«Добрий день усім, хто зараз читає ці рядки. Не хочу називати свого імені, казати, звідки я. Але мушу розповісти про своє життя. Щоб інші люди задумалися і не повторили моїх помилок… – звернулася до редакції наша читачка. – А свого листа написати вирішила, бо прочитала в газеті розповідь про двох рідних сестер, які ділили одного чоловіка. В мене схожа ситуація. Але вийшло все набагато складніше…»
Ця історія настільки вразила, що ми не змогли не поділитися нею з вами. Передаємо її устами самої жінки, - йдеться у газеті «Твій вибір».
Усе почалося з плями від кетчупу
«Із Олегом ми зустрілися, коли двоє навчалися в університеті. Він – на фізкультурному. Я – на факультеті іноземних мов. Познайомилися на дискотеці в День студента. І це не було, як у кіно, – кохання з першого погляду. Бо ми взагалі були різні люди. Я – домашня дівчинка, жила з батьками, гарно вчилася і грала на фортепіано. Олег же ріс сиротою, жив із бабусею, яка мешкала в селі. Щоб десь себе знайти, пішов у спорт. Тренер фактично замінив йому батька. І саме спорт, сирітство та зв’язки тренера допомогли Олегові вступити до вишу. Але вчився він погано. Привозив університету перемоги зі спортивних змагань і так складав сесії.
Потім, уже через багато років, Олег зізнався: коли вперше мене побачив, подумав: «Ото святоша». Бо я була скромна, не пила і не курила. А про те, щоб із кимось спати, – навіть думати соромилася. Тому Олегові просто не було сенсу зі мною щось мати. А я з нашого знайомства з Олегом запам’ятала тільки пляму від кетчупу на його футболці.
Щоразу, коли ми згадували з Олегом той день, дуже сміялися. Адже тоді були впевнені: між нами взагалі не може нічого не бути.
Протягом кількох років ми справді обмежувалися сухим привітанням, якщо десь перетиналися у коридорах університету (бо навчалися в різних корпусах). А на п’ятому курсі доля звела нас у бібліотеці. Я ходила туди, як додому. Бо писала дипломну, багато опрацьовувала літератури. А от що в бібліотеці забув Олег – було для мене загадкою. Тож коли я побачила його, зраділа, підійшла, стала розпитувати за справи. Так і дізналася, що він посварився з деканом факультету, той пригрозив вигнати Олега за прогули, і зараз хлопцеві кров із носа треба було поздавати викладачам бодай якісь роботи. Тож я й запропонувала підтягнути Олегові англійську, помогти з мовою і літературою. Ми тижні два займалися. І коли Олег закрив усі питання, прийшов мені подякувати й запросив до ресторану, ми того вечора вперше поцілувалися – не просто в щоку, а по-справжньому.
На зло батькам пішли до РАЦСу
Коли мої батьки взнали, що ми з Олегом хочемо одружитися, то були, м’яко кажучи, не в захваті. «Нащо тобі той неблагонадійний елемент?» – казав тато на своєму міліцейському лексиконі. «Та це не чоловік, а гуляй-вітер!» – додавала мама своєю літературною мовою. Та хіба могли вони знати, як я мліла в його ніжних обіймах. Як гордо йшла з ним вулицею, поки інші дівчата із заздрістю дивилися на нас.
Після чергової сварки з батьками я психонула, і того ж дня ми з Олегом подали заяву до РАЦСу. Ніякого весілля не робили, бо не мали грошей. Тому вирішили: от заробимо – тоді й весілля влаштуємо. А батькам щось не подобається – хай ідуть у дупу.
Оскільки в гуртожитку Олег уже не мав кімнати (бо закінчив університет), а я принципово не хотіла вертатися додому, ми переїхали до Олега в село. На той час його бабуся померла, її хата стояла пусткою. Так ми перекантувалися літо. Нам навіть подобалася сільська романтика: природа, романтичні ночі. Вперше в житті я пекла хліб. Ми помагали сусідам по господарству, а вони давали нам продукти. Коротко кажучи – романтика!..
Але настала осінь. Холод, сирість, роботи нема. І ми вирішили повертатися до міста. Я знайшла собі кількох учнів, щоб займатися з ними репетиторством. Олег повернувся у спорт. Паралельно влаштувався на охоронну фірму. Ми орендували кімнатку у старому будинку. І так жили.
Було, чесно кажучи, не просто. Особливо мені. Бо я звикла до комфорту. До того, що митися можна у ванній, а не над мискою з водою. А бігати на вулицю в туалет – це взагалі мене вибішувало. Особливо взимку. Олег пропонував поставити відро в куточку, як його бабуся в селі робила. Але в нас загалом була одна кімната – і за спальню, і за кухню. А розмістити ще в ній туалет – то було занадто.
