Євген Хотимчук розповідає, як творився роман «Стріла»
…Світлий Великдень 1959-го. Малий Женьо йде з мамою святити паску до церкви за селом, навколо багато води. Раптом мати пошепки признається: «А мій Стьопка був у партизанах… І згорів…» Женьо знає, що то її перший чоловік. Але в яких партизанах і чому згорів? «В червоних?» – зацікавлено перепитує. «Ні, не в совєцьких. В наших». Женьо мало що розуміє. Але відтоді у хаті час від часу ведеться мова про повстанців. І з роками мати все частіше просить: «Сину, завези мене на могилу до Стьопки». Через пів століття Євген Хотимчук знайшов місце, де спочиває Степан, але мами вже не було. Поставив йому пам′ятник та його побратимам. І тоді задумався: а чому б не вшанувати пам′ять повстанців словом? Так зародилася ідея роману «Стріла», уривки якого друкуються у «Віснику+К».
Для пам′яті матері
Для мене «Стріла» така ж довгоочікувана, як і для Євгена Хотимчука. Бо дуже часто я чула від нього захоплюючі розповіді про те, що багато родичів були лісовиками, а одну повстанку з села боялися навіть енкаведисти… Про те, що перший чоловік матері ходив у повстанцях і згорів заживо… А одного з його побратимів вона побачила серед ночі вже у 1960-х... Про те, щоби врятуватися від Сибіру, мусила йти заміж за старого вдівця, але все життя тужила за своїм коханим Стьопкою…
– Приходить усвідомлення того, що не все зробив для пам′яті матері. Я з дитинства чув від неї про Стьопку. Вони разом грали у «Просвіті», дуже любили один одного. Це було велике і незвичайне кохання! Але вони так і не нажилися, Стьопка загинув у бою з енкаведистами. Коли я поставив пам′ятник йому та побратимам, тоді задумався: а чому б не написати про них, як про живих? Як вони діяли, як воювали. І з’явилося відчуття, що необхідно розказати про все, що знаю, що чув від родини, – ділиться думками Євген Хотимчук. – Хотів описати, що ішли на вірну смерть молоді, веселі, їм би кохати, тішитися життям, бути щасливими…
«Зйомщик встановив молодих тісненько, бочок до бочка, Степан узяв Фаню за руку. Мошко зі своїм апаратом від′їхав на кілька кроків, на гармошці висунувся фотоапарат з великим оком об′єктива. Зйомщик сховав свою голову під чорну накидку і звернувся до молодят:
– Увага, не моргаємо! Зараз вилетить з цього віконечка пташечка.
І на мить завмер, зачудований юною, неймовірно красивою парою. Вони так ніжно, неповторно трималися за руки!»
З «Просвіти» молодь пішла у повстанці
І от, нарешті, я тримаю в руках книгу «Стріла», де переплелися реальні факти і вигадані життєві історії. Це розповідь про УПА на Волині, про тяжке життя трьох подруг, які пов′язали свою долю з лісовиками, про кохання і зради. З обкладинки дивляться проникливі очі красивої дівчини – це Надя на псевдо Стріла, десь за нею у гущавині лісу стоїть коханий повстанець. Скільки рішучості вималював у її погляді художник Микола Волошин! Гортаю сторінки. Віньєтки юних хлопців, велике фото учасників «Просвіти». Молоді, красиві, щасливі. Вони й гадки не мають, що чекає їх попереду – хтось згине у сибірських таборах, когось знайде смерть у криївках, хтось усе життя тремтітиме від страху за дітей…
– У моєму селі була потужна «Просвіта», молодь грала у виставах, розумні, освічені, – розповідає Євген Хотимчук. – Перед приходом німців у Луцькій тюрмі розстріляли одинадцять хлопців – це були красені, як золото! Під час війни у нашому селі було 42 криївки, а в цілому районі – 80! Потужний повстанський рух! З багатьох цих патріотів я змалював героїв мого роману, зокрема, це майстровиті Залищуки. З цього роду був перший чоловік моєї матері.
