби знищити народ і звільнені землі заселити росіянами.
Коли правду історії Василь Бубенщиков обговорював із колегами-вчителями, були такі, які слухали, цікавилися, а були й такі, хто казав: «Всьо ето – ложь!»
Хотіли вигнати з «вовчим квитком»
Особливо несолодко довелося Василеві Васильовичу із зародженням Народного руху України. Адже наш герой був не просто прихильником виходу України зі складу СРСР, а й активним учасником цієї боротьби.
– Пам’ятаю, 17 вересня 1989-го я прийшов на репетицію хору Українського товариства сліпих і кажу: «Цього дня 50 років тому більшовицька Росія окупувала західну частину України. Пропоную в день жалоби відмінити репетицію». Не встиг я дійти додому, як сексоти («сєкрєтниє сотруднікі», які діяли в кожній організації та підприємстві) донесли «на верх», а звідти зателефонували директору п’ятої школи: «Как такая лічность может прєподавать дєтям?!!»
Згодом класним керівникам школи надійшло таємне завдання (бо сам Василь Бубенщиков про це нічого знав) зібрати підписи батьків, які нібито вимагають такого вчителя вигнати з «вовчим квитком».
– Але більшість батьків тоді відмовилися брати участь у такому судилищі. Лише один клас спробував мене принизити: після дзвінка на урок учні не заходили до кабінету, аби таким чином продемонструвати своє небажання навчатися в антирадянського педагога, – пригадує Василь Васильович. – Та я спокійно пояснив дітям: «Якщо це ваше рішення – я його поважаю. А якщо вас змусили це зробити – запрошую на урок». Коли через хвилин десять прибігла завучка, заглянула до кабінету, всі учні сиділи за партами, а я спокійно вів урок. Провокація не вдалася.
Не маючи законного права звільнити Василя Бубенщикова (люди з інвалідністю І групи можуть піти з роботи лише за власним бажанням), вчителя пробували «приструнити» ще жорсткішими методами. Йому передавали «вітання» і попереджали, що на нього, незрячого, може ненароком упасти цеглина на голову. Аноніми телефонували і казали: «У тебе двоє синів – подумай про це».
Втім Василь Васильович не зійшов із обраного шляху. Більше того, він став кореспондентом радіо «Свобода», журналістом найбільш революційної тоді газеті «Народна трибуна», головним редактором якої був Іван Корсак (згодом Іван Феодосійович очолить газету «Сім’я і дім»).
Щоб Василь Бубенщиков не міг передавати новини для радіо «Свобода», йому відключали домашній телефон. Під час путчу, коли по телевізору цілодобово транслювали балет «Лебедине озеро», Василь Васильович не міг дізнатися правди про переворот у Москві, бо йому глушили радіохвилі світових радіостанцій. Щоб до людей не дійшли викривальні статті про комуністів (і зокрема волинських), обласна поліграфія відмовилася друкувати «Народну трибуну», і газета багатотисячним накладом виходила аж у Теребовлі Тернопільської області.
– Сказати, що я не боявся? Звісно, що мені було страшно. І не так за себе, як за сім’ю, – відверто каже наш співрозмовник. – Дружина Оля тоді сказала, що не залишить мене самого. А от обох дітей, яким тоді було 11 і 13 років, ми сховали в селі на Тернопільщині, де жили наші родичі.
Справу батька продовжили сини
Але з часом і діти долучилися до боротьби, яка наближала Україну до омріяної незалежності. Старший із синів, Юрій (2014-го він став бійцем добровольчого батальйону «Айдар»), узимку 1991-го їздив із батьком для участі в першому Ланцюгу єдності. Молодший із синів, Анатолій (через 16 років лучани обрали його депутатом міськади), був постійним учасником мітингів, їздив на всеукраїнські збори РУХу, першим у школі скинув портрет Леніна, відмовився носити піонерську краватку, а на шкільний піджак приколов синьо-жовтий значок, подарований Степаном Хмарою – нині Героєм України.
– Тоді директор 11-ї школи викликав мене: «Ваш син порушує дисципліну! Візьміться за його виховання!» – усміхається пригадуючи Василь Васильович. – А я спокійно так у відповідь: «Він усе зробив правильно…»
І те, що чоловік був правим, підтвердилося 24 серпня, коли депутати Верховної Ради УРСР підтримали Акт проголошення Незалежності України. А 25 серпня в Луцьку за участі Василя Бубенщикова вже було повалено пам’ятник Леніну…
…Завершуючи розмову, Василь Васильович бере до рук гітару і виконує пісню, з якою 1990 року він, 34-річний учитель, не побоявся вийти на сцену фестивалю авторської пісні «Оберіг». У залі вочевидь було тоді немало кадебістів, перевдягнутих у цивільне, і вони назбирали не одну папку компроматів на незрячого бунтаря. Та він усе одно заспівав: «Не можу я побачити, як падає зоря//Чиясь рука закрила мої очі//І я крокую впевнено дорогой Октября//Мені сказали, що цього я хочу//І та рука веде до грандіозних перемог//Хоч я не розумію, з ким та битва//Та пальці все відштовхують мене від тих думок//І пригинають нижче до корита//І чув я, ніби та рука скидала з церкви дзвін//Країну всю стягла колючим дротом//І ласа до жіночих в таборах була колін//І цілила в людей гарматним шротом//Я руку віддираю, я побачив вже зорю//Я вже прозрів. Я хочу жити гордо//Є ж час іще! Я встигну і своє добро створю!//Та пальці вже лягли мені на горло…»
Ніна Грицюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
