Життя

У день, коли до хати йшло Різдво

У день, коли до хати йшло Різдво

У нас із татом була хороша традиція. Щороку перед Різдвом, коли мама готувала святкову вечерю, ми йшли до магазину, я вибирала собі найкрасивішу ляльку. І так «авансом» батьки винагороджували мене на весь наступний рік, аби я була гарною дівчинкою.

Про це йдеться у газеті "Твій вибір".

Звичайно, вже десь через місяць після покупки мій статус «гарної дівчинки» починав давати збій. Бо ж як не побігати з друзями на шкільній перерві чи не згубити нових рукавиць на велелюдній ковзанці. Але наша традиція з подарунком не порушувалася з року в рік, аж допоки…

У пошуках гостинця

Того ранку я прокинулася, коли на годиннику не було й сьомої. «Татусю, пора вставати!» – підганяла я. Хоча до відкриття магазину ще було години зо три.

Ми похапцем поснідали, пішли пішки (бо маршруток тоді не було) до дитячого магазину, трохи потупцяли під дверима (бо прийшли зарано). І я першою забігла до залу з ляльками.

Очі розбігалися від розмаїття іграшок. «Яку ж вибрати: блондинку, чи брюнетку, чи он ту – в пишному рожевому платтячку», – вагалася я. Одне слово, десь із годину я перебирала іграшки, вирішуючи, яку обрати. Тож, коли ми підійшли до каси, щоб розрахуватися, там уже стояла черга з покупців.

«Ви будете крайні?» – запитав тато в чоловіка, який стояв перед нами. «Так, мабуть. Якщо мої гаврики не вирішать щось поміняти», – відповів чоловік. Доки він говорив, я звернула увагу на його старі черевики, в окремих місцях залатану куртку. Погляд сам собою перевівся на дітлахів (а їх у дядечка було аж п’ятеро). Найменшому, якого чоловік іще тримав на руках, було, може, років два. А старший був на вигляд другокласником.

«Випадкові» гроші

Коли дядечко зі своїми дітьми підійшов розрахуватися за подарунки, що їх у руках тримали малюки, дівчинка років п’яти побачила в моїх руках ляльку. Кулею вона метнулася в іграшковий зал, поклала свого пупсика і вхопила таку ж, як у мене, ляльку. Дівчинка з лялькою підбігла до касирки, якраз коли її батько платив за покупки. «Із вас додатково ще 25 карбованців», – додала продавчиня, глянувши на ляльку-Мальвіну.

Чоловік розгублено подивився на купюри, які тримав у руках. Мабуть, він попередньо прорахував усі свої витрати, а тут така халепа. Поставив на підлогу найменшу дитину, став по кишенях шукати купюри. Але, крім копійок і фантика з цукерки, нічого більше не знайшов. Продавчиня почала нервувати. У довгій черзі покупців наростав гул невдоволення. І тут я бачу, як мій тато підкидає під ноги тому дядькові 25 карбованців і зі словами «Ой, у вас із кишені гроші випали» нахиляється, піднімає їх і вручає чоловікові.

Гірка правда

Вони зустрілися поглядами, і їхні очі сказали більше, ніж слова. Дядечко розрахувався за іграшки для своїх п’ятьох дітей. А мій тато потягнув мене до іграшкового залу. «Доню, на жаль, ми не зможемо купити цю ляльку», – сказав і мовчки забрав Мальвіну з моїх рук. «Як?! Чому?!» – волав мій погляд. Але з татового виразу обличчя я зрозуміла: нічого змінити не зможу.

За сльозами я не бачила, як той дядечко підійшов на вулиці до мого тата, просив телефон або адресу, щоб завтра повернути 25 карбованців, а тато посміхався і гладив по голові ту дівчинку, через яку я лишилася без подарунка.

…Всю дорогу додому я продовжувала плакала. Потім пару годин не обзивалася до тата. А після розмови з мамою дочекалася, доки тато повернеться з продуктової крамниці, і сказала: «У тої дівчинки з магазину, мабуть, ніколи в житті не було такої ляльки. А в мене їх – повна шафа. Правда ж?..» Тато обійняв мене і відповів: «Правда…»

Винагорода за добро

Із першою зорею до хати прийшло Різдво. Ми молилися за нас і всіх людей на землі. Куштували кутю. І по ложечці кожної страви лишали на столі для бабусь та дідусів, які вже на небі.

Я лягала спати і згадувала щасливі очі тої маленької дівчинки, яка Мальвіну в рожевому платті обіймала, як найдорожчий у світі скарб. «А все-таки добре, що тато підкинув тому дядькові гроші… І більше, ніж ляльку, я б хотіла мати таку ж, як та маленька дівчинка, сестру», – подумала я і з думками про це заснула.

Наступного ранку я знову прокинулася першою. Повторила віршики і побігла до батьків у спальню заколядувати (бо ж перших віншувальників завжди найкраще обдаровують).

І коли я промовила: «Із Різдвом! Із колядою, – кажу без утоми. Вже мішок гостинців повен – поспішу додому!», тато гукнув: «Ану-но, коляднице! Де твій мішок?!» А мама дістала із шафи ляльку-Мальвіну. Точнісінько таку, яку я вчора лишила в магазині…

БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ»  В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ! 

Оксана Бубенщикова

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Читайте також
Все про: Життя, Різдво, подарунки
В тему