«Батька Степана Олексу німці поставили старостою у селі. Люди поважали, рахувалися з ним, прислухалися. Часто бував він на зібраннях революціонерів. Ніби не втручався, але вельми уважно слухав. Щось підказував молодим гарячим хлопцям. Тим більше, що перші скрипки у місцевому ОУН грав його син Степан та сини його братів: Олексій, Степан, Федон. Дуже часто їх критикував:
– Хлопці, ви ніколи батогом обуха не переб′єте. Подивіться, яка страшна сила у Гітлера, Сталіна. І ви збираєтеся їх перемогти?! Чим, як?! Подивіться тверезо на світ! Ніколи, ніколи ви у корчах Україну не побудуєте.
– А де? – зривався на ноги гарячкуватий Степан. – Де, де взяти країну, в якій можна будувати вільну Україну?
– Треба мати своє військо, – спокійно пояснював Олекса. – Раз, – і загинав вказівний палець.
– Але ж його тра підготувати! – вигукував Степан. – Саме ми маємо стати його опорою»
«Мрію, що в селі буде вулиця імені Надії Стріли»
Про багатьох повстанців, які стали героями роману, Євген Хотимчук почув від двоюрідної сестри Надії Зеленко, яка відбувала строк у сибірських катівнях і стала учасницею знаменитого Кенгірського повстання. Саме від неї вже за часів Незалежності автор більше дізнався про знамениту повстанку Надю Стрілу, за якою полювали енкаведисти.
– Про неї відкрито не говорили, боялися, мати щось словом казала. Коли я став більше вивчати повстанський рух, переді мною розкрилася Стріла, – розповідає Євген Хотимчук. – Ніби проста сільська дівчина, але не звичайна, а багатогранна особистість. Грала у «Просвіті», організовувала гуртки, свята, як у нас в селі кажуть, «закапйорщик». Була з роду Шевців – це дуже розумні, начитані люди. Мрію, що на честь Стріли назвуть вулицю у нашому селі. Читачам буде цікаво дізнатися про неї не тільки як про грізного командира, а й як про закохану дівчину.
«Якось стояли повстанці в селі біля Волосівки. Керівництво розмістилося у криївці, а повстанці по хатах. У дядька Володьки була свіжина, заколов кабанця перед Різдвяними святами. Двоє повстанців стояли на чатах, вартували. Дядько підійшов до них:
– Може, зайдете перекусити. Та й холодно надворі, по чарочці пропустите.
– Ви що, жартуєте?! Та Стріла як взнає – порішить нас, – перелякано обізвалися повстанці.
І справді, через якусь годину непомітно з темноти виринула Стріла. Обходила, перевіряла, як пантрують хлопці. Дядько Володька зрозумів, що ця дівчина – серйозний командир і знає бойове діло достеменно»
Відважний Федон і кат Сафат
– Пам′ятаю, як ми з братом були малими, батько хворів, а мати дуже переживала, бо хтось доніс, що бачив, як вона вночі говорила з повстанцем Федоном. То було після весілля в сусідів. До речі, я недавно зустрів дочку тих молодят і запитав, чи знає, що в її батьків на весіллі був повстанець, – розповідає Євген Хотимчук. – У романі також я хотів показати, що не все було просто, що зрадники і донощики чатували на кожному кроці. І серед них страшний, жахливий Сафат, який вбивав, різав і повстанців, і селян. Федон і Сафат – реальні люди, але чимало фактів з їхнього життя домислила моя уява.
«З хліва хтось вийшов. Під місячним світлом блиснув автомат. Остовпіла від жаху.
– Фаню, не бійся, то я – Федон. Винеси мені щось поїсти, – тихенько промовив непроханий гість. Впізнала двоюрідного брата свого першого чоловіка. Федон Крючок до тих пір переховувався по лісах і схронах.
