– Дядьку Степане, зупиніться! Давайте заберемо тих малих! – попросила 12-річна Олеся, сидячи на задньому сидінні «Волги» й дивлячись, як на вулиці періщить дощ.
Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
– Яких малих? – перепитав Степан, крутячи кермо автівки.
– Та он же вони – на повороті! – тицьнув Сашко, який разом із сестрою їхав «Волгою» до школи.
Але тільки-но Степан придивився до дітей, які стояли над трасою і голосували, як тут же з усіх сил натиснув на газ.
– А чому ви їх не забрали? – здивовано запитала Олеся. Та дядько Степан у відповідь лише пробурмотів:
– Бо й так запізнюємося, – хоча насправді причина була зовсім в іншому. Стиснувши зі злості кермо, Степан картав себе подумки: «Боже, що я роблю?! Везу до школи дітей коханки. А рідних дочок лишив мокнути!»
Про коханку знала, але терпіла заради дітей
Степан знюхався з Мариною ще два роки тому. Молода, красива. А в ліжку яка гаряча! Правда, після розлучення має двох дітей. «Але то вже не мої проблеми», – сміявся Степан, коли поміж друзів-начальників вихвалявся коханкою.
– І нащо вона тобі? – часом пробував врозумити Степана його давній товариш. – Тож маєш золоту дружину, двох донечок. Чого тобі ще треба, чоловіче?
– Статус зобов’язує, – пихато відповідав Степан. – Ти от візьми всіх великих людей. У кожного була своя муза. Значить, і в мене має бути.
– І нащо тобі, керівникові будівельної фірми, та муза – щоб розчин помагала місити чи цеглу носити? – глузував із того всього товариш. Але Степан тільки рукою махав: мовляв, що ти там тямиш.
І от сьогодні Степан, вважай, попався на гарячому. Бо хто-хто, а його дочки точно впізнали татову чорну «Волгу». Тож коли авто проїхало повз них, вони так і лишилися стояти при дорозі, проводжаючи тата поглядом.
«Як прийду додому і мене спитають, чому зранку не зупинився, скажу, що то не я був за кермом, а водій Володька. Мовляв, віз машину з гаража, спішив і не побачив», – міркував Степан, повертаючись із роботи до свого двоповерхового особняка.
– А що там у нас смачненького на вечерю?! – гукнув із порогу. Проте у відповідь – гробова мовчанка.
– Світланко! Улянко! Тато вже вдома! – гукав далі. Та його все одно ніхто не зустрічав.
Степан зайшов на кухню і побачив заплакану дружину:
– Що сталося, Лідо? – вдавано здивувався.
– І ти ще запитуєш? – гірко усміхнулася у відповідь дружина. – Я терпіла. Всі два роки терпіла, поки ти совався з тою секретуткою. Всі знайомі з мене сміялися. А я думала: «Та хай: перебіситься і вернеться. Головне – щоб діти мали батька. А він он що – своїх дочок лишив мерзнути під дощем, бо віз коханчиних до школи!
– Лідочко, ти щось наплутала. Сьогодні зранку цією «Волгою» їхав мій водій, Володька. Видно, спішив і не побачив, – протараторив Степан заготовлену байку.
– Та невже! Тільки чомусь діти впізнали у водієві рідного батька! Уявляєш?!
Степана і самого гризла совість. Він не думав, що все так далеко зайде. Якби знав, лишив би Маринчиних байстрюків удома, а своїх золотих дівчаточок завіз. Але як було сьогодні вчинити інакше? Як було забрати дочок, коли в салоні авто – двоє коханчиних дітей?
Проте Ліда перервала Степанові роздуми і металевим голосом промовила:
– Жити з тобою я більше не хочу і не буду. Завтра ж подаю на розлучення. А якщо не даси згоди на розірвання шлюбу – роздам у всі місцеві газети статтю про те, яке аморальне життя веде член провладної партії, депутат, керівник будівельної фірми.
