16 Лютого 2021
Новини

Через акушерку, яка підмінила немовля, подружжя виховувало чужу дитину з вадами 

Через акушерку, яка підмінила немовля, подружжя виховувало чужу дитину з вадами 

Людмила дуже рідко дивилася на себе у дзеркало. Зазвичай лиш перед тим, як йти до храму, їхати в райцентр на ринок чи коли потрібно було звернутися в лікарню. Чого туди часто заглядати? Це колись звідти на неї дивилася вродлива дівчина.

Про це йдеться у газеті "Твій вибір".

Розчісуючи коси, вона могла і усміхнутися їй, і підморгнути. Вона, ото дівчина з дзеркала, була тоді неймовірно щасливою. Сьогодні ж звідти на Люду дивиться стомлена не так роками, як горем, жінка з потухлими очима і зморшками, як у старенької бабусі. Її волосся раніше від часу посивіло, а шкіра рук огрубіла і потемніла від постійної важкої щоденної роботи. І така вона була змучено-жалюгідна, що жінці й дивитися на неї не хотілося. Тому і підходила до дзеркала вкрай рідко.

Заглянувши в його сріблясту поверхню, Люда накинула на голову хустку і, взявши плетений кошик із яблуками та грушами, пішла на сусідню вулицю. Там зупинявся автобус, яким вона їздила в райцентр на ринок. Швидко спродала свій крам, купила дещо з продуктів, шматочок тортика для Іванка і поспішила на автостанцію. Чекаючи автобус, думала, що робитиме вдома, хвилювалася за чоловіка, якого останнім часом почало прихоплювати серце, думала про сина.

– Ви мені вибачте, – мовила старенька жінка, яку Люда частенько бачила на базарі. – Я навіть не знаю, як вам про все розповісти. От чесно – стільки разів в голові прокручувала нашу розмову, а коли зважилась підійти, то усі слова порозліталися. Прости, дитино!

– За що, бабусю? – здивувалася Люда. – Що трапилось?

– Моя донька страшно завинила перед тобою. Поласилась тоді на великі гроші. Тепер помирає від раку і все мені розповіла. Сказала знайти тебе і на колінах благати прощення. Прости, аби на тому світі Господь їй простив.

Далі все було наче у тумані. Незнайомка розповіла, що Іванко не їхній, Людмили та Богдана син, а чужий.

– Донька тоді працювала акушеркою, і до неї приїхав Гольчук Микола, пам’ятаєте, він тоді головою райдержадміністрації був? – розповідала вона. – Він і розповів, що дружина його якась хвора і вже тричі народжувала діток з вадами. Мовляв, якщо і цього разу буде так, то вона вже не витримає. Навіть після третіх пологів він її з петлі витягав двічі, і відтак біля неї завжди хтось був поруч. І наказав доньці, аби вона поміняла її та чиюсь здорову дитину, якщо знову народиться маля з інвалідністю. Дав за це чимало грошей. А воно, дурне, і погодилось.

Люда враз пригадала, що дружина чиновника тоді лежала в одній палаті з нею – біля неї бігав сам головний лікар, і медсестри по декілька разів на день заглядали. Вони тоді ще розповідали одна одній, як назвуть своїх крихіток. І народили з інтервалом півтори години. Люді сказали, що народився син. А через дві години головний лікар пологового, Ігор Петрович, ховаючи очі і заспокоюючи її, сказав, що дитина невиліковно хвора.

– З таким діагнозом вам краще написати відмову і віддати дитя до інтернату, – мовив. – Ви ще молода і матимете здорових діток. Я в цьому переконаний.

З того часу життя подружжя кардинально змінилося – син потребував уваги. Ні ходити, ні говорити він не міг. Спершу його колихали у візочку, згодом почали залишати у кімнаті на розкладеному дивані, а в останні роки купили інвалідний візок, в якому прив’язували, щоб не впав, і ставили в саду на свіжому повітрі. З життєрадісної і веселої Люда стала замкненою, часто плакала і дивилася на світ очима, повними невимовної туги. Дітей вони з Богданом більше так і не мали – боялися, щоб наступне маля також не народилося з вадами.

