Ірина завжди і в усьому хотіла бути кращою від подруг. Це, до речі, їй добре вдавалося, адже батько мав декілька власних магазинів, відтак грошей вистачало на усі доньчині забаганки. І сукні, і взуття, і прикраси в Іри завжди були найкращі.
Про це йдеться у газеті "Твій вибір".
– Чула? – новину принесла Юля, яка завжди в їхній групі першою дізнавалася про всі новини. – Наша Танька заміж виходить. І не за кого-небудь, а за Віктора Михайловича.
– Танька? – Ірині здалося, що вона чогось недочула. – За нашого історика заміж?
Дуже швидко в їхній групі не залишилось незаміжніх дівчат – весілля гуляли то в однієї, то в іншої. Тож до кінця навчального року лише Ірина та Зоряна були незаміжніми.
– Треба щось робити, – подумала Іра. – Непорядок, що якісь там селючки вже заміжні, а я навіть ні з ким не зустрічаюсь. Ой, непорядок.
Правильне, як здалося Ірі, рішення вона прийняла дуже швидко. Тож через місяць вся група веселилася на весіллі подруги. Її обранець, Артур, був високим, красивим юнаком, тож усі подруги вважали, що їй круто пощастило. І лише батьки нареченої були засмучені, бо знали, що зять – безтолковий, самозакоханий і в житті не вміє нічого, окрім як тринькати батьківські гроші. Проте переконати доньку в тому, що це аж ніяк не її щастя, так і не змогли.
Тож через рік няньчили Іллюшку. А Ірина після розлучення з Артуром кинулась влаштовувати своє життя. Ходила в нічні клуби, веселилася з дівчатами і хлопцями. А ще – закинула навчання і з’являлася в університеті раз чи два на тиждень. Мовляв, все одно останній курс, диплом про закінчення однозначно дадуть.
Батькам все це вкрай не подобалось. Ще б пак! Та й як це могло подобатись, коли єдина донька почала приходити додому під ранок, не цікавилась ніким, окрім себе самої.
– Доню, ти б з малим більше часу проводила, а то він няню вже мамою почав називати, – якось вирішила поговорити з нею мати.
– Незважаючи на те, кого він називає мамою, нею є і буду лише я, – мовила Ірина. – А мені потрібно влаштувати своє життя.
– Але Іллюшка і є частиною твого життя, і він потребує твоїх уваги і любові.
– Мамо, я також потребую уваги і любові, – почала сердитися донька. – Зрештою, ти ж не хочеш, аби я залишилася одна?
Звісно, мати не хотіла цього, тому промовчала. Їй було щиро шкода доньку, бо бачила, як вона переживала розлучення з Артуром, бачила, як поспішає влаштувати своє життя. Вона дуже хотіла, аби Ірина була щасливою.
Через два роки молода жінка таки зустріла того, кого шукала. Герман був економістом і приїхав в Україну в складі робочої делегації. Вродлива, розумна і гостра на язик Ірина йому щиро сподобалась. Тож молоді люди почали спілкуватися. Опісля Герман запросив її до себе в Німеччину. Раз, тоді вдруге, а згодом запропонував руку і серце. Тож незабаром Ірина, ставши дружиною Германа, залишила Україну. А заодно і маленького Іллю, який перший час після від’їзду матері дуже сумував за нею.
– Ти не маєш рації, – не раз казала їй мама. – Ілля – твій син і має бути з тобою. Він дуже-дуже сумує за тобою. Іро, він – хлопчик і потребує батьківської уваги. Думаю, Герман стане для нього чудовим батьком.
– Що? – великі, виразні очі Іри враз стали ще більшими. – Що ти говориш? Мамо, Герман і слухати не хоче про Іллю. Мамо, ти зрозумій, я хочу влаштувати своє життя, а там побачимо.
Мати все зрозуміла. Тож усю любов віддавала єдиному внуку. Водила в школу, на гуртки. Разом вони ліпили фігурки з пластиліну, вирізали лобзиком різні візерунки. Разом готували вечерю для дідуся, а ще – каталися на роликах.
– Ти для мене навіть краща від мами, – мовив якось Ілля. – Бабусю, ти така класна!
– Ну, внучку, наша бабуся не класна, – розсміявся дідусь. – Вона у нас просто суперова. Я б точно на ролики не став і з тобою на карате не ходив би.
– Іллюша, так не можна казати про маму, – з сумом мовила бабуся. – Твоя мама дуже хороша, просто вона далеко і…
– Так, я знаю, – відповів підліток. – Але ж подзвонити могла б, приїхати могла б? Звісно, що могла б, якби хотіла.
Час минає швидко, тож шкільні роки добігли до кінця, і Ілля став студентом. Коли він закінчив другий курс, його дідусь загинув у дорожній аварії. Бабуся втрату переживала дуже важко. І одного дня, повернувшись з лікарні, куди потрапила в передінфарктному стані, кинулася телефонувати доньці.
– Іро, ти мусиш приїхати і забрати Іллю, – переконувала доньку. – Батько загинув, і я, відчуваю, не довго буду на цім світі. Ілля хороший, розумний. Як казав батько, він золота дитина. Але Ілля дуже молодий і потребує уваги. Забери його до себе. Він же твій син, доню.
– Мамо, я все розумію, – невдоволено відповіла Ірина. – Але Герман виграв грант на роботу в Канаді на наступні два роки. Тому через тиждень ми вилітаємо. До того ж Іллі потрібно закінчити університет. Тоді й поговоримо.
Проте не довелось. Після закінчення навчання Іллі запропонували роботу в Англії. Тож, забравши бабусю, він переїхав туди. А через пів року до них прилетіла Ірина. Виявилось, що в Канаді Герман зустрів жінку, в яку закохався і яка народила двох діток. Тож залишив Іру і одружився вдруге.
– Ну, тепер будемо разом, – мовила жінка, розповівши про свої перипетії. – Як же ти виріс, сину!
– Ні, мамо, разом ми не будемо, – відповів Ілля. – Я буду з бабусею.
– Прости мені, сину, – почала ридати Ірина. – Благаю: прости!
БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!
Ксенія Фірковська
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
