Тетянка була надзвичайно серйозною дівчинкою. Всі її матусі, а їх у будинку було чимало, час від часу намагалися розсмішити дворічну дитину, що поглядала на світ, насупивши брівки та міцно стуливши губки. Ніяк не вдавалося. Таня ніколи не плакала, але й не посміхалася.
Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Старенька бабуся Тетяна, Танюшина тезка, якось дуже мудро сказала молодим вихователькам, що працювали у Дитбудинку:
– Дитя знає, що рідна мати покинула. Чого їй сміятися, горе у неї.
Бабуся жила поряд із сиротинцем і за свій вік надивилася на дітей, що гуляли за огорожею. Чому у інших є мами, бабусі, татусі? Чому їх тримають за руку, коли йдуть на прогулянку?
Якось бабуся Тетяна, Тетяна Іванівна, йшла в магазин. Поряд з воротами Дитячого будинку стояла Таня, як завжди серйозна, неусміхнена. Дитина наче чекала чогось від перехожих.
– Як на паперті стоїть, ласки просить, – промайнуло в голові.
Увечері в гості прийшла онука з чоловіком. Бабуся Тетяна довго не наважувалася розпочати розмову, нарешті, коли сіли вечеряти, почала здалеку…
– Ви ще молоді, пожити хочете для себе.
– Так, – засміялася Наталя. – Це ви, бабусю, про правнуків знову заводите?
– А що ж тут поганого? Заводжу, бо боюся не дочекатися, стара вже я, сьомий десяток розміняла.
– Та у вас сил на двох молодих вистачить, – звично відгукнувся Сашко, чоловік онуки.
– Ой, не кажи, – протягнула Тетяна Іванівна. І додала, задумавшись: – Я не про це.
– А про що ж тоді? – одразу підхопилася Наталя.
Тетяна Іванівна була Наталі і за бабусю, і за маму, яка рано померла. Жили молодята з батьками Сашка, ті мали свій будинок, не хотіли відпускати єдиного сина з дому. Бабуся ж нібито ще справлялася. В однокімнатній квартирі, де раніше жили з онукою, тіснувато усім, а переїжджати не хотілося. Звикла до своєї плити, свого столу, свого ліжка.
Діти не могли зрозуміти, чому Тетяна Іванівна сумна сьогодні, вона ж зупинилася, лячно стало продовжувати розмову. Так і залишила «на потім».
Минуло декілька місяців.
Якось Наталя прибігла весела, одразу почала розповідати:
– Бабусю, привітайте мене, я вагітна…
Тетяна Іванівна зраділа невимовно:
– Це ж тепер у мене правнук чи правнучка буде, – аж розплакалася від щастя.
– Правнук, – сміялася Наталя, – Сашко сина хоче!
Закрутилася родина у вирі нових, давно забутих переживань. Тетяна Іванівна перебралася жити до Сашкових батьків. На сімейній раді вирішили, що так буде краще для всіх. Дім у них великий, аж п’ять кімнат, місця вистачить. Доглядати маленького допоможе, та й Наталя не так сумуватиме, тепер їй важче буде забігати у гості до бабусі.
Почали жити разом. Не могла не радіти Тетяна Іванівна за молодих, батьки у Саші хороші.
Вже й забулася маленька несміяна, що стояла біля воріт Дитбудинку і дивилася з надією на перехожих. Та, видно, доля не забула, повернула колесо в інший бік…
До пологів лишалося декілька місяців, як сталася біда. Наталка спускалася сходами, перечепилася об доріжку, впала…
Як вона плакала, як побивалася за маленьким ненародженим синочком – не передати. Плакала Тетяна Іванівна, сидячи у кутку своєї кімнати, захворіла від переживань мама Сашка. А він не витримав, став пити. Почав, ще коли Наталя лежала в лікарні, продовжував, коли вийшла.
Через пів року стало зрозумілим, що життя у раніше щасливому домі не буде. Наче наврочив хтось. Усі пересварилися, щодня чулися нарікання.
Наталя змарніла, схудла, ніби прозора стала. Не могла Тетяна Іванівна дивитися на це все і стиха, щоб ніхто не почув, покликала онуку у свою кімнату:
– Пішли поговоримо.
Вирішили, що треба перебиратися назад, добре хоч квартири не продали. Ніхто нічого не сказав наступного ранку, коли побачили, як Наталя та Тетяна Іванівна з невеликими валізами виходять за ворота. Мовчали і колишня подруга-свекруха, і ще не так давно люблячий чоловік.
Лише у рідній домівці, на вкритій пилом кухні, Наталя розповіла, чому стали чужими і Сашко, і його батьки.
– Лікарі сказали, що більше дітей у мене не буде, – сльози лилися з очей. – Сашко одразу передав усе мамі й татові, а вони розміркували, що така невістка їм не треба. Тепер ми з вами сироти, – не переставала плакати Наталя.
Тетяна Іванівна гладила онуку по плечу, не спиняла сліз – нехай виплачеться, їй легше буде, а у самої крутилася забута раніше картинка: стоїть маленька дівчинка, дуже схожа на її онуку: з такими ж чорними бровами, карими очима і чекає своєї долі. А вона ж може нікого не дочекатися, – аж страшно стало за чужу нібито дитину: «І вона теж сирота, як і ми з Наталею».
На ранок пішла Тетяна Іванівна за знайому огорожу просити у директорки Дитячого будинку ради. Нічого не сказала Наталі, не хотіла її бентежити. Та й рано ще, вона своє горе не виплакала.
А наступного дня, ніби між іншим, запропонувала:
– Ти ж закінчила педагогічне училище, а працюєш продавцем.
– Ви ж знаєте, бабусю, роботу у садочку знайти важко, – ні про що поки не здогадувалася жінка.
– Я бачила директорку з Дитячого будинку, вони виховательку шукають. Запитала про тебе. То нічого?
…Наталя Володимирівна вже рік працює в Дитячому будинку, маленька Тетянка вже вісім місяців живе у затишній маленькій квартирі з мамою та бабусею. Кожного ранку ця дружна сім’я просинається з усмішками на обличчі. Дівчинка навчилася посміхатися одразу, з першого дня, як тільки переступила поріг свого рідного дому. Ще й маму свою навчила голосно та щасливо сміятися.
Неля ЗАБОЛОТНА
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
