А коли сама пережила інсульт, вийшла заміж за мільйонера
Люба з Михайлом змалечку любили одне одного. А що жили на сусідніх хуторах, то й батьки не сумнівалися: діти підростуть, одружаться, землі вдосталь матимуть, стануть добрими господарями. Та 1939 року прийшли совєти. І 18-річний Михайло вирішив: поїде кращої долі шукати до Канади, - йдеться у газеті «Твій вибір».
Батьки впрошували сина не поспішати. Але в жовтні 1939-го прийшов лист із-за океану. Брат Петро розповідав, скільки привілеїв мають у Канаді українські фермери. Хвилювався, чи після приходу совєтів нема на Поліссі голоду, який уже пережила Східна Україна. А в кінці листа просив: «Михайле, брате! Женився би ти з Любою і, поки діток нема, до мене переїжджав! Разом хату тобі збудуємо, разом на землі будемо хазяйнувати».
І так Михайло загорівся мрією про Канаду, так запалив тією мрією Любу, що вони таки повінчалися, дописали Любі в паспорт пару літ, бо ще була неповнолітня, й у листопаді 1939-го втекли за океан…
Звірства московських окупантів
На чужій землі добре жилося Михайлові з Любою. Петро, як і обіцяв, у всьому допомагав молодому подружжю. Ще до приходу холодів брати встигли дерев’яну хатину збудувати. Узимку подали документи на виділення Михайлові землі неподалік Торонто.
А навесні обоє братів уже поле орали. Один день – Петрове, наступний – Михайлове. З часом узяли трактора в кредит, хороших молочних корів купили. І все б чудово, якби не сумні звістки з України.
У травні 1941-го совєти забрали до тюрми Любиного батька, бо не захотів до колгоспу вступати. А коли в червні радянські війська від німця втікали, усіх, хто в тюрмі сидів, на світанку вивели до стіни – і з автоматної черги…
Ще через два роки не стало Михайлового батька. Бо допомагав повстанцям «душити совєтську гниду», й за це його вночі «прибрали».
А ще за пару місяців посеред села люди побачили тіла замордованих дівчат – Михайлових сестер, які були в УПА зв’язковими. Мати, як побачила доньок, заколотих штиками, впала на їхні тіла і… померла.
Жила в СРСР, як у тюрмі
Коли звістка про такі катування дійшла до Канади, Люба якраз була на сьомому місяці вагітності. Як могла, жінка заспокоювала себе. Але жахіття кожної ночі поверталися.
І в одну з таких ночей Люба відчула різкий біль унизу живота. Схопилася, сіла на ліжко – а воно все в крові. Як не старався місцевий лікар урятувати дитину – марно. За годину малятко померло…
А ще через тиждень у хату принесли листа, в якому Любина мати розповідала: майже всю молодь із села тепер забирають на шахти Донбасу, хто на хуторі жив – у село виганяють, і тепер вона, стара хвора жінка, мешкає у чужому хліві, сильно хворіє і тільки молиться, аби Боженько швидше забрав її до себе…
Люба спочатку тільки плакала. А за якийсь час не витримала: зібрала одяг, склала всі гроші, які мала, і сказала:
– Не можу я, Михайле, спокійно тут сидіти, коли мама там помирає. Поїду, найму їй найкращих лікарів, хату нормальну куплю. А як тільки мамі стане краще, відразу до тебе повернуся.
Та не повернулася Люба ні через рік, ні через десять.
І до кого тільки жінка не зверталася, скільки документів із Канади не висилав Михайло – відповідь була одна: виїзд із Радянського Союзу заборонений, за спробу перетнути кордон – тюрма, за спробу втечі – розстріл на місці.
Так і жила Люба, доглядала матір. А що була гарною, то не один кавалер до неї сватався. Та жінка всім відмовляла. Вона дуже любила свого Михайла і вірила, що колись вони знову будуть разом.
Утім листи з Канади надходили все рідше. А потім узагалі перестали.
Через 40 літ почула голос коханого
Коли Люба поховала матір, сама вже стала пенсіонеркою. Змирилася з тим, що доживатиме віку одиначкою. Але добру й привітну Любу дуже любили в селі: і побалакати з нею приємно, і поради спитати.
Тож, коли в районі тільки з’явився сотовий телефон, який передавав сигнал через супутник і міг зв’язати людей із будь-якої точки планети, Любі, яка була вже геть старенькою бабусею, сказали, що її розшукує якийсь чоловік із Канади і хоче зателефонувати.
Уперше за стільки років жінка почула у слухавці голос свого Михайла. Вона ніби крізь сон слухала, як він просить у Люби пробачення за те, що одружився вдруге.
– Але Бог покарав мене за це, Любочко. Бо так і не подарував дітей.
Вони вдивлялися в обличчя одне одного і плакали. Від туги. Від розбитих мрій. Від кохання, яке так і не подарувало плодів.
– А я, Михайле, досі люблю тебе. І повік любитиму, – видихнула Люба і знепритомніла.
Довга дорога додому
Коли в лікарняній палаті Люба розплющила очі, подумала, що вже на небесах. Бо на ліжку сидів Михайло і тримав її за руку.
Ворухнула пальцями, покліпала очима – ні, не зникає!
– Любочко, це я, – тихо промовив сивий чоловік. – Тільки не хвилюйся. Лікарі сказали, в тебе був інсульт. Я замовив тобі реанімаційний вертоліт. Сам вилетів із Канади першим же літаком. І тепер доглядатиму тебе.
Сльози котилися по Любиних щоках на білосніжну лікарняну подушку.
– Не треба, Михайле. В тебе дружина, в тебе інше, щасливе життя, – казала вона, ковтаючи сльози.
– З дружиною ми чужі люди. І завжди такими були. Вона поласилася на мої гроші. Бо ж я, Любочко, став мільйонером. Але ніколи, жодного разу вона не дивилася в мої очі так, як зараз дивишся ти, моя зірочко… – і Михайло заплакав. – Яким дурним я був. Скільки літ змарнував. Скільки болю завдав тобі, моя пташко… Але тепер ми будемо разом. Навіть якщо це триватиме тільки рік чи тільки місяць…
…Такої пари в РАЦСі ще не бачили: їй – 87, йому – 90.
Як і належить мільйонерам, вони їхали в білому лімузині. А коли розкішне авто врешті привезло молодят до сільського будинку, подивитися на Любу з Михайлом прийшло ледь не все село.
Мільйонер, який переїхав у поліську глибинку з Канади, за свої гроші зробив у селі дорогу і стадіон, відремонтував клуб, а в кожну хату подарував по теличці.
– Колись, коли я жив за океаном, то великі гроші платив, щоб мати таку породу корів. Але ці корови допомогли мені стати мільйонером, – розповідав Михайло, на престольний празник запросивши все село. – Так що вірте в себе, вірте в Бога. А головне – не згубіть найдорожче: свою любов…
Повінчавшись у невеличкій церковці, Люба з Михайлом прожили в любові ще два роки. Першою полинула в Засвіти Люба. А через тиждень – і Михайло за нею.
Всі свої гроші вони заповіли громаді: щоб люди відновили старовинний храм, відремонтували ФАП і закупили туди медичне обладнання.
Але, крім цих благодійних справ, згадують люди і про ту велику любов, яку Люба з Михайлом пронесли крізь усе життя й таки дочекалися одне одного…
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
