Життя

Обмовив колишнього друга і лише перед смертю розповів правду його сину

Обмовив колишнього друга і лише перед смертю розповів правду його сину

Від болю, який розривав його серце, Ігор навіть не кричав, бо просто не мав сили. Він лише голосно стогнав, хоча цей стогін більше нагадував ричання смертельно пораненого звіра. Ще б пак! Лише сьогодні він дізнався про те, що тривалий час не давало спокою.

Про це йдеться у газеті "Твій вибір".

Так сталося, що все дитинство і шкільні роки Ігор був переконаний, що його рідний батько – Іван Степанович – чоловік його матері. З батьком було добре: він навчав Ігоря їздити на велосипеді, згодом – секретам риболовлі. Саме він подарував йому гітару і навчив грі на ній. Та що там говорити, батько в нього найкращий у світі. А після матері та дружини їхні стосунки стали ще ближчими. Вони були не просто батьком і сином – вони були найкращими друзями.

До того дня, поки в їхньому житті не з’явився Петро Данилович. Він був викладачем на факультеті, де навчався Ігор.

– Ігорю, я б хотів з тобою поговорити, – мовив якось викладач. – Ти можеш після пари зайти до мене в кабінет?

– Так, звісно, – відповів першокурсник. – А в чому справа?

– Приходь, і я все тобі розповім, – відповів той, хитро посміхнувшись.

Додому після тієї розмови Ігор потрапив майже опівночі. Увійшов до квартири і, навіть не роззувшись, пішов у свою кімнату.

– Синку, що трапилось? – обличчя Івана Степановича було неймовірно блідим. В оселі витав запах «Корвалолу» – в батька були проблеми з серцем. – Ігорю!

Проте син лише гримнув дверима і на ключ зачинив за собою двері. Вони обоє не спали тієї ночі. Батько хвилювався за сина, а той знову і знову прокручував у голові розмову з викладачем.

Відтоді у стосунках батька і сина все докорінно змінилося. Ігор став наче чужим: навчання у виші, тоді – бібліотека, зустріч із друзями. Відтак  додому приходив пізно. Спершу Іван Степанович намагався розговорити сина, дізнатися, що трапилось. Проте все було марно – Ігор наче в рот води набрав. Відмовчувався або ж казав, що йому треба вчитися, і йшов до своєї кімнати.

Минали роки. Хлопець закінчував навчання. Петро Данилович опікувався ним, і саме до нього приходив Ігор, коли потрібні були допомога, порада. І чоловік завжди допомагав.

– Ти розумний, здібний, – мовив якось Петро Данилович. – Я б радив піти в аспірантуру. Я буду твоїм науковим керівником. Захистиш кандидатську дисертацію і будеш навчати студентів. Робота спокійна, в теплі, та й, відверто кажучи, наукові працівники ніколи не були без копійки.

Попри слова батька, що Ігореві, який з дитинства займався конструюванням, причому займався успішно, не варто заривати свій талант, син зробив по-своєму. Аспірантура, блискучий захист, робота на одній кафедрі з Петром Даниловичем, вдале одруження – одне слово, в житті Ігоря все було, як кажуть, в шоколаді.

Тим часом Іван Степанович, в якого вже серйозно барахлив «двигунець», з лікарні практично не виходив. Ігор все збирався подзвонити до нього, проте постійно не вистачало часу. А одного дня йому на кафедру зателефонували з лікарні і повідомили, що батько помер.

– Ігорю, нехай похороном цього чоловіка займається ритуальна служба, – порадив Петро Данилович. – Ти ж і сам знаєш, що він тобі не батько. То навіщо витрачати час?

У відповідь молодий чоловік лише ствердно хитнув головою. А й дійсно: навіщо тратити час, якого і так постійно не вистачає на похорон материного чоловіка, як подумки називав Івана Степановича Ігор?! Відтак зателефонував у ритуальну службу, про все домовився. А через день вони подзвонили і повідомили, на якому кладовищі, в якому ряді похоронили покійного. Ігор добре пам’ятав, що Іван Степанович хотів, аби його похоронили біля дружини. Проте він, Ігор, вважав, що місце поруч могили його матері належить Петру Даниловичу – його рідному батькові. Відтак Івана Степановича похоронили зовсім на іншому кладовищі.

Минуло десять років. Ігор успішно навчався в докторантурі і займався написанням докторської дисертації. Підростали дітки, які дідусем називали Петра Даниловича. «Батьком» називала його і невістка, дружина Ігоря. Одного вечора Петро Данилович, повертаючись з зустрічі з другом, потрапив у дорожню автопригоду. ДТП була серйозною – чотири автомобілі зіткнулися на одному з найбільш жвавих перехресть міста. В результаті троє людей загинули на місці трагедії. Ще п’ятеро, серед яких був і Петро Данилович, потрапили в реанімацію. Лікарі сказали, що його життя на волосині і шансів немає.

– Ігорю, прости мені, – прошепотів Петро Данилович, коли у палату прибіг Ігор. – Я обманув тебе. Ми з Іваном разом навчалися, добивалися кохання Катрусі. Проте вона вибрала Івана. І коли я дізнався про те, що ти – син мого запеклого ворога, то вирішив помститися йому. Відтак розповів, що ти мій син. Катруся тоді вже була в могилі, тому заперечити не могла. А Івану ти не повірив…

– Що? – від почутого Ігорю перехопило подих. – Ти не мій батько? Як ти міг? То виходить, що завдяки тобі я всі ці роки нехтував рідним батьком і при цьому ні разу навіть не подумав запитати його, чи почуте від тебе – правда? Ти… Ти нелюд!

– Похорони мене біля Катрусі, – прошепотів Петро Данилович і навіки заплющив очі.

БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ»  В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!

Ксенія Фірковська

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Читайте також
Все про: Життя, кохання
В тему