Ой, і добрий був хлопець Олесь. Хай і меншенький у сім’ї, але всім помагав, кожного шкодував. Батько на тракторну бригаду – і Олесь за ним «хвостиком».
Мужики сміялися: куди, мовляв, малого тягнеш, його ж із кабіни не видно. Та коли раз-другий побачили, як той «малий» трактором їздить, не один чоловік тоді подумав: ото послав Бог Семенові сина – буде опора на старості. Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Коли Олесеві прийшла повістка в армію, Люба просила сина: «Не йди, нащо воно тобі здалося?» Але де тобі Олесь буде щось хімічити? Пообіцяв у військкоматі, що прийде на комісію, – і слова не порушив. «Тільки Ви, мамо, за Тонею приглядайте. Бо вона обіцяла мене чекати. А я їй поклявся: із фронту прийду – женюся», – попросив хлопець. Зітхнула Люба, кивнула головою, але казати нічого не стала.
Молилася за сина і таки випросила в Бога, щоб повернувся Олесь живим-здоровим. Як ішов хлопець селом – то всі, хто його бачив, вибігали, тиснули руку, дякували за службу. А Люба, як побачила дитину на порозі, ледь не зомліла. «Здастуйте!» – усміхнувся Олесь. Поцілував маму. Обійняв батька. Пообідав, розказав про службу і став збиратися. «А куди ти, сину? – перепинила Люба. – Тож сядь коло нас, та помилуємося тобою». – «Хай-но, мамо, пізніше. Я до Тоні піду». – «Зажди! Не спіши!» – схопила мама за руку. Видихнула, та й розповіла...
Поки хлопець служив, кохана не дуже тужила
Хоч як гірко було згадувати, але Люба мусила пояснити синові ситуацію. Бо Тоня всього місяць тужила за Олесем. А тоді в її житті почалися п?янки, гулянки. Спершу Тоня закрутила роман із якимось городським, який приїхав у село на канікули. А далі, як-то кажуть, пішла по руках. То з одним зустрічалася. То інший машиною підвозив. «Може, вона ні з ким і не спала, – завбачливо промовила Люба. – Але що люди казали, те я тобі переповідаю. Щоб ти був у курсі».
Хвилин десять Олесь просто мовчав. Зціпив зуби й думав… Потім пішов із батьком повечеряти. Випив добряче. І вночі, вже геть захмелілий, таки пішов до Тоні.
Про що вони усю ніч балакали – ніхто не знає. Але вдосвіта, як мама йшла корову доїти, бачить – Олесь чимчикує. «Ну, слава Богу», – видихнула з полегшенням. Бо вже грішним ділом думала, аби хлопець нічого собі не заподіяв через ТУЮ. Втім зарано жінка раділа. Бо син підійшов і промовив: «Мамо, я женюся. Люблю я Тоню, і все. З четвертого класу люблю. Якщо вона зараз моєю не стане, то я або зіп’юся, або…» – і замовк.
Зітхнула Люба. Не стала перечити. «Може, нагулялася дівка, то тепер за голову візьметься», – стала себе втішати.
Великого весілля Олесь і Тоня не робили. Розписалися тихенько. А щоб Олесеві не стидно було по селу ходити і плітки слухати, молодята поїхали жити на Закарпаття до Олесевого дядька.
Попервах ніби все добре складалося. Купили хату, завели господарку. Дівчинка в сім?ї народилася. Але тут, на Волині, мама серцем чула: щось не те в сина й невістки. Далі й односельці, які на Закарпатті мали родичів, теж почали розповідати: мовляв, гуляє Тонька по-чорному. Вже три рази аборт робила. Як у запій піде – тижнями додому не являється.
Та Олесь пробачав, приймав, бо кохав. А ще більше любив свою доньку Софійку.
Аварія на світанку
Коли через років п’ять приїхав Олесь із сім’єю до батьків у гості, то навіть чужі люди дивувалися: Олесь Софійці і замість батька, і замість матері. Та й дочка за ним хвостиком: як не за руку тримає, то на руки моститься. Тож коли Олесь попросив малу лягати спати з бабусею, бо «ми з мамою поїдемо машиною до клубу», то Софійка так розплакалася, що ну.
