Життя

Полюбилися в інституті, а зустрілися через 20 років в маках

Полюбилися в інституті, а зустрілися через 20 років в маках

Ледве вперше переступивши поріг школи, Мирослава побачила струнку вродливу жінку в красивому платті. Вона щиро посміхалась до неї. Це була Поліна Михайлівна, її перша вчителька, яка на довгі роки стала найвищим авторитетом для першокласниці. Мабуть, саме тоді і народилася мрія стати вчителькою.

Про це йдеться на шпальтах газети "Твій вибір".

– Миросю, я кохаю тебе! – палко цілуючи, шепотів їй Ярослав. – Ти така красуня!

Тієї ночі вони стали близькими. Відтоді хлопець часто залишався на ніч в гуртожитку. В таких випадках Зіна, сусідка Мирослави по кімнаті, йшла ночувати до сусідок. А двоє закоханих насолоджувалися одне одним.

– Миросю, ти лише не ображайся, але особисто мені Ярослав ну зовсім не подобається, – сказала якось Зіна. – Таке враження, що він не щирий з тобою. Боюся, аби тебе не образив.

– Ну що ти, – усміхнулася довірлива Мирослава, яка навчалася на першому курсі педінституту. – Він просто неймовірний!

– Ти ще маленька і дуже довірлива дівчинка, – відповіла Зіна, яка навчалась на четвертому курсі. – А взагалі можемо піти до тьоті Уляни, вона точно про все розповість.

Наступного дня дівчата були у старої ворожки. Розкинувши карти, вона спершу уважно роздивлялась їх, а тоді, примруживши погляд, глянула на Миросю.

– Той король, з яким ти зустрічаєшся, залишить тебе в казенному домі, – мовила ворожка. – І дуже тобі буде важко. Але ти сильна і витримає усе. А тоді знову зустрінеш його в маках і станеш дуже щасливою.

До гуртожитку Мирослава поверталась похнюпленою. Сусідка вже картала себе за те, що повела її до тієї ворожки. А ще через місяць дівчина дізналася про те, що вагітна.

– Ярославчику, – мовила якось. – Давай одружимось. Я не хочу, аби наша дитина народилась поза шлюбом.

Звісно, одружимось, – якось нехотя відповів він. – Але трохи пізніше.

Відтоді, в  міру того, як збільшувався її живіт, молода жінка все частіше нагадувала про свою розмову. І кожного разу чоловік все більше нервував. Як і раніше, він приїжджав до неї в гуртожиток, інколи привозив якісь смаколики. Щоправда, на ніч не залишався, посилаючись на те, що тепер багато працює вдома. Мовляв, оскільки у нас буде поповнення, то потрібно заробляти більше.

Однієї ночі Мирославі стало погано. І Зіна подзвонила Ярославу. Попросила приїхати. Мовляв, потрібна допомога лікарів. Через декілька годин народилось немовля. Семимісячний хлопчик якого відразу забрали в реанімацію.

– То це ти руйнуєш нашу сім’ю? – в палату влетіла якась жінка. – Ах ти ж…

Далі в адресу Мирослави полетіли дуже образливі слова та прокльони. Бідолашна не могла зрозуміти, хто це і чому та незнайомка так агресивно до неї ставиться. Кудись подівся і Ярослав. Виявилось, що це була його дружина. «Так ось чому та ворожка назвала його королем, а не валетом», – в якусь мить в пам’яті зринули слова старої ворожки. Батька своєї дитини Мирослава більше не побачила. Та й не до нього їй було. Перевелась на заочне відділення, дитину віддала в Дитбудинок, а сама з рання до ночі працювала. Двічі на тиждень бігла побачити сина.

Коли через пів року наважилась поїхати до батьків, то вони її прогнали. Мовляв, коли отак осоромила сім’ю, то більше немає в неї батьків. З рідного дому молода жінка вийшла, гірко ридаючи.

– Чому? Чому все так сталося? – шепотіла вона.

Продавала в магазині, прибирала в сусідньому приміщенні перукарні. Хапалася за всіляку роботу яку лише могла знайти. Бувало, що на столі не було й окрайця хліба. Однак Мирослава не здавалась, бо знала, що мусить заробити гроші, забрати до себе дитину.

…Пройшло двадцять років. Микола Іванович зібрався у відрядження. Планував відвідати школи у віддалених селах області.

– Мирославо Іванівно, поїдете зі мною, – мовив до головного фахівця з виховної роботи. – Виїжджаємо завтра о сьомій ранку.

Керівник обласного управління освіти був симпатичним мужчиною 50 років. Чудово знав і любив свою роботу. А ще був закоханим в Мирославу. Вродлива, розумна жінка була відповідальною працівницею. А ще помітив, що вона уникає спілкування з колегами. Точніше, зводить його лише до робочих питань. А коли мова заходить про якісь особисті моменти, то уникає всіляких розмов. Толком про неї на роботі ніхто нічого не знав. Знали, що живе з сином і трьома котами. І все!

Микола Іванович, часто дивлячись на неї, мріяв про те, як би було чудово, якби вона була його дружиною! Тож вирішив того дня зробити їй пропозицію.

– Яка ж краса! – захоплено мовила жінка, коли вони проїжджали сільською дорогою чергове село. – Які красиві маки!

– А давайте зупинимось, зробимо декілька фото, – запропонував керівник.

Вони мовчки насолоджувалися краєвидами. Поле дійсно було фантастично красивим. Пишні, червоні маки і стигле колосся. Мирослава присіла в квітах, а чоловік фотографував і фотографував. Фото виходили дуже красивими і ніжними.

– Дотягнути до дороги? – враз стрепенулися обоє, почувши, як поруч загуркотів трактор. – Поломка?

– Ні, дякую, все гаразд, – відповів Микола Іванович.

За кермом сидів чоловік невизначеного віку. От бувають такі – можна дати йому і 40, і усі 60 років. Брудний одяг, перегар, яким тхнуло доволі далеко. Однак щось у ньому видалось Мирославі знайомим. Очі! Це ж очі Ярослава!

– Ти? – він уважно подивився на жінку. – Мирося?

– Так, – відповіла жінка.

– А це що за мужик?

Враз Мирослава відчула, як усі її сподівання на зустріч, на пояснення його вчинку, які чекала усі ці 20 років, враз розтанули, наче хмаринка. Тягар спогадів і сподівань наче впав з її плечей.

– Я її чоловік, – мовив Микола Іванович. – Ви щось хотіли?

У відповідь Ярослав щось промимрив. Тим часом вони сіли в авто.

– Миросю, я кохаю вас і прошу вийти за мене заміж, – мовив чоловік.

– Я згідна, – мовила вона і відчула оте знайоме, але таке забуте відчуття  щастя і тепла. А ще – знову пригадала стару ворожку. Таки права була старенька – в маках зустріла і минуле, і майбутнє.

Ксенія Фірковська

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Читайте також
Все про: історія
В тему