Евакуаційне авто несамовито мчало. Бойовий медик зосереджено щось робив над тілом Наталії. А за всім цим ніби зі сторони спостерігала сама Наталя. Вона не вірила, що слова «глибокі опіки обличчя» стосуються саме її. Пам’ятала тільки, як сиділа в окопі, а тут – залп, яскравий спалах і...
Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
А була… красуня!
Медики опікового центру, як могли, рятували пацієнтку. Поранена мужньо зносила одну, другу, третю операції. Наталя розуміла: колишньої вроди не повернути, і мріяла хоча би про таке обличчя, аби люди не жахалися.
Найбільше ж боялася моменту, коли провідати її приїде чоловік. Високий, красивий, зі статурою атлета, Олександр завжди подобався жінкам. Щоб утримати його в сім’ї, Наталя і в лікарні працювала, і вдома все робила, і за собою доглядала.
На початку лютого 2022-го Саша прийшов одного вечора і сказав: його як висококласного хірурга запрошують на роботу за кордон.
Наталя не знала, радіти їй чи плакати. «А як же ми?..» – запитала про себе і дітей. «Та скільки до тої Німеччини? Доба у дорозі – і вже або я до вас приїхав, або ви до мене, – переконував Саша. – Зрозумій: мені треба рости як спеціалісту. А зарплату таку пропонують, що за рік роботи зароблю нам на нову квартиру».
Але 24 лютого ситуація різко змінилася. Саші сказали: він як хірург потрібен тут, в Україні. За кордон просто заборонили виїжджати. Він був у такому відчаї, що ледь волосся на собі не рвав. І тоді Наталія сказала:
– Давай я піду служити. В мене ж теж лікарський фах. А тоді ти залишишся з дітьми і зможеш виїхати за кордон.
Саша зразу був категоричним: «Навіть не кажи такого! Я лишаюся, а ти з дітьми виїдеш». Але врешті він погодився на пропозицію Наталії. Тож вона пішла на передову. А він із дітьми виїхав до Німеччини.
Сусіди по нещастю
Наталя зажурено стояла біля лікарняного вікна. Іти до палати не хотіла: там увесь час стогнали поранені. Від цієї атмосфери жити взагалі не хотілося. Навіть закралася думка: ось тепер відчинити вікно й викинутися на твердінь асфальту.
«Гарна погода сьогодні…» Від несподіванки Наталя аж здригнулася. «Ой, вибачте. Не хотів вас налякати», – перепросив незнайомець.
Позаду себе жінка побачила такого ж, як сама, пацієнта. Звернула увагу на його вже сиві скроні. Та найбільше вразили очі. Голубі-голубі! Як літнє небо. А ще – дуже добрі.
За звичкою Наталя стала ховати обличчя. Незнайомець відразу те вловив і якось так просто: «Не переживайте за це: ми ж із вами брати по нещастю…»
Між абсолютно чужими людьми зав’язалася розмова. Петро на позивний Добряк розповів, що має двох дорослих дітей, вони давно живуть у Канаді. Тож він тепер – один як палець. «А дружина?» – запитала Наталія. «Дружина... Вона загинула... Балістика. А я ось вижив, не знаю, нащо...» – «Значить, так було треба». – «Кому?»
Це ж запитання Наталя й собі не раз ставила. Утім відповідь знайшла тільки тепер: «Мабуть, що Богу...»
«Обпечене» кохання
Відтоді Добряк і Сестричка (такий позивний дали Наталі побратими) майже щодня зустрічалися біля вікна. А через тиждень стали настільки душевно близькими, ніби знали одне одного років десять.
Коли Наталю вже мали переводити до реабілітаційного центру на заході України, а Добряк іще лишався тут, розмова перед розлукою вийшла особливо щирою. Наталя зізналася про страх зустрічі з Олександром, про те, що вже готова подати на розлучення, бо «хто захоче жити з такою страшною, як я?»
Слухаючи її, Добряк обережно взяв Наталину тендітну руку у свої долоні і... поцілував. Жінка завмерла. Не очікувала такого. Бо після жахливих опіків поставила на собі хрест. А Петро продовжував гріти поглядом і говорив: «Не знаю, якою ти була до поранення, але зараз так нагадуєш мені жінку, яку я дуже кохав... Після першої нашої зустрічі я довго думав, чому Господь подарував мені життя. Тепер, здається, знаю... – чоловік зупинився, однак за мить продовжив: – Скоро має бути зустріч із Олександром. Найбільша моя мрія – аби ви лишилися разом і «жили довго та щасливо». Але якщо складеться по-іншому чи просто захочеш зі мною побалакати, знай: я завжди буду радий тебе чути…»
Сльози на пероні
Наталя з тривогою вдивлялася в обличчя пасажирів, які виходили з берлінського поїзда. Ось і Саша. Наталя хотіла кинутися йому в обійми. Але страх зупинив.
