Життя

Із прибиральниці – в дружини мільйонера

Із прибиральниці – в дружини мільйонера

Оксана з усіх сил терла підлогу престижного банку.

Терла й думала про Сергія Петровича – директора, який уже тиждень щодня проходив повз дівчину до свого кабінету, - йдеться у газеті «Твій вибір».

Його карі очі та темне волосся з першими сріблястими нитками чомусь не давали дівчині спокою.

Реклама

Але хто вона – прибиральниця, і хто він – красень-багатій!

Знайомство зі скандалом

Через два тижні роботи в банку Оксана вже була така втомлена отим безкінечним миттям. А цієї ночі ще й не виспалася через постійні повітряні тривоги. Тому зранку, зла на все довкола, дівчина спересердя махнула шваброю і… ледь не збила з ніг директора.

Сергій Петрович у відповідь не кричав, не сердився. Навпаки – усміхнувся, підморгнув, мовляв, усе гаразд, і покрокував до свого кабінету.

Але от халепа: те підморгування помітила його дружина, яка працювала в цьому ж банку.

– Тобі що, повилазило?! – накинулася вона на Оксану. – Ти могла розбити голову моєму чоловікові!

А коли підійшла впритул і побачила миловидне обличчя прибиральниці, то розлютилася ще більше:

– Слухай, а ти взагалі звідки тут узялася?

– Я… я тут працюю.

– А за чиєю рекомендацією тебе взяли?

– Мене? Не знаю. Просто мама захворіла, то я її підміняю.

– Тепер яс-с-сно, – просичала дружина директора. – Хотіли нас надурити!

– Ні! Що ви! Пробачте! Мамі стало погано. «Швидка» забрала. Вона попросила мене підмінити її на тиждень-другий. То я перед навчанням прибігаю, прибираю і зразу йду…

Директриса хотіла ще щось сказати, але з-за дверей визирнув її чоловік:

– Ти ще довго там будеш сваритися? – запитав сердито.

І вона тут же поцокотіла каблуками до кабінету…

…Коли вся підлога сяяла чистотою, а на меблях не залишилося жодної порошинки, Оксана витерла спітніле чоло й пішла у відділ кадрів віддати ключі. Та не встигла сказати «добрий день», як начальник перебив:

– Знаю, знаю. Хочеш віддати ключі й запитати про завтрашній графік. Але… із завтрашнього дня ви з мамою в нас більше не працюєте.

Оксана аж присіла від несподіванки.

– Чому?

– От і мене це цікавить. Роботою ми задоволені. Але кілька хвилин тому зайшла директриса й сказала, щоб завтра в банку була нова прибиральниця.

Сльози покотилися Оксаниними щоками. Вона ж так старалася. І як сказати мамі, що тепер у них немає ні роботи, ні грошей? «Може, кинути навчання й піти на постійну роботу? – думала дівчина. – Але мама знову скаже: з вищою освітою у люди виб’єшся, а без диплома все життя шваброю махатимеш».

Начальнику, який добре знав Оксанину маму і цінував її як сумлінну працівницю, стало шкода дівчини. Тим більше, що жінку забрала «швидка» з підозрою на інфаркт.

– Слухай, дитино, ти ж навчаєшся на вчительку іноземної мови?

– Так. Але я тільки на другому курсі.

– Мій син має фірму. Займається міжнародними перевезеннями. Якраз шукає перекладача. Хочеш, я з ним поговорю?

– Але ж як я буду встигати і на пари ходити, і на роботу?

– Ти спочатку  з моїм сином поспілкуйся, за зарплату розпитай. А там вирішиш. Може, на заочне переведешся…

Після чорної смуги настала біла

Уже два роки минуло відтоді, як Оксана похоронила маму.

Втратити єдину рідну людину було дуже боляче. Тому, коли на фірмі, де Оксана таки влаштувалася перекладачкою, запропонували поїхати до Австрії на ділові переговори, дівчина погодилася без вагань.

А далі все закрутилося дуже швидко.

Успішні перемовини. Угода про відкриття у Відні філії. І перед самим поверненням до України:

– Оксано, хтось із наших працівників має залишитися тут на три місяці. Тебе в Україні нічого не тримає. Може, спробуєш?

Спочатку Оксана хотіла відмовитися. Але за мить подумала: «А справді, що мене тримає в Україні? Тісна кімнатка в гуртожитку й повна самотність?»

– Добре, я залишуся. Але тільки на три місяці.

Втім немає нічого постійнішого за тимчасове.

Три місяці розтягнулися на два роки. За цей час Оксана зарекомендувала себе як чудова керівниця. А сьогодні її призначили директоркою!..

…Весь день – привітання від колег і партнерів. Усмішки, букети і шампанське.

А ввечері, коли робочий день закінчився і всі працівники розійшлися по домівках, Оксана знову відчула пекучий біль самотності.

Зайшла у простору квартиру, де її ніхто не чекав. Мовчки поставила квіти у вазу. Щоб заповнити тишу, увімкнула телевізор.