Що довше ми жили в тій халупці, то більше сварилися. Бо Олег то на роботі, то на змаганнях. Його майже не було вдома. І мене мучило питання: а якого милого я в цій конурі? На той час із батьками я вже помирилася, вони кликали мене додому, а я відмовлялася через Олега. Бо він, бачте, гордий, і не хоче ні перед ким прогинатися.
Новосілля закінчилося сльозами
Не знаю, чим би закінчилися наші сварки, але мої батьки фактично врятували наш шлюб. Вони купили нам маленьку однокімнатну квартиру з власними кухнею та санвузлом. Поки ми всі дружно робили4 в ній ремонт, Олег подружився з моїми батьками. Мій тато нарешті побачив в Олегові не «неблагонадійного елемента», а хлопця, якого добряче покидало життя і він просто мусив бути жорстким, аби вижити. Мама ж оцінила, наскільки турботливим був до мене Олег, як помагав у всьому – і картоплю начистити, і підлогу помити. «Ну, з таким чоловіком ти точно не пропадеш. Тому щастя вам, діти», – сказали батьки, коли на новосіллі піднімали за нас тост. А мій Олег так розчулився, що навіть (як мені здалося) змахнув сльозу: «Я, ви знаєте, ріс без батьків. Ніколи не знав, як це – мати опору. Всього в житті я мусив добиватися кулаками: і в спорті, і у житті. Але ви показали, що буває інше життя. Те, в якому є любов. Те, де тобі можуть дати щось, просто щоб зробити твоє життя кращим. Я дуже дякую вам. Ціную все, що ви зробили для мене з Олею. І я буду старатися вас не підвести». Після його слів ми всі розплакалися. Стали обійматися. Просити пробачення одне в одного. І від тих сліз розтанули геть усі образи, які ми роками носили в собі.
Мріяли про дітей, а їх усе не було
Коли ми з Олегом оселилися в нашій затишній квартирці, відчули опору під ногами. Якусь стабільність, упевненість. Нам хотілося не втікати з дому, а старатися для дому.
Я працювала вже на двох роботах: до обіду викладала іноземну в школі, а після обіду і на вихідні далі займалася репетиторством. Олег тепер не просто їздив на змагання, а непогано на них заробляв. На тій охоронній фірмі, де працював, його підвищили до начальника відділу. А крім того, він примудрявся додатково тренувати дітей тих багатеньких батьків, які хотіли, щоб їхній син умів за себе постояти.
Ось так через декілька років шлюбу ми з Олегом заробили грошей на машину. А потім підзбирали ще трохи, продали свою квартирчину і купили нову – велику, красиву, в новобудові.
Друзі, коли приходили в гості, ахали й охали. Бо такої розкоші ще ніхто з них не мав. Єдине, що засмучувало, – син і донька, яких Бог усе не посилав…
Консультації в найкращих фахівців, обстеження, аналізи – чого ми тільки не робили. Ніби й здорові обоє – а вагітності нема. Один професор сказав, що причина може бути в нашій несумісності. Мовляв, якби з іншими партнерами – ми б обоє з Олегом могли мати потомство, а так…
Чесно кажучи, то для нас був шок. Ми дуже кохали одне одного і хотіли, щоб наші діти були плодами нашої любові, а не чиїхось яйцеклітин чи сперматозоїдів.
Тому ми пробували штучне запліднення. Невдало. Потім була думка взяти на виховання сироту. Проте Олег був проти. Казав, що сам став сиротою, бо батьки загинули. А здебільшого сироти – це діти від неблагонадійних батьків: пияків, наркоманів. «Було в мене пару таких дружків, – розповідав мені. – Їх усиновили нормальні батьки. Любили, всю душу в них вкладали. А ті діти просто на голову вилазили: не слухали, вічно якісь збитки робили. Коли виросли, то взагалі: з хати все виносили, батьків матюкали. Один навіть побив мамку, бо вона не давала грошей на дозу, а в нього була ломка».
Після цих розповідей я вже не горіла бажанням усиновити сироту. Хоча в глибині душі надіялася, що колись зустріну дитину з нормальної сім’ї і таки заберу її до себе. Але то буде колись…»
На які жертви пішла жінка, аби зберегти життя ще не народженій дитині і чому для цього довелося розлучитися з Олегом, – читайте наступного тижня у другій частині цієї розповіді.
Історію записала Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