Саша наближався до дружини. Якоїсь миті навіть ковзнув поглядом по її струнких ногах, пружному бюсту. Та щойно глянув на обличчя – аж відсахнувся. Він усе ще не впізнавав Наталі. Шукав очима дружину на пероні. А вона, не відриваючи від Саші погляду, просто стояла й чекала. І ось нарешті їхні погляди зустрілись…
Наталя побачила жах в очах чоловіка і кинулася бігти. «Краще під поїзд!» – майнуло в голові. Вже хотіла скочити на рейси, та рука Олександра вхопила Наталю...
«Ти що, здуріла?!» – закричав Саша. «Не хочу! Відпусти! Так усім буде краще!» – виривалася з його рук Наталя.
В Олександра було заспокійливе, він впхнув його дружині силоміць. І за декілька хвилин, коли ліки подіяли, чоловік із дружиною разом поїхали додому.
Нічний дзвінок
Нормальної розмови не вийшло. Та й чого було очікувати від людей, які стали абсолютно чужими. Почувши пропозицію розлучитися, Наталя глянула на чоловіка: «А як же діти? Вони ж ні в чому не винні». – «За них не переживай. Я з ними про все домовився».
Наталя весь вечір ламала голову, як бути далі. Розрив із Сашею не лякав. Просто не думала, що буде все ось так – не по-людськи. Та хай. Головне – діти. Як відірвати їх від себе? А, може, забрати до України? Жінка прикидала різні варіанти. Втім розуміла: зараз їм краще буде за кордоном. І якось непомітно для себе полинула думками до самотнього, як палець, чоловіка. Ніби відчувала, що він давно чекає її дзвінка.
В цю ж мить обізвався Наталчин мобільний. Він несподіванки аж здригнулася. «Хто це може бути? О другій годині ночі! Може, Саша?» Але екран телефону написав «Петро Добряк».
«Алло» – відразу підняла трубку. «А чому це вам не спиться?» – пробував жартувати Петро, але відчув, що з Наталею щось не те, тому змінив тон розмови. – Щось у мене серце не може втихомиритись. Вже й валер’янку пив. Та, замість сну, такі думки у голові рояться». – «І в мене…» – й Наталя розповіла про те, як підло сьогодні вчинив її Олександр, як вона тепер переживає за дітей і не знає, що робити далі.
– Бо ж виходить, я лишуся сама. Повністю сама! Уявляєте?
– Уявляю… – зітхнув Петро.
До світанку вони балакали. А коли в Наталі продзвенів будильник (що означало «пора на процедури»), жінка аж розсміялася: «Петре, ранок! А ми так і не зімкнули очей…»
«Тепер я справді не сама»
Наступного дня Петро знову подзвонив. Але, сказав, балакати по телефону годі! Ліпше зустрітися.
Наталя їхала на ту зустріч із дивним відчуттям. Так, наче в юності. Так, ніби на побачення. І хай у кавалера вже сивина на скронях. І хай вона – з обпеченими лицем і серцем. Але їх манило так, ніби вони й справді – дві половинки.
А через місяць зустрічань Наталя розцвіла! Лікарі та друзі дивувалися. По-щирому раділи. «Ти що, якісь омолоджувальні ін’єкції собі колола?» – здивувалася кума. «Ой, не сміши, – відмахнулася Наталя. – Ти не повіриш, але я – ЗАКОХАЛАСЯ!» – «Реально?» – «НЕреально! Бездумно! Шалено!» – сміялася Наталя й сама собі не вірила.
Через місяць Олександр переслав Наталії документи про розлучення і рішення суду. Взявши до рук папери, жінка задумалася і вперше за стільки років визнала: насправді Саша ніколи не кохав її, хоч як не старалася бути для нього ідеальною. І тільки з ним, із Петром Добряком, нарешті відчула, наскільки легко може бути з чоловіком, наскільки затишно. «Як довго я шукала тебе, Петре, – дивлячись у зоряне небо, прошепотіла до чоловіка. А він відчув її навіть на відстані. Бо в ту мить, дивлячись у зоряне небо, усміхнувся і промовив: «Люблю тебе, моя пташко…»
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
