Вітала подругу з народженням сина, а згодом стала його коханкою

Сьогодні я дізналася, що вагітна. Моєму щастю немає меж, хоча страху вистачає: як-не-як, а 43 – це не 18. Тож тепер готую романтичну вечерю коханому чоловіку і сама до себе усміхаюся від радощів. Кого ж це нам Бог подарує? Синочка чи донечку? Зрештою, це не має значення. Головне – щоб здоровою і щасливою була наша з Богданом дитина. Можливо, написати йому «есемес» і повідомити цю новину? Та ні, нехай краще буде сюрпризом.

Про це йдеться у газеті "Твій вибір".

Готуючи ханум, улюблену страву чоловіка, я якось подумала про те, що за великим рахунком мені ні з ким поділитися такою радістю. Батьків не стало три роки тому – поверталися з дачі і потрапили у смертельну ДТП. Сестра із сім’єю живе в Італії, і ми з нею спілкуємося лише на великі свята. А Яна, моя єдина справжня подруга, з якою ми спілкувалися кожного дня, починаючи з першого класу і до осені минулого року, ділячись одна з одною усім-усім, що відбувалося в житті кожної з нас, не лише не захоче мене вислухати – вона мене прокляне. Під час останньої нашої розмови сама казала, що понад усе у світі бажає лише моєї смерті.

Хто ж знав, що усе повернеться саме так. Пригадую, ми тоді навчалися у школі, коли до нас прийшов новий учитель фізики – молодий, енергійний і неймовірно вродливий. Тоді у нього була закохана половина школи – усі дівчатка мріяли про його усмішку та погляд мигдалевих очей.

– Він буде моїм! – рішуче мовила якось Яна. – От побачиш!

І вона розповіла про тьотю Марисю, яка мешкала в одному із сіл у далекому районі і доводилася рідною сестрою Марисиній бабусі.

– Вона все життя займається чарами, – мовила подруга, уважно дивлячись мені в очі. – До неї їдуть звідусіль, бо знають, що як тьотя зробить – так і буде. І хвору худобу ведуть, і самі йдуть із болячками, невлаштованим сімейним життям та іншими проблемами. Вона ж має казана і, кинувши в нього те чи інше зілля, щось шепоче, а тоді й каже, чи варто це робити і коли буде результат.

Відверто кажучи, я тоді не повірила Яні – ну як може якась бабуся змусити нашого фізика закохатися в подругу?! Однак незабаром переконалася, що чи то бабуся допомогла, чи то в Юрія Івановича дах зовсім знесло, однак вони почали зустрічатися. Подруга сяяла від щастя. Доти, поки не дізналася про вагітність. Пригадую, тоді був страшенний скандал, і фізик втік – казали, що побоявся кримінальної відповідальності за розбещення малолітньої. А Яна через сім місяців народила Богданчика. Я тоді ще з пишним букетом троянд зустріла її біля пологового і привітала із сином. Подруга довгі роки розшукувала Юрка, бо була переконана, що вони обов’язково будуть разом. А коли знайшла у соцмережі, то виявилося, що у нього давно є сім’я і двійко діток. На численні повідомлення Яни він спершу не відповідав, а тоді й зовсім видалив сторінку.

Після закінчення школи я поїхала до столиці. Здобувши освіту, почала працювати і доволі швидко досягла неабияких успіхів. Мала квартиру, автомобіль, відпочивала за кордоном. Щоправда, особисте життя не склалося: чоловік покинув мене після п’яти років життя. Я не змогла народити дитину, тож він пішов до продавчині, яка була вагітною від нього двійнею. Проте я не довго сумувала – кавалерів вистачало, тож було з ким піти до ресторану, відпочити, поговорити про високі матерії.

Той дзвінок пролунав у п’ятницю вранці. Яна запрошувала до рідного Львова.

– Тим більше у мене день народження, – сказала подруга. – Приїжджай! Побродимо вуличками рідного міста, погуляємо парком.

І суботнім ранком я виїхала на малу батьківщину. Субота пролетіла неймовірно швидко і приємно. Після прогулянки ми посмакували різними лагоминками, а тоді подалися до сауни. А пізно увечері трапилося те, що змінило наше життя. Яна вже спала, а я вийшла на балкон покурити. Коли раптом мене обняли сильні чоловічі руки.

– Ти така класна! – шепотів Богдан, 26-річний син Яни. – Коли я тебе побачив, то втратив голову. О-о-о, яка ж ти красуня!

Ту ніч я провела у ліжку сина подруги, а наступного ранку швидко повернулася до столиці – мовляв, виникли проблеми, і мушу їхати. Проте насправді було неймовірно соромно дивитися в очі подруги. Та через дві доби Богдан був у мене.

– Не можу без тебе! – мовив просто, розпаковуючи нехитрі пожитки. – Мамі сказав, що хочу подивитися на столицю. Таню, ми дорослі люди, і я хочу тобі сказати, що кохаю тебе. І хочу жити з тобою!

Перші дні ми не могли натішитися одне одним – я взяла відпустку, тож весь час проводили у ліжку. Я зі здивуванням відкрила, що цей молодий чоловік мислить так, як дорослий. Він виявився гарним кухарем і балує мене різними смаколиками. А ще нам подобаються однакові кінофільми та книги, обоє любимо мандрувати світом. Я зрозуміла, що ось він – мужчина мого життя. Той, якого чекала усі ці роки. Почувалася неймовірно щасливою до того дня, поки Богдан не зателефонував матері. Він розповів про наше кохання і сказав, що хоче, аби ми й далі залишилися подругами.

Проте Яна вирішила по-іншому. Передзвонивши, вона звинуватила мене у розбещенні її сина, обізвала проституткою.

– А за те, що змарнувала життя моїй дитині, я тебе проклинаю, – кричала Яна. – І бажаю лише одного, щоб ти скоріше здохла. Я леліяла його, як квіточку, працювала на трьох роботах, відмовляючи собі в усьому, аби він мав усе. Мріяла про гарну і добру невістку, внучат, а ти… ти розбила його молоде життя і мої мрії.

Такою була наша остання розмова. Звісно, мені не вистачає подруги, адже усі ці роки ми два-три рази на тиждень зідзвонювалися, ділилися одна з одною радощами і негараздами. Яна була для мене наче сестрою, а воно ось як вийшло.

На плиті закипів чайник, і я зробила собі м’ятний чай. Примостившись на дивані, чекаю чоловіка і дивлюся на телефон. Так хочу подзвонити подрузі й повідомити радісну звістку. Та чи зрозуміє вона мене? Чи усвідомить, що її син давно вже дорослий та самостійний і сам має вибирати собі свою половинку, адже має право кохати ту, до якої лине серце? Чи й далі лаятиме і проклинатиме мене?