– Але ж діти?! Ти про них подумала? – схопився Степан за останню соломинку, щоб урятувати шлюб.
– І думала, і говорила з ними. Після сьогоднішнього випадку Світланка й Улянка навіть бачити тебе не хочуть.
Степан розумів: він дуже завинив перед сім’єю. Але не вірив, що все так швидко може рухнути. Сподівався, через місяць-другий якось минеться, втрясеться, і знову вони заживуть у мирі та злагоді. Тому з Лідою домовився таким чином: якщо ні вона, ні дочки не хочуть із ним жити, то він збере свої речі і виїде, залишивши своїм дівчатам будинок. Але натомість просить не подавати на розлучення.
На тому й погодилися...
Жінчині сльози вернулися сторицею
20 років минуло від того злощасного ранку, коли Степан лишив своїх дочок мерзнути під дощем. І за ці 20 років він так і не пробачив собі. Адже ота, здавалося б, дурниця, повністю поламала йому життя.
Спочатку Степан не знав, де йому оселитися. Думав, коханка прийме. Але та заявила: «На ніч-другу візьму, але не більше. Бо ця квартира записана на свекруху. І вона мене попередила: поки я сама – можу тут лишатися з дітьми, але якщо приведу мужика – маю шукати собі інше житло. Так що, Степане, вибачай».
Після цього «великий начальник» оселився спочатку у друга на дачі. А тоді переїхав на орендовану квартиру. «Нічого-нічого, – постійно втішав себе. – Рік-другий попрацюю – і побудую собі ще кращу хату». Але й тут спіткала невдача. Бо в області почалися політичні війни. Одного за одним стали хапати корупціонерів. І під гарячу руку потрапив Степан. Та так, що на пів року загримів до СІЗО. Після всіх тих скандалів його виключили з партії, позбавили депутатського мандата. А поки перебував під слідством, фактично збанкрутувала й фірма, якою він керував. Так що від учорашнього «великого чоловіка» лишився тільки великий пшик.
Зізнання в лікарняній палаті
– Слухай, а то правда, що твій Степан у лікарні з інсультом? – запитали подружки, коли на Різдвяні свята Ліда запросила їх у гості.
– По-перше, він не «мій». По-друге, його життя мене абсолютно не цікавить, – наливаючи в келихи вино, промовила господиня.
– О, італійське? – пригубивши терпкого напою, запитали подружки.
– Ну, аякже! – усміхнулася Ліда. – За 15 років життя в Італії вже таки навчилася розбиратися в напоях.
– Краще б ти в чоловіках навчилася розбиратися, – зауважила одна з подруг. – Мала одного італійця: не підійшов, бо нудний. Мала другого – скупий. Мала третього – старий. Може, ти досі любиш Степана і чекаєш, коли вернеться?
– Та скоріше в мене на долоні волосся виросте, ніж його прийму! Я йому ніколи не пробачу!
– Ніколи не кажи «ніколи»! – засміялися подруги, побачивши, як при згадці про Степана розчервонілася Ліда.
І дівчата як у воду дивилися. Вже наступного дня до Ліди зателефонували дочки і стали просити:
– Мамо, тато при смерті. Просить, щоб ти прийшла. Попрощатися хоче.
– Та що ви всі вчепилися до мене? Я навіть чути про нього не хочу!
– Мамо, а як він помре? Ти ж потім усе життя будеш себе гризти? Будь ласка…
Звісно, Ліда прийшла до Степана. На лікарняному ліжку вона заледве розгледіла колись високого статного мужчину. Бо зараз на неї дивився нещасний дідок.
– Привіт, Лідочко… Дякую, що прийшла… Ти пробач мені. Чуєш? За все…
Ліда опустилася на край ліжка. Подивилася на Степана. І вони обоє розридалися.
У ці миті їм так багато хотілося сказати одне одному. Але сльози не давали вимовити й слова. Тож вони просто взяли одне одного за руку і нарешті відчули тепло, якого так обом не вистачало…
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