Додому Люда поверталася наче в тумані. В голові теленькало, ноги підгиналися, вона то плакала, то посміхалася. Того ж дня, залишивши Івана на сусідів, вони з Богданом поїхали в райцентр до будинку, де жив колишній головний лікар пологового. Він підтвердив розповідь матері і зі сльозами на очах почав просити вибачення.

– Ти життя нам змарнував, а тепер вибачення просиш, – ледве й мовив Богдан. – Ми вже 20 років не живемо, а мучимося, тільки й радості, що заснути і на декілька годин забути про все.

– А я все думала, звідки у нас міг народитися чорнявий хлопчик, коли ми обоє світловолосі, – прошепотіла жінка.

– І я про це не один раз думав, – тихо відповів чоловік, обнімаючи дружину за плечі. – І родичі все натякали, що ти, мовляв, стрибнула з кимось у гречку. А воно он що виявилося.

– Богданчику, за що нам така доля? – Люда  навіть не витирала сліз. – Це ж ми все життя няньчимося з чужою хворобливою дитиною, а тим часом наша донечка – здорова і красива – батьками називає чужих людей….

І вони кинулося шукати подружжя ексчиновника. Однак виявилося, що зробити це вкрай важко – вони давно переїхали в Херсон, звідки був родом глава сім’ї.  Люда зробила усе, щоб розшукати його. Проте їхні родичі повідомили, що вже п’ять років як переїхали до Італії, де мешкали родичі.

– І донька їхня, Яна, вступила до італійського університету, – хвалилися родичі, навіть не уявляючи, яких страждань завдає кожне їхнє слово Люді та Богдану. – Така красуня – світловолоса, голубоока – хлопці за нею табуном бігають.

Сусід, якого Люда попросила по «Скайпу» зв’язатися з ексчиновником, який перекреслив її життя, здивовано подивився на неї – мовляв, відколи це у неї знайомі в Італії з’явилися. Однак прохання виконав. Проте Ірина, дружина Гольчука, в почуте не повірила.

– Що за нісенітниці! – мовила обурено. – Не турбуйте нас більше!

І лише після того, як почула про своїх народжених трьох діток-інвалідів, на мить притихла. І пообіцяла, що тільки-но чоловік, який напередодні потрапив у дорожню пригоду, отямиться, вона про все його розпитає, і тоді вони вийдуть на зв’язок.

Проте Микола Гольчук через три доби помер, так і не отямившись. Тож єдина надія на те, що людина, яка й заварила цю кашу, усе підтвердить, зникла.

– Ось, Яно, ці люди говорять, що вони твої батьки, а не ми з татом, – мовила Ірина під час другої розмови з Людою. – Це Люда, твоя нібито мама.

– Дурниці! – на екрані комп’ютера з’явилася світловолоса, голубоока, вродлива дівчина. Вона обняла Ірину, почала її цілувати, а тоді звернулася до Ольги. – Ось моя матусенька. Рідненька, найкраща у світі. Я вас прошу більше ніколи нас не турбувати, бо ваші нісенітниці лише хвилюють мою маму.

Після того, скільки разів Люда з Богданом не намагалися вийти на зв’язок, проте все марно. Було очевидним, що ні Ірина, ні їхня донечка їм не вірять. І усвідомлення того, що поруч – не їхнє дитя, що якби тоді в пологовому акушерка не скоїла цього злочину, біля них була б їхня красуня-донька, мучило Людмилу та її чоловіка кожної миті. Бо ж розуміли, що ніколи-ніколи не побачать її, не обнімуть і не назвуть донечкою. Вони для неї, такої рідної і дорогої, є чужими.

– Богданчику, за що нам така доля? – часто плаче жінка. – За що?!

БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ»  В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!

Ксенія Фірковська

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Читайте також
Все про: Життя, вагітність
В тему