У пошуках кращих заробітків українці все частіше вирушають за кордон, зокрема — до Європи. Лучанка Тетяна П. (ім’я змінено), тоді ще студентка, вирішила і собі заробити, тож поїхала до Польщі із подругою, яка уже мала досвід такої праці.
— Подруга знала чоловіка, який розвозив заробітчан по місцях роботи на своїй машині, — Розповідає Тетяна. — Гроші за дорогу вони брали, коли люди уже поверталися додому. Нас — трьох дівчат із — відвезли в одне місце. Нам було дуже незвично, тому що практично всі заробітчани, із якими ми їхали, були люди старші, віком від тридцяти років, в основному із сіл, в дорозі вони майже весь час пили.
— Ви влаштувалися на роботу через агенцію?
— Ні, процес організовували окремі люди, які колись теж їздили на заробітки, а зараз мають польські буси на польських номерах, набирають людей і возять їх до хазяїв, у яких раніше працювали самі. Ті хазяї пишуть по десять запрошень, на які і привозять працівників. Виробляли візу до праці, але оформлялася вона до однієї людини, а ми їхали до зовсім іншої. Нам пощастило потрапити на, порівняно, невелике хазяйство, де була як рання, так і пізня полуниця. Ми жили в будинку господарів, але багато людей потрапляли в жахливі умови проживання, де раніше утримували худобу, або мешкали в гаражах.
«Платили один злотий
за кошик полуниць
вагою півтора кілограма»
— Якими були умови роботи?
— Вставали о 5-й ранку, йшли на поле, працювали, потім нас забирали до сніданку на 20 хвилин. Ми швидко снідали і вирушали назад. Обід тривав до півтори години, але ми старалися швидше наїстися, щоб іще трохи відпочити. Лягали пластом і не рухалися, бо дуже втомлювалися. Ввечері поверталися і їли за одним столом із власниками. Це дуже велика рідкість, тому що зазвичай людям лише видають продукти, а готувати і прибирати доводиться самотужки. Було важко, оскільки приїхали на початку червня і рання полуниця була дрібна, збирати її довго. Хотіли збирати крупну пізню, тому що тоді робота просувалася значно швидше. Виходило так, що ти цілий день на ногах, спочатку збираєш стоячи, потім уже навприсядки, потім повзаєш. Збирати полуницю доводилося навколішках, а часом і лежачи, коли ноги не витримували. Чоловіки казали, що їм легше працювати на будівництві, ніж на зборі полуниць. Нам доводилося самотужки тягати кошики з полуницею. Ми були фізично загартовані, а багато хто просто не витримував навантаження і вертався додому. Та й ми не добули до кінця. Це ж цілий день на городі, в сонце, в дощ, у болоті.
«Нам сказали:
не вживайте цю полуницю, бо вона покроплена»
— Скільки вам платили за працю?
— Один злотий за кошик вагою півтора кілограма. За день мені вдавалося назбирати 150-170 кошиків. Але заплатили усе по-чесному. Нам пощастило, оскільки у нашому господарстві був хороший урожай, бо в інших місцях умови були значно гірші, а полуниця — дрібна. Значно легше їздити на збір слив чи вишень, бо не потрібно нахилятися, лазити на колінах.
— Вам дозволяли їсти полуницю?
— Так, але казали: не вживайте цю полуницю, бо вона кроплена, принесемо вам з іншої грядки. До речі, від цієї речовини, якою обробляли ягоди, у нас була алергія, тож доводилося потім закривати усе тіло. Оброблену хімікатами полуницю вони відправляють на продаж, а самі їдять не покроплену. Вона відрізняється і розміром і на вигляд. Не покроплена — значно менша.
— Як до вас ставилися господарі-поляки?
— Господарі з дітьми працювали разом із нами на городі. Не можна сказати, що до нас там було погане ставлення. Не було такого. Нас влаштували офіційно. Багатьом людям з інших господарств цього не зробили, то їх навіть не випускали в магазин, бо ж могли б затримати і депортувати, а господарі платили би штраф. Але ніякої дискримінації ми не відчували.
«На роботі в ресторації більше заробили і мали значно кращі умови»
— На яких іще заробітках вам довелося попрацювати?
— Подруга поїхала в агенцію з працевлаштування за кордоном. Там їй запропонували роботу в ресторації. Ми знову вирушили разом. Потрапили в польське містечко Ополе, нас офіційно працевлаштували. Забезпечили харчуванням і проживанням. Нас зустрів менеджер, ми підписали необхідні папери. Правда, тоді ще зовсім не знали польської, але текст договору нам переклали. Видали спеціальні картки, де було вказано, що ми вчимося, і до кожної був приставлений офіціант-поляк.
Коли уже навчилися працювати самотужки, почалися труднощі, бо офіціантки-полячки хитрували, скидали основну роботу на нас. Але ми могли поскаржитися менеджерам, тоді за нас заступалися. Працювали по 17-18 годин на добу. Мій найбільший рекорд — 21 година. Потім — три години сну — і знову до праці. Ноги боліли страшенно. Часом нас додому пізно вночі підвозили цигани, які в основному працювали на будівництві. В нас був один вихідний на тиждень, і ми практично увесь той день спали.
— Яким було ставлення відвідувачів ресторану до українських офіціантів?
— Поляки ставилися дуже добре. Нас не сприймали як нижчий клас. До речі, відвідувачі-українці мали гірше ставлення до нас, ніж поляки. Коли ми на початках чогось не розуміли, польські клієнти заспокоювали, підтримували. Узагалі поляки мають зовсім інший менталітет. Здебільшого, це виховані і культурні, привітні люди. Українцям цьому ще треба повчитися. Ніхто не ставився до нас зверхньо. Ставлення керівництва було однакове як до працівників-поляків, так і до українців, — всіх офіціантів сприймали, як робочу силу.
— Де було легше працювати — на полуницях чи в ресторації?
— Безумовно — у ресторації. Але і тут не всі витримували. Багато дівчат ламалися морально і поверталися додому. А я знала: скільки відпрацюю годин — стільки і зароблю. Нас за відповідальну працю цінували, навіть виплачували премії. З одного боку, працювали важко, але знали, за що.
— Якою була плата за роботу в ресторані?
— Українцям виплачували по шість злотих за годину, а нам, як хорошим працівникам, платили по сім. Ми знали, куди їдемо, місце було надійне і перевірене. Завжди платили чесно усе, що заробили.
— Що Ви порекомендували би людям, які збираються на заробітки до Польщі?
— Потрібно звертатися лише до перевірених роботодавців і бути готовими до важкої праці. Як у нас, так і в Польщі грошей просто так не видають.
БІЛЬШЕ ІНТЕРВ'Ю З ВІДОМИМИ ТА ЦІКАВИМИ ЛЮДЬМИ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!
Ольга Бойчук
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
