Народившись у концтаборі та вирвавшись з лабетів смерті, на схилі літ зустріла справжнє кохання

Малюсінькій дівчинці, яка мала декілька місяців від народження, австрійські лікарі поставили страшний діагноз – туберкульоз горла. Згодом успішно прооперували, даючи дитині шанс на життя.

Цією дівчинкою була Марія Батраченко, дочка офіцера-танкіста, який у роки війни зник безвісти. Маму вивезли в Австрію на каторжні роботи, де працювала на пивоварному заводі у Відні. У затхлих смердючих бараках проживали каторжани. Їх суворо охороняли автоматники з собаками. Виживали тільки сильні духом і хто мав міцніше здоров’я. У таких жахливих умовах народилася Марія Павлівна.

Її мама розповідала, як їй стало погано у цеху. Корчачись від болю, вона з криком упала на землю, тримаючись за живіт. Директор пивзаводу викликав «швидку», і породіллю відвезли у пологовий будинок Відня, де народилась героїня нашої розповіді. Директор був дуже добрий чоловік. Він заплатив за виклик лікарів, а також всіма силами потайки від німців намагався полегшити життя остарбайтерів.

Марія Павлівна з трепетом в душі розповідає далі: «Коли мені виповнився один рік, я почала сильно худнути. І знову австрійські лікарі прийшли на допомогу». У дівчинки виявили ще страшнішу хворобу, ніж попередню, – лейкемію. Потрібно було термінове переливання крові. І донором для Маші став знову ж таки директор пивоварного заводу. Він піклувався про дитину, як рідний батько: повністю оплатив лікування лікарям, які боролися за життя дівчинки.

З ніжністю і любов’ю Марія Батраченко згадує своє дитинство.

– Я любила лежати у високому житі і мрійливо спостерігати за пухнастими хмарками, що пливли по небу, – каже моя співрозмовниця. – Бабуся і дідусь були для мене другими батьками.

Марія Павлівна навчалася в Ростові-на-Дону. У Росії вийшла заміж, і разом з чоловіком Миколою працювала в школі. Він викладав фізкультуру, а вона – російську мову та літературу. Але неспокійні на той час місця, де були частими грабежі і вбивства, змусили Батраченко повернутися в рідну Україну, до своєї мами. З чоловіком життя не склалось – розлучились. І вона, як вільна птаха – без чоловіка і дітей – поринула в громадське життя.

Викладала в Ковельському профтехучилищі № 7 російську мову і літературу, ходила на різні курси, вивчала іноземні мови, їздила позаштатним екскурсоводом по всьому колишньому Радянському Союзу, не пропускала оздоровчих путівок – вела здоровий спосіб життя. Після розвалу Союзу Марія Павлівна в луцькому університеті, в самостійній Україні, отримала другий диплом – психолога-практика. Та вийшовши на пенсію, жінка не залишилась вдома.

– Я б нізащо не всиділа б вдома, – сміється Марія Павлівна. – Для мене, одинокої людини, другим домом стала Ковельська рада ветеранів війни і праці.

9 років вона є секретарем ради ветеранів, 10 років – куратором мистецького факультету Університету ІІІ віку, де її оточують прекрасні люди. Пише вірші, пісні, ставить вистави. І не думала, що на схилі літ зустріне своє щастя і щось у її житті зміниться, якби не одне «але».

У пані Марії в Броварах проживає подруга, яка в січні 2010 року запросила її в гості, щоб та вела програму її ювілейного вечора. Гостина була велика, було багато гостей: артисти, поети, представники міської влади, і серед них – Юрій Топілін.

– Я навіть не думала й не гадала, що цей незнайомий мужчина стане колись моїм чоловіком, – розповідає Марія Батраченко. – Він запросив мене на танець: познайомились, поговорили – і більше нічого.

Після закінчення ювілею Юрій поїхав у Київ, Марія – в Ковель.

– Юра мені сподобався одразу, – зізнається пані Марія. – Але мріяти про серйозні стосунки було безглуздям: адже я з Ковеля, а він – киянин, артист балету.

Та в серцях обох назавжди залишилась добра згадка про їхню зустріч і знайомство в Броварах. Минув час, і дзвінок від Юри по мобільному телефону сколихнув серце Марії Павлівни. Вона була вражена, що їй подзвонили. Із задоволенням поговорила з Юрою. Цілий рік обоє спілкувалися лише телефоном. Зустрічей ніяких не було. А через рік після ювілею подруги, на перший день Різдва 2011 року, подруга знову запросила Марію до себе в гості. Обіцяла, що її зустріне чоловік. Але, глянувши у вікно вагона, Марія Павлівна на пероні його не побачила.

Засмучена, вона вийшла в тамбур і східцями вагона збиралася сходити на перон. Провідник подав руку жінці, щоб допомогти їй зійти. І тої миті з натовпу людей лунає знайомий голос: «Не чіпайте цієї жінки. Я її винесу на руках!» І з величезним букетом червоних троянд Юра зайшов у тамбур. У пані Марії все в голові перемішалось. Вона не могла збагнути, що це: сон чи дійсність? Ось такий Різдвяний подарунок приготувала Марії Батраченко подруга, у якої всі разом зустріли свято.

Наступного дня Юрій Топілін чекав Марію з подругою в храмі святого Петра і Павла, де вони подивилися дитячий вертеп і послухали Божу службу. Потім Юрій запросив Марію до себе в гості на квартиру.

– Це була перша по-справжньому серйозна зустріч з Юрою, яка вирішила мою подальшу долю, – розповідає Марія Павлівна. – Я взагалі забула, скільки мені років – романтика кохання оволоділа всім моїм єством. І, наче в юності, поринула з головою у вир найщасливіших почуттів – ніжності і любові, яка окрилює, підносить і дарує взаємність коханої людини. І не важливо, скільки вам років. Важливо те, що ви любите і ви любимі.

З того часу закохані часто їздили в гості одне до одного. Гуляли в парку, ходили в музеї. А влітку 2012 року Юрій Топілін запропонував руку і серце Марії Батраченко: в романтично оформленій кімнаті, де скрізь у вазах стояли троянди, ставши на коліно, як галантний кавалер, подарував нареченій обручку, читав вірші про кохання. Все було, як у кіно.

І Марія Павлівна розцвіла, наче квітка весною. Її душу заполонила любов: жіноче щастя було поруч з нею. Обоє забули, скільки їм років. Тепер вони не уявляли свого життя одне без одного. Якась невидима сила зближувала їхні серця, і все більше гартувались їхні почуття.

12 жовтня 2012 року Юрій і Марія зареєстрували свій шлюб, обвінчались і вирішили жити в Ковелі.

– Лише згодом, – каже Марія Батраченко, – я взнала, хто насправді мій чоловік. Він – не простий артист балету, а ще й заслужений артист України, в минулому – головний балетмейстер ансамблю пісні і танцю Західного прикордонного округу.

Пан Юрій з дружиною люблять подорожувати. Обоє були в східних країнах: Греції, Ізраїлі, Єгипті. Купалися в Мертвому та Егейському морях, річці Йордан. Враження незабутні. А тим паче, коли поруч кохана людина.

На закінчення розмови Марія Павлівна сказала: «Не бійтеся кохання. Кохання прекрасне в будь-яку пору життя. Не зачиняйте перед ним двері свого серця. Воно зробить ваше життя щасливим, бо воно має велику силу, назва якій – Любов».