«Улянко, швидше! Ніч надворі, а нам іще до магазину треба», – тягнула Оля з дитсадка свою малу.
Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
У тьмяному світлі ліхтарів жінка не помітила калюжі і вступила туди прямо в своїх лакових чобітках. «А ш-ш-шоб тебе!» – чортихнулася. Але в ту ж мить донька потягнула за рукав: «Мамо, мамо, дивись! Там хтось лежить!» Оля побачила на землі силует. Придивилася – якийсь чоловік. «Ото розвелося бомжів?! – сердито промовила. – Понапиваються! І на що тільки поліція дивиться!» – «Мамо, він стогне! Може, йому щось болить?» – запитала Улянка. Оля вже хотіла відтягнути малу й бігти далі. Але почула, що «бомж» і справді якось дивно хрипить. Дістала із сумочки телефон. Підсвітила. Бачить: то вже старшого віку чоловік. Горілкою від нього не тхне.
Раптом на землі заграв телефон. Яскравий екран підказав, де шукати мобілку. «Мабуть, у цього діда випала», – припустила Оля. Взяла мобілку. На екрані висвітилося «Син Толік». Оля підняла телефон:
– Алло, – не то відповіла, не то спитала.
– Алло, а ви хто? – запитав чоловічий голос на іншому кінці.
– Я… Мене звати Оля… А цей дідусь – то, певно, ваш батько?
– Що з ним?! – злякано запитав «син Толік».
– Не знаю. Лежить на землі і хрипить.
– Викликайте «швидку»! Чуєте? І скажіть, де ви є. Я зараз під’їду.
Білий легковик приїхав іще раніше за «швидку». Водій вискочив із машини і кинувся до чоловіка на землі: «Тату! Тату!» Але у відповідь – лише нерозбірливі звуки.
Щойно під’їхали медики, дідуся переклали на ноші. Анатолій кинувся за батьком. «Дякую вам велике», – кинув мимохідь до Олі й Улянки. І обидві машини помчали до лікарні.
Весь вечір Олі не виходив із голови той дідусь. «А якби не Улянка? Це ж він міг померти!» – думала із жахом. «Мамо, а він виживе?» – вгадавши Олині думки, запитала Улянка. «Звичайно. Ти велика молодчинка», – запевнила дитину, хоча насправді не була впевнена. Просто не хотіла засмучувати доньку реаліями життя. Тим паче життя в Олі з Улянкою і без того було непросте…
«Вибач, я ще не нагулявся»
Коли Оля навчалася на повара-кондитера, то проходила практику в одному з ресторанів. Там і познайомилася з Вадимом. Високий, симпатичний, він працював адміністратором закладу. І всі дівчата-працівниці мліли за хлопцем. Але Вадим обрав Олю, і вона тим дуже пишалася.
Після року стосунків Оля завагітніла. І це стало неприємним сюрпризом для самої дівчини, а тим більше – для Вадима. «Аборт, і ніяких «але», – зразу попередив хлопець.
Проте Олина мама вчасно помітила зміни в поведінці доньки. А почувши про вагітність, сказала: «Не переживай: ми з татом поможемо». Щоб задобрити майбутнього зятя, батьки купили однокімнатну квартиру. І Вадим думав-думав, але таки погодився женитися. Бо Олю він справді кохав. Та й готувала вона – що там казати – смачно. А тут іще й квартира – на халяву та обіцянка тещі з тестем помагати грішми.
Замість весілля молодята обрали ремонт і меблі в нову оселю та й зажили собі.
Поки Оля була вагітна, все в сімейному житті складалося чудово. Вона готувала, прибирала, прала. Коли Вадим пізно повертався з роботи чи йшов із друзями на пиво – нічого не казала. Та коли в домі з’явилося, як казав Вадим, «мале пискляве створіння», шлюб почав тріщати. Бо чоловік вимагав такого ж комфортного життя, як раніше. А дружина перемкнулася на Улянку і не мала ні сили, ні часу догоджати чоловікові.
«Діти, не спішіть ви розбігатися, – просили батьки, почувши, що Вадим із Олею подали на розлучення. – Всі той етап проходили. Потерпіть, поки Улянка піде в садок. І все буде добре».
