У свої 64 роки Степан був іще мужиком ого-го! Міг і поспівати, й потанцювати, і чарчину коли-не-коли перехилити. Але от біда – овдовів.
Перші пів року дуже тяжко було йому без своєї Лідусі. Та й що говорити – 40 літ прожили разом. За той час, правда, бувало по-всякому. Але Лідуся шанувала чоловіка, пробачала йому походеньки й поїзденьки. А він їй за це віддячував: до копійки віддавав усю зарплату, хазяював і біля хати, й на городі. Так і жили, як кажуть, душа в душу, - йдеться у газеті «Твій вибір».
Після того, як Лідусю з’їла хвороба, Степан крепко переживав утрату. Не міг сам ні їсти, ні спати. А найбільше гнітило, що не мав до кого словом обізватися. Ну, подзвониш до дітей, кількома словами перекинешся – і все: діти часу на тебе не мають. До сусідів теж не находишся – в кожного свої справи.
Кримський роман
А то якогось вечора Степан перебирав альбоми. Згадував, які щасливі були вони з Лідусею та з дітьми. І там, серед старих світлин, знайшов одну, яку багато років від усіх ховав. На фотографії – молода жінка в купальнику і з довгими, до пояса, косами.
«Коли ж то було?.. – почав згадувати чоловік. – Років, певно, 30-ть тому? Ну, так: я ж тоді взяв старшого малого на курорт, бо Ліда тільки малу народила».
Спогади перенесли чоловіка у те далеке літо. Він пригадав, як у їдальні санаторію познайомився з Любою. Як вона зразу причарувала своїми косами і ямочками на щоках. Як вечорами вони зустрічалися на танцполі санаторію. Степан потім вів малого спати, сам вертався, і вони з Любою гуляли санаторним парком до пізньої ночі.
За ті три тижні, скільки була путівка, Степан і Люба перейшли від прогулянок до поцілунків. А на прощальне побачення Степан приніс пляшечку «Букета Молдавії». І чи то від зірок та вина, а чи від кохання, та Люба не просто захмеліла, а… віддалася Степанові.
Фото на згадку
Після тієї ночі вони більше не бачилися. Бо на п’яту ранку чоловік разом із сином уже спішив на поїзд. Єдине, що лишив собі на згадку, – невеличке фото, яке Люба зробила на пляжі й подарувала Степанові. «Якщо будеш у Луцьку – дзвони. Номер я написала на звороті», – сказала дівчина і простягнула фотокарточку.
Степан, який жив у Рівному, пообіцяв, що неодмінно набере Любу. Тим паче, часто їздить на Волинь у відрядження. Але то був період, коли після розвалу Союзу багато підприємств закривалися. Тож чоловік перейшов на іншу роботу. І максимум, куди їздив, – або до себе на дачу, або до батьків у село.
А ще Степан не хотів «попалитися», бо після повернення з курорту Лідуся зразу зауважила: якийсь не такий став її чоловік. «Ти що, може, іншу собі там знайшов? Курортний роман закрутив?» – прискіпливо заглядала Ліда в очі своєму Степанові. А він зі словами «що ти до мене причепилася?» ховав погляд і біг то в туалет, то на кухню нібито поїсти.
Довго чоловік не міг забути солодкі Любині вуста. Щоразу, коли з Лідою виконував подружній обов’язок, уявляв, що то Люба. І дуже боявся назвати дружину іменем коханки. А щоб ніхто й ніколи не дізнався про той курортний роман, то сховав Любину фотокарточку у старому альбомі на верхній поличці кладовки. Бо туди ніхто, крім Степана, не міг дотягнутися.
Дав оголошення в інтернеті
І ось зараз, майже через 30 років, Степан вдивлявся в Любине фото і відчував, як у його серці щось прокидається. Наче якийсь паросток, що від весняного сонця пробивається крізь опале листя.
«Невже я досі люблю тебе?» – запитував у Люби, яка усміхалася до нього з фотографії.
З тих пір Люба не виходила у Степана з голови. «А раптом вона досі чекає мене? – думав чоловік. – Тільки ж стаціонарного телефону, номер якого написала Люба, уже давно нема. А шукати в Луцьку жінку тільки за її іменем – діло непросте».
Але одного разу, коли Степан переглядав фейсбук, його осінила думка: а що, коли в соцмережах дати клич?! Недавно, он, знайшов же в інтернеті свого однокласника, якого не бачив 50 років. То що, не знайде дівчини, яку зустрів 30 років тому?