Ватними ногами зайшла в комору. Тремтячими руками виймала з бодні сало, за припічком намацувала цибулю. Схопила хлібину… Тінню шмигнула надвір. Федон стояв під хлівом, ніби зрісся зі стіною. Якраз саме вигулькнув місяць, освітив подвір’я. «О Боже, ще тіко сього не вистачало, щоб хтось побачив», – майнуло в голові господині. Наблизилася до Федона майже впритул, зашепотіла:
– Я тебе прошу, благаю, не приходь більше. У мене слабий чоловік, малі діти. Не дай, Боже, хтось побачить – усе коньчиця Сибіром.
– Пробач, не від добра навідався»
Записки з… вулика
Надзвичайного колориту додають роману уривки із повстанських записів, які пів століття пролежали у старому вулику. Це щоденник Олексія Пархомчука на псевдо Чумак із села Рудка-Козинська. У 2014 році «Вісник+К» видав ці записи окремою книжкою «Повстанський літописець».
– Коли Олексій Пархомчук, зранений, скалічений, не зміг вести бойові дії, пішов у глибоке підпілля. З 1946 року цілих двадцять літ переховувався на глухому хуторі і писав цей щоденник. Це приклад мудрого розсудливого сільського чоловіка, який нотував для нащадків, щоб наступні покоління одержали інформацію з перших вуст, – розповідає Євген Хотимчук. – Як помер Чумак, де він похований – невідомо. Останній запис датується 1966 роком. В моїй дитячій пам′яті є такий епізод. Прийшов я зі школи, а в нас незнайома жінка, мати з нею шепочеться. Це, очевидно, була дружина Чумака, коли повернулася з Сибіру. Моя мати водила її десь у сусіднє село на зустріч з чоловіком. Найменший їхній син Борис розказав мені, як одного разу до них з братом на річці підійшов якийсь дядько. Ці вражаючі факти я описав у романі.
«Не витримав, на третій день пішов на Лютицю, туди, де мали сидіти його сини. Здалеку помітив їхні біляву і чорняву голівки. Серце забилося частіше. Ще з десяток метрів пройшов. Серце вже калатало несамовито, от-от вискочить з грудей. Порівнявся з Борисом і Степанком, худенькі, у благеньких штанятах та сорочинах.
– Ну що, хлопці, клює риба? – запитав. І сам не впізнав свого зболеного голосу. Хоч би ноги не підкачали, не підкосилися.
– Клює, клює! – в один голос гукнули діти.
Як же вони виросли! Може, плюнути на все, підійти, обняти, розцілувати? Крикнути на весь світ: «Сини, синочки, рідненькі! Я ваш батько!» Нє, нє, нє, буде біда! Розвернувся, пішов назад. І знову гукнув:
– Хлопці, клює риба?
Борис і Степанко довго підсміювалися над чудним дядьком, що все допитувався про кльов»
…Світлий Великдень 2026-го. Євген Хотимчук, поважний редактор, письменник, приїхав до української церкви, яку допоміг збудувати у рідній Рудці-Козинській. Він приїхав святити паску зі своїми дорослими синами. І привіз односельцям вистражданий роман «Стріла» – про повстанців, про рідних та земляків.
– Я вдячний долі, що створив цей роман, – зі сльозами зізнається Євген Хотимчук. – Це залишиться на пам′ять моїм дітям, внукам, знайомим і незнайомим людям. Нехай після мене теж пишуть, хай продовжують, бо це надзвичайно благородна і потрібна річ.
Читайте новий роман «Стріла», переживайте разом з героями. Як склалася доля трьох подруг – невловимої Стріли, Фані та Олі, чому повстанець Федон помстився катові Сафату і чим закінчився роман? Замовляйте книжку в редакції «Вісника+К» за тел. 067-3617717.
Олена ПАВЛЮК
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