Але на той момент Вадим уже закрутив роман із офіціанткою. Оля, дізнавшись про це, поставила умову: «Або ми, або вона». І чоловік відповів: «Вибач, але я ще не нагулявся».
Мамина порада
Після розлучення Оля хотіла втерти носа Вадимові. Тому відкрила справжнє полювання на кавалерів. Для того і носила дуже короткі спідниці, і зваблювала сукнями з напівоголеними грудьми. А коли взувала височенні підбори, то не було чоловіків, які би не проводили Олі хтивим поглядом. От тільки серед тої зграї кобелів женитися не поспішав жоден.
«Дитино, може, то не моя справа, але з таким виглядом ти ще довго шукатимеш чоловіка», – промовила мама, коли дочка забігла після роботи провідати батьків. «Чому це?» – здивувалася Оля. «Бо вони дивляться на тебе, як на гарну жінку, але не дружину. Розумієш?»
Дочка хотіла, було, заперечити. Але в глибині душі розуміла: мама має рацію. «Та я вже й сама бачу, що треба міняти тактику, – сказала відверто. – Тільки де ж тих нормальних чоловіків шукати?» – «Ти зараз скажеш, що я старомодна. Але… спробуй помолитися. Попроси в Бога, хай поведе тебе потрібною стежечкою. Колись мені моя мама так підказала. А я тобі передаю». – «І що – підказка спрацювала?» – не повірила Оля. «Ну, як бачиш», – усміхнулася мама й поглядом показала на тата.
Оля у свої 25 років скептично ставилася до релігії. Казала: «То бізнес-проєкт, щоб із довірливих бабусь витягувати пенсію». Але коли ввечері лягала спати, згадала мамині слова й подумала: «А раптом підказка і в мене спрацює?» Своїми словами, як серце підказувало, попросила в Бога хорошого чоловіка і з цією думкою лягла спати.
«Невже молитва почала діяти?..»
Вечір п’ятниці. Оля саме закінчувала роботу, як пролунав дзвінок від мами: «Слухай, дитино. Щось ми з татом прихворіли. Температура в обох. Із носа тече». – «То що, зайти в аптеку ліків вам принести?» – «Ні. Зайди в магазин, купи круглу хлібину, цукру кілограм і літр олії». – «Це навіщо?» – «Треба в церкву занести. Бо по нашій бабусі будуть п’яті роковини». – «То ви хворі до церкви зібралися?» – «От у тому-то й справа… – промовила мама. – Може… ти сходиш?»
Іти до храму не входило в Олині плани. Але вона дуже любила бабусю. І тільки тому погодилася. «Ну, добре, – відповіла. – Але стовбичити там дві години я точно не буду».
Розпитавши в мами, що й до чого, Оля зайшла увечері до церковці неподалік батьківського дому. Всередині вже стояв стіл із хлібинами. Туди Оля й попрямувала. «А олійку можете під стіл поставити. Щоб не впала й не розлилася», – промовив чоловічий голос. Оля аж здригнулася від несподіванки. Бо коли заходила до храму, у світлі свічок не помітила священника, який молився в куточку біля старовинної ікони.
«Десь я вже чула цей голос...» – збагнула Оля. Придивилася. «Це ви?!» – зраділа, впізнавши. – Той самий «син Толік!» – «Так. А я навіть не встиг запитати вашого імені, – усміхнувся у відповідь молодий священник. – Вибачте, що все так сумбурно вийшло». – «Та що ви! Як ваш тато?» – «Вже краще. Дякуючи вам. Лікарі сказали, ще година-друга, і наслідки могли би бути плачевні. Так що тепер я ваш вічний боржник». – «Це, якщо чесно, моя донька Улянка потягнула до вашого тата. Якби не вона, я б так і пробігла, не побачивши». – «О, я бачу одною кавою тут не обійдеться. Як мінімум – морозивом!»
Наступного дня Оля вперше в житті відстояла у храмі всю службу. А після літургії вже разом із Улянкою та отцем Анатолієм пішли до кафе. Здавалося, ну, що там особливого: посидіти, солоденьким поласувати. Але доки Анатолій розповідав про себе з татом, про те, чому все ще не жонатий, Оля подумала: «Невже ж учорашня молитва вже почала діяти?..»
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
