Життя

Лише після смерті неньки дівчина дізналася про те, що її рідною матір’ю є її тітка

Лише після смерті неньки дівчина дізналася про те, що її рідною матір’ю є її тітка

Людмила доживала останні дні. Лікарі, порадивши колоти морфій, тільки розвели руками – мовляв, самі розумієте, рак лікувати ще не вміємо. Принісши ампули додому, Ніна поклала їх на столик і метнулася у спальню.

– Мамо! Я принесла уколи, – тиша, що панувала у кімнаті, насторожила дівчину, яка кинулася до матері. – Мамо! Мамочко-о-о!

На обличчі померлої була тиха, спокійна посмішка – вона наче раділа, що скінчилися її нестерпні муки, — йдеться у публікації в газеті «Твій вибір».

На похорон приїхало дуже багато людей. Люда працювала завідувачкою магазину, тож її знали мешканці навколишніх будинків.

– Ой, Людко, на кого ж ти ту дитину покидаєш? – плакала сусідка. – Батько покинув, ти померла, як же вона житиме сама-самісінька у цім жорстокім світі?

– Ходімо, – тітка Марина, мамина сестра, обняла Ніну і повела з кладовища. – Ніно, ходімо… Мами вже не вернеш, а життя продовжується.

– Я не хочу жити без мами, – ридала дівчина. – Чому вона померла? Чому Бог допустив її смерть?

У відповідь тітка лише мовчала і міцніше пригортала до себе Ніну.

…Вже третій день Марина поїла Ніну заспокійливими, бо вісімнадцятирічна юнка дуже важко переживала смерть найріднішої людини. Вона не хотіла йти у технікум, де навчалася на першому курсі, не хотіла їсти, лиш цілими днями сиділа на кладовищі біля свіжої могили, то плачучи, то щось розповідаючи матері. Вона згадувала, як мама водила її у зоопарк, на каруселі, як навчала вишивати і плести. Як вони удвох їздили на море, як бродили Карпатами. Людмила виховувала доньку одна, проте вкладала у неї, як-то кажуть, всю душу. Старалася, аби кровиночка і одягалася найкраще, і нічим не була обділеною.

– Мамо, забери мене з собою, – ридала дівчина. – Як же я буду без тебе, мамо?

«Ти моє сонечко, – часто говорила мама, і Ніні здалося, ніби вона чує її тихий, лагідний голос. – Ніно, ти для мене все».

– Ніно, не можна так, – до могили підійшла тітка Марина і пригорнула її до себе. – Он і священник говорив, що так гірко побиватися за померлими ні в якому разі не можна. Пам’ятаєш, коли ти ходила в недільну школу, то вам там казали, що потрібно молитися за померлих, аби там їм було добре, а не плакати за ними. Ти ж розумієш, що Люда дуже сильно мучилася останні місяці. Повір, там їй краще.

Однак Ніна все твердила, що без мами жити не хоче і навіть спробувала накласти на себе руки. Наробивши крику, тітка вийняла її з петлі і відтоді не залишала ані на секунду.

Ввечері приїхав дядько Іван, і, пошепотівши про щось із тіткою, стали готувати вечерю.

– Ніно, випий, – дядько налив у келих вина. – Ми з Мариною маємо до тебе дуже серйозну розмову. Розумієш, я навіть не знаю, з чого починати.  Може, ти, Маринко, краще про все розповіси?

У відповідь дружина лише заперечливо похитала головою і витерла сльози.

– Краще ти, – мовила і відпила трішки з келиха. – Ти почни, а я вже якось потім.

– Ніно, – дядько знову подивився їй в очі. – Дитино, я… ми хочемо тобі сказати, що ти – наша донечка. Наша рідна дитина.

Від всього пережитого, а також декількох ковтків вина у дівчини злегка паморочилося в голові.

– Що? – тільки й мовила вона, переводячи погляд з дядька на тітку і навпаки. – Що ви, дядьку, таке кажете?

– Доню, зараз ми все тобі пояснимо, – дядько обійняв її за плечі. – Розумієш, Люда свого часу потрапила у страшну дорожню аварію і відтоді не могла мати дітей. А хотіла дуже-дуже. Вони з Петром навіть подумували взяти дитинку з Дитячого будинку. Однак тоді Марина знову завагітніла, і Люда кинулася просити нас віддати дитя їм. Мовляв, у нас четверо вже є, а у них з чоловіком жодного.

Слова долітали до бідолашної Ніни наче крізь ковдру. Вона ніяк не хотіла вірити у те, що їй розповідав дядько, проте у щоденнику, який все життя вела покійна мама і який ретельно ховала від неї, побачила підтвердження почутому.

– Нехай не народжена мною, проте така рідна, така своя, – на пожовтілих від часу аркушах було виведено каліграфічним маминим почерком. – Я так її люблю, вона – моє сонечко.

– Ми переїхали в інші міста, аби ніхто нічого не запідозрив, – розповідала тітка. – Люда казала, що лиш заради тебе живе. А тиждень тому, коли їй було дуже погано, вона взяла з мене обіцянку, що розповім тобі правду. Після того, як її не стане. Доню моя рідненька, прости нам.

Того вечора, який плавно перейшов у ніч, вони довго-довго розмовляли. Тітка Марина, точніше мама, розповідала, що у гості вони приїжджали рідко, бо вона завжди боялася видати свої почуття. Дядько казав, що пишається нею, бо ж не кожна дитина нині самотужки, без будь-чиєї допомоги і школу з золотою медаллю закінчить, і у технікум вступить. Розповів, що Петро, якого Ніна вважала батьком, залишив їх, коли його молодесенька колега завагітніла від нього.

– Він пішов до нової сім’ї, і Люда казала, що коли бачив вас на вулиці, то навіть дорогу переходив, – мовив дядько і зітхнув. – Ти для Люди була усім на світі.

Уже під ранок дівчина лягла спати. Вона ніяк не могла оговтатися від почутого. Зрештою, не так легко сприйняти, що твоя рідна мама – це та жінка, яку ти все життя називала тіткою. Однак дівчина відчула, що такі зміни у її житті, мабуть, на краще. Значить, у неї дві мами – одна вже у кращих світах, а інша – поруч.

– Все правильно, доню, – мовила їй мама, яка чи то приснилася, чи дійсно прийшла у спальню. – Маринка – твоя мама, і вона дуже любить тебе, моє сонечко.

Ксенія Фірковська

БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ»  В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ! 

 

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Все про: Долі, батьки
В тему

Останні матеріали