Від болю, який розривав його серце, Ігор навіть не кричав, бо просто не мав сили. Він лише голосно стогнав, хоча цей стогін більше нагадував ричання смертельно пораненого звіра. Ще б пак! Лише сьогодні він дізнався про те, що тривалий час не давало спокою.
Про це йдеться у газеті "Твій вибір".
Так сталося, що все дитинство і шкільні роки Ігор був переконаний, що його рідний батько – Іван Степанович – чоловік його матері. З батьком було добре: він навчав Ігоря їздити на велосипеді, згодом – секретам риболовлі. Саме він подарував йому гітару і навчив грі на ній. Та що там говорити, батько в нього найкращий у світі. А після матері та дружини їхні стосунки стали ще ближчими. Вони були не просто батьком і сином – вони були найкращими друзями.
До того дня, поки в їхньому житті не з’явився Петро Данилович. Він був викладачем на факультеті, де навчався Ігор.
– Ігорю, я б хотів з тобою поговорити, – мовив якось викладач. – Ти можеш після пари зайти до мене в кабінет?
– Так, звісно, – відповів першокурсник. – А в чому справа?
– Приходь, і я все тобі розповім, – відповів той, хитро посміхнувшись.
Додому після тієї розмови Ігор потрапив майже опівночі. Увійшов до квартири і, навіть не роззувшись, пішов у свою кімнату.
– Синку, що трапилось? – обличчя Івана Степановича було неймовірно блідим. В оселі витав запах «Корвалолу» – в батька були проблеми з серцем. – Ігорю!
Проте син лише гримнув дверима і на ключ зачинив за собою двері. Вони обоє не спали тієї ночі. Батько хвилювався за сина, а той знову і знову прокручував у голові розмову з викладачем.
Відтоді у стосунках батька і сина все докорінно змінилося. Ігор став наче чужим: навчання у виші, тоді – бібліотека, зустріч із друзями. Відтак додому приходив пізно. Спершу Іван Степанович намагався розговорити сина, дізнатися, що трапилось. Проте все було марно – Ігор наче в рот води набрав. Відмовчувався або ж казав, що йому треба вчитися, і йшов до своєї кімнати.
Минали роки. Хлопець закінчував навчання. Петро Данилович опікувався ним, і саме до нього приходив Ігор, коли потрібні були допомога, порада. І чоловік завжди допомагав.
– Ти розумний, здібний, – мовив якось Петро Данилович. – Я б радив піти в аспірантуру. Я буду твоїм науковим керівником. Захистиш кандидатську дисертацію і будеш навчати студентів. Робота спокійна, в теплі, та й, відверто кажучи, наукові працівники ніколи не були без копійки.
Попри слова батька, що Ігореві, який з дитинства займався конструюванням, причому займався успішно, не варто заривати свій талант, син зробив по-своєму. Аспірантура, блискучий захист, робота на одній кафедрі з Петром Даниловичем, вдале одруження – одне слово, в житті Ігоря все було, як кажуть, в шоколаді.
Тим часом Іван Степанович, в якого вже серйозно барахлив «двигунець», з лікарні практично не виходив. Ігор все збирався подзвонити до нього, проте постійно не вистачало часу. А одного дня йому на кафедру зателефонували з лікарні і повідомили, що батько помер.
– Ігорю, нехай похороном цього чоловіка займається ритуальна служба, – порадив Петро Данилович. – Ти ж і сам знаєш, що він тобі не батько. То навіщо витрачати час?
У відповідь молодий чоловік лише ствердно хитнув головою. А й дійсно: навіщо тратити час, якого і так постійно не вистачає на похорон материного чоловіка, як подумки називав Івана Степановича Ігор?! Відтак зателефонував у ритуальну службу, про все домовився. А через день вони подзвонили і повідомили, на якому кладовищі, в якому ряді похоронили покійного. Ігор добре пам’ятав, що Іван Степанович хотів, аби його похоронили біля дружини. Проте він, Ігор, вважав, що місце поруч могили його матері належить Петру Даниловичу – його рідному батькові. Відтак Івана Степановича похоронили зовсім на іншому кладовищі.
Минуло десять років. Ігор успішно навчався в докторантурі і займався написанням докторської дисертації. Підростали дітки, які дідусем називали Петра Даниловича. «Батьком» називала його і невістка, дружина Ігоря. Одного вечора Петро Данилович, повертаючись з зустрічі з другом, потрапив у дорожню автопригоду. ДТП була серйозною – чотири автомобілі зіткнулися на одному з найбільш жвавих перехресть міста. В результаті троє людей загинули на місці трагедії. Ще п’ятеро, серед яких був і Петро Данилович, потрапили в реанімацію. Лікарі сказали, що його життя на волосині і шансів немає.
– Ігорю, прости мені, – прошепотів Петро Данилович, коли у палату прибіг Ігор. – Я обманув тебе. Ми з Іваном разом навчалися, добивалися кохання Катрусі. Проте вона вибрала Івана. І коли я дізнався про те, що ти – син мого запеклого ворога, то вирішив помститися йому. Відтак розповів, що ти мій син. Катруся тоді вже була в могилі, тому заперечити не могла. А Івану ти не повірив…
– Що? – від почутого Ігорю перехопило подих. – Ти не мій батько? Як ти міг? То виходить, що завдяки тобі я всі ці роки нехтував рідним батьком і при цьому ні разу навіть не подумав запитати його, чи почуте від тебе – правда? Ти… Ти нелюд!
– Похорони мене біля Катрусі, – прошепотів Петро Данилович і навіки заплющив очі.
БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!
Ксенія Фірковська
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
