Про власну смерть дізнався на давньому кладовищі
Ігор розповів мені цю історію трішки більше, ніж за пів року до власної смерті. Вона трапилася, коли він був школярем. Того літа якраз закінчив чи то сьомий, чи восьмий клас.
Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
– За селом було кладовище, – розповідав він під час нашої зустрічі яка, як виявилося згодом, була останньою. – Велике, давнє, де хоронили людей в кінці XIX – на початку XX століть, і нове – з середини минулого століття. Оте, давнє, було заросле деревами і чагарниками. І коли ми з бабусею приходили туди відвідати могилу якоїсь її тьоті, то мені завжди ставало трішки моторошно. Саме там, на давньому кладовищі, був дуже красивий пам’ятник. В повний зріст висічена скульптура жінки, яка тримає букет квітів і хрест. А біля пам’ятника – розсипаний шар червоного граніту чи, можливо, це був не граніт, а щось інше. Влітку нам, хлопчакам, нічого було робити, і хтось придумав таку собі забаву – всі гуртом ми стояли на початку кладовища. А той, хто витягав сірника, в якого попередньо була обрізана голівка, мав піти на старовинне кладовище до того пам’ятника і принести звідти червоний камінчик.
Ігор не хотів йти на кладовище з друзями. Чи то побоювався, що й йому доведеться йти до тієї могили, чи ще чомусь, однак завжди знаходив відмовку. Однак коли з нього почали насміхатися і називати слабаком і боягузом, то одного дня таки пішов.
– В нас була домовленість, що в один день лише троє з нас тягнуть сірники, – ділився спогадами він. – Перший сірник без голови, як ми його називали, витягнув Петро. Це був сміливий хлопчина, який ріс без батька. Подейкували, що Петрова мати приїхала вагітною із заробітків. Тож його часто дражнили байстрюком. Почувши це, він завжди кидався на кривдника і міг добряче відгамселити його. Ми не сумнівалися, що він принесе камінчик, і дійсно – Петро повернувся з ним. Вдруге сірник дістався Іванкові – моєму сусіду по шкільній парті. І він приніс камінчик, чим підтвердив свій похід до могили на старому кладовищі. Пам’ятаю, я вже майже видихнув, бо чомусь був впевнений, що мене того дня пронесе, однак третій сірник без голови таки дістався мені. Побачивши його, я відчув, як все потерпло. Мені стало моторошно.
Він хотів відмовитися, однак хлопці підняли його на сміх, почали називати боягузом, і Ігор таки пішов. З кожним кроком на душі ставало все важче.
– Я все картав себе за те, що не взяв того камінчика, коли був на кладовищі, – вів розповідь давній товариш. – Думав, що ось тепер він мені ой як пригодився б. Коли неподалік каркнула ворона, то я налякався так, що хотів втекти. Однак подумав, що хлопці засміють. Коли прийшов на давнє кладовище, то відчув, як раптово стало тихо. Підійшов до могили, нагнувся, взяв камінчик, розпрямився і враз побачив жінку. Вона була дуже красивою. А ще – в пишному одязі. Відверто кажучи, я не злякався, бо подумав, що це хтось з сусіднього села прийшов відвідати могили рідних. Лише здивував мене отой одяг.
– Ти чому крадеш каміння з моєї могили? – запитала незнайомка.
– В нас із хлопцями спір – хто витягне сірника без голови, той має піти й принести камінчик, – відповів Ігор.
– За те, що сказав правду, проживеш довше від отих двох, які тут були перед тобою, однак щасливим теж не будеш, – сказала жінка і враз наче розчинилася у повітрі.
– Я кинувся до виходу з кладовища. Був здивований, коли хлопців не побачив. Лише в селі почув від сестри, що Петру стало погано, і хлопці повели його додому. До речі, ми більше ніколи не лише не ходили з друзями на кладовище, але й не згадували отих попередніх походів. Якось я запитав бабусю, хто похоронений в тій могилі, біля якої ми брали камінчики. Вона відповіла, що донька дуже заможного пана, яка начебто зналася на чаклунстві.
Минули роки. Я здобув освіту у столиці, одружився, маю квартиру, однак сімейне життя не склалося, хоча ми з дружиною ні разу й не завели розмови про розлучення. Недавно мені приснилася ота жінка з кладовища. Розсміялася і, сказавши, що й мені пора, поманила мене за собою. Я проснувся і вирішив поцікавитися, що сталося з Петром та Іваном. Виявилося, що Петра привезли мертвим з армії. Мовляв, відірвався тромб. Іван потонув, коли рибалив. Правда, в ставку глибина максимум метр. Та й тієї вистачило для бідолахи. Тепер ото думаю, чого вона мені наснилася? Чи то й справді помирати мені скоро?
– Ой, Ігорю, чи ти не знаєш, що спиться – сниться? – запитала я. – Ніч минула, і сни погані з собою забрала. Чи ти віриш у сни?
– Ну, не те щоб вірю, але отой сон таки зачепив.
– Дурниці, – впевнено сказала я. – Повір, все буде добре. Ти молодий, здоровий, дітей на ноги треба піднімати. Тому житимеш до ста років!
А через декілька місяців його не стало. Сестра Ігоря розповіла, що він їхав в село і неподалік кладовища врізався в дерево. Загинув на місці. Згодом судмедексперт сказав, що в Ігоря просто зупинилося серце. Дід Петра розповів, що онук дуже жалів про той похід на кладовище. Мовляв, там почув, що його чекає. Подейкували, що Іван після того випадку на кладовище ні ногою. Коли ж хоронили когось, то він приходив лише до огорожі цвинтаря, а тоді йшов назад. Щось незвідане є в нашому світі. Шкода лише, що ми не знаємо про це. А коли й отримуємо якісь сигнали, то далеко не завжди розуміємо їх.
Розповідь Ірини Злотюк записала Олеся Максимець
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.