Життя

Хвору дитину врятував чужий спадок

Хвору дитину врятував чужий спадок

Так сталось, що спершу роботу втратила Віра. Вона була чудовим бухгалтером, однак вести «чорну бухгалтерію», як того вимагав один із двох власників компанії, жінка не хотіла.

– Віро, я дуже ціную вас як спеціаліста, однак, якщо ви не погодитесь працювати так, як я вам раджу, нам доведеться розпрощатись, – мовив Вадим Іванович. – Тому настійливо раджу добре подумати.

Про це йдеться на шпальтах газети "Твій вибір".

– Вибачте, але я не можу, – відповіла вона. – Ви самі розумієте, що штовхаєте мене проти закону. І в разі чого відповідати доведеться мені.

Наступного дня Віра поповнила ряди безробітних. Спершу шукала роботу на сайтах із різноманітними вакансіями, тоді дзвонила в різні фірми і пропонувала свої послуги як бухгалтер.

– Ти знайдеш хорошу роботу з адекватним керівництвом і гарною зарплатнею, – підбадьорював її чоловік. – Віруню, все буде добре.

Однак роботи все не було, і через два місяці жінка влаштувалась прибиральницею. А через пів року фірму,  де вона працювала, закрили. Через декілька днів скоротили і Михайла. Однак чоловік, попри пригніченість, намагався жартувати, казав, що все налагодиться. Останнім ударом, який вибив ґрунт з-під ніг подружжя, стали слова лікаря про те, що їхньому сину потрібна операція. Причому, якомога швидше.

– Ситуація поки не страшна, але зволікати не можна, – сказав медик. – Тому настійливо раджу наступного місяця привести дитину на операцію.

Від всього пережитого Віра й слова не могла сказати. Грошей не було навіть на продукти, а тут потрібно майже сто тисяч на операцію. Для них із Михайлом це просто-таки космічна сума. І взяти її ніде.

– Віро, щиро співчуваю вам, але в самих зараз із грішми вкрай туго, – відповіла Мирослава, найкраща подруга, коли жінка звернулась до неї по допомогу. – Не можу я тобі допомогти.

Такі ж слова Віра чула і від інших родичів чи друзів, до яких зверталась по допомогу. І це було жахливо, бо до запланованого оперативного втручання лишалось менше від трьох тижнів.

– Михайле, що ж робити? – ридала бідолашна жінка. – Що ж робити?

– Віруню, не знаю, – витирав сльози чоловік. – Я не знаю.

І тоді жінка пригадала, як колись бабуся часто казала, що на людей розраховувати нічого. Мовляв, завжди розраховуй на Бога і Його допомогу. В пам’яті Віри бабуся постала наче жива. Здавалось, вона ніби й оті слова її, чуті стільки разів, почула знову. Віра кинулась до старого молитовника, який дістався їй від бабусі, і, накинувши на голову хустку, жінка стала на коліна і почала молитися. Читала молитву за молитвою, ридаючи, просила Господа допомогти її єдиній дитині. Отак, з молитовником в руках, схилившись на килим, заснула. Михайло переніс її в ліжко, а сам, взявши зі сльозами молитовник, почав молитись. Розумів, що допомоги очікувати не мають звідки.

Через тиждень відбулась важка розмова з лікарем, який ганив їх за те, що не змогли знайти потрібну суму. Казав, що вони нехтують здоров’ям сина і це з їхньої сторони це безвідповідально. З його кабінету подружжя вийшло спустошеним і охопленим відчаєм.

– Що ж робити? – шепотіла Віра, стискаючи руку чоловіка. – Що ж робити?

Вдома вона знову кинулась молитись. Михайло шукав оголошення від тих, кому потрібен шматок печінки чи нирка для пересадки. Він чудово розумів, що якщо дитину не прооперувати зараз, то хлопчик стане інвалідом.

– Боже, допоможи мені, – плакала в кутку кімнати старого будинку, яку вони почали орендувати, як тільки дізнались про хворобу дитини. – Я вже не маю, до кого йти і кого просити. Господи, почуй мене!

В якусь мить, кладучи черговий поклін, вона зауважила, що в одному місці в самому кутку кімнати немає декількох паркетин. Натомість була прибита дошка.

– Враз з’явилась думка, що я маю здерти ту дошку і побачити, що там, – розповідала потім вона.

Віра покликала Михайла і сказала, щоб він відбив ту дошку. Коли чоловік нерозуміюче подивився на неї, принесла з коробки з інструментами маленький лом і взялася до роботи. Чоловік підсобив, і за мить вони побачили якийсь пакунок, обгорнутий в стару мішковину. Всередині був конверт і добра пригорща золотих прикрас.

– Мишко, це Господь почув наші молитви, – прошепотіла жінка і почала плакати. Щоправда, це були сльози радості. – Бог послав нам ці прикраси, аби ми могли вилікувати Ромчика.

Виявились, що прикраси для онука заповів дідусь. Він же й написав листа онуку, в якому йшлося про те, що він дуже любить хлопчика і мріє про те, аби його життя буде хорошим, а він став чудовою, порядною людиною. Також дідусь написав, що усі ці прикраси він, як ювелір, виготовив для свого онука та його дружини. Мовляв, колись у тебе з’явиться сім’я, то усе це для вас.

Гроші, виручені за ексклюзивні прикраси, були чималими. Їх Вірі та Михайлу вистачило на операцію сина та післяопераційний період. І батьки і хлопчик були щасливими.

– Можливо, нам варто поговорити з господинею будинку? – мовила якось Віра. – Розкажемо їм і про все, а гроші поступово віддамо.

– А якщо скажуть, що віддавати потрібно негайно, що будемо робити? – висловив побоювання чоловік.

Однак, коли Віра запитала, де нині мешкає Ромчик та його батьки, господиня у відповідь лише зітхнула. І розповіла, що вони загинули декілька років тому в дорожній катастрофі. Вона ж жила по сусідству і вирішила придбати їхню трикімнатну квартиру.

– Ну, ось Господь і влаштував так, що нам не потрібно нікому віддавати гроші, – мовила Віра, коли вони повернулись в свою кімнату. А тоді, ставши на коліна, почала молитися і дякувати Богу за допомогу.

Ксенія Фірковська

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Читайте також
Все про: історія, Життя
В тему