Зрадівши такій ідеї, Степан знайшов фейсбук-групу про Луцьк та лучан і написав там оголошення: «Шукаю жінку, звати Люба, приблизно 55 років, яка 1994 року відпочивала в санаторії «Ялта». Буду вдячний за будь-яку інформацію».
У перші дні стільки людей коментували оголошення Степана, що він уже був не радий цій затії. Але десь через тиждень якась жінка повідомила: «Ваша Люба живе за такою-то адресою. Але не кажіть, що то я вам розказала». – «А чи має вона чоловіка? Дайте номер її телефону», – просив Степан. Та коли жодної відповіді не отримав, вирішив: є адреса – треба діяти.
Зустріч через 30 років
Під першим під’їздом панельної 9-поверхівки зупинився «мерседес». Із нього вийшов чоловік у костюмі і з букетом троянд. Як ви вже здогадалися – то був Степан. І він уперше за 30 років приїхав побачити свою «кримську любов».
Сказати, що хвилювався, – це не сказати нічого. Тиск був, певно, під 200. Серце ледь не вискакувало з грудей. Але відступати було пізно. І Степан натиснув кнопку дверного дзвінка.
«Хто там?» – почув з-за дверей жіночий голос. «А Люба вдома?» – запитав у відповідь. Тієї ж миті клацнув замок, двері відчинилися – і Степан побачив… Так, то була Люба… Звичайно, вже не така, як на фото. Замість пишних кіс – коротка стрижка. Замість фігурки в купальнику – пишні форми вагою під 80 кг. Та коли Люба впізнала Степана й усміхнулася, то на її щоках з’явилися ті самі ямочки, в які так закохався колись, а в чорних очах так само заскакали бісики.
«І яким тебе вітром сюди занесло?» – запрошуючи до оселі, спитала Люба. «Ти не повіриш: спеціально тебе розшукував, – усміхнувся Степан. – А це тобі», – і простягнув букет.
Та не встигла Люба пригостити гостя чаєм, як у двері подзвонили. «Хто це може бути? – здивувалася жінка, зазирнула в «глазок» і аж пополотніла. – Це мій чоловік…»
Уже потім, після криків та сварки, яка ледь не перейшла у мордобій, Степан дізнався, що Люба заміжня, має дуже ревнивого чоловіка і язикатих сусідів. Саме вони, щойно побачили в «глазок» Степана з букетом, передзвонили ревнивцю, той примчав на таксі і вже готовий був побити «незваного гостя».
Степан ледве вирвався від ревнивця, вскочив до свого «мерседеса» і драпонув додому.
«У нас є син»
Усю дорогу, доки їхав до Рівного, Степан думав, як учинити далі. Бо ж через нього Люба теж могла постраждати. Той ревнивий придурок кричав, що повбиває і її, і його (тобто Степана). «Може, Люба зараз побита до напівсмерті? – накручував себе Степан. – А може, лежить у калюжі крові й помирає?»
Совість так загризла, що Степан розвернувся і знову поїхав до Люби. Тихенько піднявся на її поверх. Заліпив жуйкою сусідський «глазок». І став під Любиною квартирою прислухатися, що робиться по той бік дверей. На щастя, чоловічий і жіночий голоси розмовляли вже спокійно. Степан видихнув із полегшенням. А щоб потім Люба могла з ним зв’язатися, купив газету, написав на ній свій номер мобільного і поклав у Любину поштову скриньку.
Через пару днів телефон справді задзеленчав. На екрані висвітився невідомий номер. Степан тремтячими руками підняв мобілку і… почув Любин голос. Вона розказала, що після Степанового візиту ледве заспокоїла свого ревнивця. Але вночі в нього стався інсульт, і лікарі нічим не змогли помогти.
«Любонько, вибач. Я не знав, що так вийде», – ледь не плачучи, промовив Степан. «Не треба вибачень, – спокійно відповіла жінка. – Бо я, якщо чесно, ніколи його не любила». – «А чому ж тоді заміж виходила?» – «З відчаю, Степане. З відчаю… Я ж завагітніла після ТОГО. Пам’ятаєш? Аборт робити не схотіла. От і погодилася вийти за нелюба, щоб тільки узяв мене й ТАКОЮ». – «То ти… – став запинатися Степан. – Хочеш сказати, що… » – «У нас є син. І вчора я йому про тебе розказала. Хочеш – приїжджай: познайомлю…»
Оксана Бубенщикова
Ілюстративне фото: 50plus
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