А оскільки сумувала за домом, автоматично знайшла український телеканал.

– Збанкрутував відомий український банк, – повідомляли в новинах. – Установу штурмують ошукані вкладники. Керівництво банку зникло в невідомому напрямку.

Оксана краєм ока глянула на екран і тут же завмерла.

Показували той самий банк, у якому її мама стільки років працювала прибиральницею і з якого їх так безсовісно вигнали.

«Як добре, що тоді все так склалося, – подумала Оксана. – Тільки маму шкода. Бо вона так і не пережила того несправедливого звільнення. Але якби не та швабра, якою я ледь не збила директора, я не стала б перекладачкою, не опинилася б в Австрії і, хтозна, чи не кинула б навчання, щоб замінити маму й усе життя махати шваброю…»

Несподівана зустріч

За кілька місяців скандал зі збанкрутілим українським банком ущух. Оксана з головою поринула у свою нову роботу директорки.

А наприкінці чергового робочого тижня замість бігти додому зайшла до затишного кафе, замовила глінтвейну і крізь вікно замріяно дивилася на осінній Відень.

– У вас не зайнято? – англійською мовою запитав чоловік уже старшого віку з великими карими очима.

– Та ні, можете присісти, – відповіла Оксана, не відриваючи погляду від вікна.

– Може, у вас побачення і я буду заважати?

Оксана неохоче відірвалася від своїх думок, взяла свій глінтвейн, глянула на незнайомця – і від несподіванки розлила напій на себе.

Чоловік кинувся забирати келих, витирати червоні краплі з її світлої сукні. А Оксана дивилася на нього і сором’язливо казала, мовляв, не хвилюйтеся, зі мною все гаразд.

Весь вечір вони спілкувалися англійською. До півночі гуляли вулицями осіннього Відня. Оксана розповідала про історію та культуру Австрії. А чоловік слухав і не міг відірвати погляду від незнайомки.

Коли він запросив Оксану до ресторану, вона, на його превеликий подив, погодилася. Вони вечеряли, потім знову гуляли містом. Наступний ранок зустріли разом. А коли прощалися під будинком Оксани, чоловік обійняв її й ніжно поцілував у волосся.

– Може, ти нарешті назвеш своє ім’я? – запитав чоловік.

І яким же було його здивування, коли віденська дама з бездоганною англійською раптом заговорила українською:

– Ви з України! Я вгадала?

– Так, з України, – здивувався чоловік. – А звідки ти знаєш?

– Прочитала на вашій долоні, – усміхнулася Оксана.

– Цікаво-цікаво! А що ти ще прочитала?

– А ще тут написано, що ви – фінансист.

Оксана замовкла.

Вона не знала, чи варто говорити далі про український банк, ошуканих вкладників і зниклого директора, який зараз стояв поруч і закохано дивився на свою колишню прибиральницю.

Та чоловік зрозумів її мовчанку по-своєму. Пильно подивився Оксані в очі і відсахнувся:

– Ти що,  агентка?! І тепер здаси мене в поліцію? – зблід він.

Замість відповіді Оксана хотіла прошмигнути у свій під’їзд. Та чоловік ухопив її за руку:

– Кажи! Кажи, хто ти!

І Оксана здалася:

– Звісно, ви мене не пам’ятаєте. Але колись я працювала у вашому банку.

– Брешеш! Я б тебе запам’ятав!

– Якби я була в цій сукні й на цих туфлях за тисячу доларів, то ви б мене, звісно, тоді помітили. Але звернути увагу на прибиральницю – це не для вас, Сергію Петровичу.

– Що ти верзеш? Ти що, п’яна?

– Ні, за стільки років протверезіла. Це колись я плакала, що ваша дружина викинула нас із мамою з банку. Потім ридала, що мама від усього пережитого померла від інфаркту, а я лишилася сама-однісінька. І ось тепер, коли доля звела нас за тисячі кілометрів, ви знову хочете завдати мені болю.

Сергій слухав і не знав: бреше вона чи справді каже правду. Бо якщо вона здасть його поліції, тюрми не уникнути. Для нього, мільйонера, опинитися га ґратами було гірше за смерть. А після того, як дружина його надурила, підставила і призвела до банкрутства банку, Сергій Петрович не просто розлучився, а втратив довіру до всіх на світі…

Мрії збуваються…

…Оксана підставляла обличчя весняному сонцю. Невже це сталося?..

Вона заплющила очі й почула чоловічий голос:

– Оксано, ну що ти, як маленька! Третій місяць вагітності, а ти на траву лягаєш. На ось, присядь.

Лагідні руки підняли її, обережно вмостили у плетене крісло, накрили пледом.

– Ну ось, так буде краще, – промовив Сергій Петрович.

І ніжно поцілував свою законну дружину в ледь заокруглений животик…

Поліна Костюк

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Все про: Життя, кохання, робота
Реклама
В тему
Реклама

Останні матеріали