Люба, зачувши таке, теж давай сина просити: мовляв, хочете на танці – йдіть. Але нащо машину брати? Та невістка послала свекруху під три чорти, сіла за кермо, Олесю наказала поруч моститися. І тільки курява за ними здійнялася…
Усю ніч молодьож пропадала на танцях. Уже й розвиднятися почало. Вийшла Люба з відром корову доїти, аж чує: край села як щось завищить. І тільки гу-у-уппп!!! «Господи! Невже мої розбилися?!» – промайнула думка. Люба зразу до хати? «Семене! Семене, вставай! Діти в аварію попали!» – «Ти що, здуріла?» – злякався чоловік. Схопив мобілку. Набирав і Олеся, й невістку. Але ті не брали слухавки.
Поки Семен одягався, Люба вискочила на вулицю. Аж тут бачить – їде хтось велосипедом. І то так пре! Так крутить педалі! «Тітко Любо! Тітко Любо! – став здалеку кричати хлопець із іншого кутка села. – Невістка ваша вже, мабуть, тойво. А Олесь на задньому сидінні був, то ще дихає».
Доки мати з батьком бігли рятувати сина, Олесь, увесь закривавлений, намагався дістати Тоню з-за керма. Вона ще дихала. Побачила Олеся і прошепотіла: «Пробач». – «Та біс із нею – з тою машиною. Головне – ти жива!» – промовив Олесь. «Пробач, – знову повторила Тоня. – Софія… не твоя дитина… Андрієва, того, який із прокуратури…» Олесь подумав, Тоня марить. Тормошив її. Просив не вмирати. Але життя покидало молоду жінку. І вона навіки заплющила очі…
Коли приїхала «швидка», лікарі вже нічим не могли помогти. «Політравма, не сумісна з життям», – потім пояснив фельдшер. Майже відразу прибула й поліція. Олесь, як у тумані, згадував, як усю ніч вони з Тонею і друзями пили, потім він заснув. Прокинувся вже на задньому сидінні авто. Просив Тоню нікуди не їхати. Та вона не послухала. Втопивши педаль газу, не вписалася в поворот і…
«Краще б я помер. Там, у машині. А тепер… Як із цим жити?.. І невже Софійка – то не моя дитина?..» – пульсувало в Олеся в голові.
Коли він зайшов до хати, Софійка підбігла до тата, хотіла обняти. Та чоловік аж відсахнувся. «Не чіпай мене», – сказав до дівчинки. Софійка заплакала. Не могла зрозуміти, чому тато злий і де поділася мама. Але потім бабуся з дідусем, як могли, пояснили…
Прийняти рішення допоміг старий монах
Коли Тоню похоронили, Олесь таки розповів матері таємницю, яку розкрила Тоня в останні миті свого життя. Зітхнула Люба, обійняла сина і промовила: «Зараз тобі треба час. Подумати. Розібратися. Вирішити: як жити далі. Якщо серце не пробачить, хай Софійка лишається в нас. Бо ж не виставимо її на вулицю. І в інтернат не здамо».
Олесь кивнув головою. Зібрав речі. І вирішив знову підписати контракт, щоб іти служити. Але перед тим хотів знайти того прокурора, з яким Тоня нагуляла дитину.
Та виявилося, що того прокурора доля вже й так покарала. Його засудили за корупцію, посадили. А через декілька місяців знайшли на нарах мертвим. Хто те зробив – так і не встановили. Але на стіні знайшли напис: «Собаці собача смерть».
Усю ніч після такої новини Олесь не спав: як бути? Що робити? Софія ж тепер – повна сирота. «Нема в неї нікого, крім… мене. Так, мене…» – промовив Олесь сам до себе. І, ледве дочекавшись ранку, першим автобусом поїхав у монастир. Про що говорив зі старим ченцем – залишиться таємницею сповіді. Та говорили вони довго. Люди бачили, як кремезний молодий чоловік стояв навколішки перед монахом і ридав. «Поплач, сину, – спокійно промовляв монах, – то Бог тобі помагає звільнити душу від важкого тягаря».
І справді: після тої сповіді Олесь відчув полегшення. Вже не було пекучого болю, не було образи. Тому чоловік прийняв рішення: поїде до батьків у село. Побуде місяць-другий із Софійкою. Бо як-то важко дитині – в одну мить утратити і маму, й тата. «А потім – як Бог дасть…» – вирішив Олесь і попрямував туди, де його чекали найдорожчі у світі люди – батьки і донечка…
Оксана Бубенщикова
Ілюстрація: Gemini.
Вас теж розчулила ця історія? Тоді раджу почитати нашу газету «ТВОЄ ЖИТТЯ. Цікаві люди. Історії. Любов. Поради». Там стільки людських доль! Стільки розповідей! Придбати газету можна на розкладках преси. А можна передплатити за індексом 76 305.
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
