«…І хай Бог мені тебе збереже»

Мілана забігла до будинку, мокра від весняної грози.

Зачинила за собою двері і сперлася на них спиною, ніби боялася, що з вулиці її ще може щось наздогнати. Холод металу крізь вологий плащ різко пробіг по плечах. Але дівчина навіть не здригнулася. Бо всередині, де ще вчора жила любов, сьогодні – лише холод і морок, - йдеться у газеті «Твій вибір».

Реклама

У голові, як шарманка у вуличного артиста, крутилося одне й те саме: «Я маю іншу… Маю іншу…» Боже, як же це боляче…

«Наше весілля не входить у мої плани»

Мілана зайшла до вже порожньої домівки. Повільно зняла плащ і кинула на стілець, ніби це була чужа річ. Потім сердито зняла туфлі, які так любив Юра, і швиргонула їх у куток. Сукня впала на підлогу темною плямою. Але Мілана ще не плакала. Вона вирішила просто змити із себе день, до якого так довго готувалася і який завдав таких страждань.

Ванна наповнювалася гарячою водою, і шум наче трохи приглушував думки. Але тільки трохи. Бо варто було заплющити очі – і перед нею знову стояв Юра.

Сьогодні зранку вона знайшла у поштовій скриньці запрошення на весілля. То подруга дитинства кликала на церемонію розпису. Тримаючи в руках листівку, Мілана подумала: «А може, це знак? Знак того, що я маю помогти моєму вічно сором?язливому Юрі наважитися на весілля?» І щойно Мілана про це подумала, як на кухню зайшов Юра.

Дівчина вирішила не відкладати в довгий ящик і почала: «Юрчику, зараз такий час… Ну, ми з тобою не в минулому столітті…» – «Та я в курсі, який зараз рік», – не міг збагнути чоловік, до чого ця мова. «Я просто до того, – ніби вгадала його думки Мілана, – що сьогодні жінки й чоловіки рівноправні. Тому й подумала…» – «Слухай, я планував у душ піти. Не тягни бика за хвоста, а скажи нормально: що ти хочеш?» – «Я хочу, щоб у нас було весілля. І тому роблю тобі пропозицію. Давай поженимося?»

Декілька секунд Юра просто стояв у трусах посеред кухні і кліпав очима. «Я розумію: все дуже несподівано, – порушила Мілана незручну мовчанку. – Але ти просто скажи, що згоден. А весілля і всі ті штуки ми обговоримо потім». Проте Юра не спішив говорити «так». «Це все якось… – почав заминатися. – Якось не в тему?» – «Не в тему?!» – піднявши брову, повторила дівчина. – «Ну, тобто… Я не чекав. Я не готовий. Як сніг на голову, чесне слово!»

Мілана не могла повірити: «Ми знайомі ще зі школи. З випускного університету зустрічаємося. Три роки, як ти переїхав до мене жити. І зараз ти кажеш: «Я не чекав. Я не готовий?!» – «Мілано, ти класна, красива. В тебе такі прикольні булочки з вишнями. Але… мені треба подумати». – «То за три роки, скільки ми разом живемо, ти не мав часу подумати?»

Пару секунд Юра мовчав. Було видно, як він напружено про щось думає. Мілана склала руки в боки, чекаючи Юриного «так». Та чоловік натомість випалив: «Весілля з тобою не входить в мої плани. Я не знав, як тобі сказати. Але якщо ти сама перша почала, то… я зараз маю іншу…»

Дівчину наче хто облив окропом. Із пів хвилини вона просто переварювала інформацію. А потім голосом, не схожим на її звичний, прохрипіла: «Я зараз піду. А коли через годину повернуся, щоб ні тебе, ні твоїх речей тут не було. Ключі залишиш у поштовій скриньці».

Не чекаючи, що він скаже, Мілана пішла ватяними ногами. Але насправді не чула й не бачила нічого. Тільки шарманкою крутилося в голові: «Я маю іншу… Маю іншу…»

В одних щастя, а в неї – сльози розпачу

Весілля подруги було через два тижні. Мілана так не хотіла нікуди йти. Але психолог сказав не лишатися сам на сам із важкими думками й побільше бувати серед людей. Тож дівчина змусила себе вдягнути святкову сукню кольору жасмину, в тон їй – туфлі на високих підборах. Якщо чесно, купила їх із думкою – «щоб на заручини, нічого не шукати». Але… як вийшло.

…У залі ресторану було людно, гучно й трохи навіть задушно, як для травня. «О, Міланко, привіт! – почула позаду голос подруги, яка в сукні нареченої спішила обійняти дорогу гостю. – А де Юра?»

Зібравши всю волю в кулак, дівчина натягнула посмішку: «Юри не буде». – «Що, десь знову у відрядженні? Ну, нічого. Буде причина скоро зустрітися знову», – не чекаючи відповіді, промовила подруга й покликала нареченого, аби познайомити його з Міланою. «Привіт. Вітаю. Перепрошую, щось душно тут», – протараторила Мілана в мить знайомства й просто побігла до виходу, щоб молодята не побачили її сліз.

На ґанку ресторану стояли курці, сміялися, хтось розказував анекдот, інші слухали. «Привіт, – почула позаду себе Мілана. – Така гарна пісня почалася. Може, потанцюємо?»

Вона подивилася на приємної зовнішності незнайомця й кивнула, сама від себе не чекаючи такого. Поки грала її улюблена мелодія, Мілана дізналася, що чоловіка звати Максим, що він служить, але дали на три дні відпустку приїхати на весілля до побратима. Під час повільного танцю Максим тримав дистанцію, не ліз у душу, не ставив зайвих питань. І Мілана піймала себе на думці, що поруч із ним їй вперше за ці два тижні стало якось спокійніше.

«У тебе такий погляд, ніби хочеш кудись утекти», – зауважив Максим. «Я вже пробувала. Але від минулого не втечеш». – «Скажи? – підтримав чоловік Мілану. – Мені теж стільки всього хочеться викинути з голови, а воно цвяхом сидить». Обоє замовкли, а коли мелодія стихла, чоловік додав: «Але зараз, коли ти була поруч, я нарешті не думав про минуле». – «І я…» – тихо відповіла Мілана й опустила погляд.

Новий день приніс нове життя

Коли весілля закінчилося і гості почали розбігатися по таксі, Максим запропонував підкинути Мілану. «Дякую, я тут поруч живу. То пішки пройдуся». – «Дівчино, скоро 12-та ночі! Честь офіцера не дозволяє лишити вас саму», – пожартував Максим. І вони пішли разом…

Дорогою Максим зірвав гілочку жасмину: «Це тобі». – «Як ти знав, що цей мій улюблений аромат?» – здивувалася Мілана. «Серцем відчув», – усміхнувся чоловік. І дівчина знову подумала, як їй добре з цим майже не знайомим чоловіком. Із Юрою так ніколи чомусь не було…

Біля під’їзду Максим зупинився: «Можна тебе поцілувати?» Мілана отетеріла: «На першому побаченні? Ти за кого мене маєш?!» – «Це не побачення, – спокійно сказав він. – Просто війна навчила цінувати кожну мить. От я й подумав…» – «Вибач, але я не цілуюся, з ким попало». Він не образився: «Добре. Як скажеш». І цим іще більше підкорив. Тож вона несподівано запропонувала: «А пішли до мене на чай?» І вони пішли. Усю ніч просиділи на кухні за розмовами. Не зогледілися, як почало світати. «Ти коли останній раз зустрічала схід сонця?» – глянувши за вікно, спитав Максим. «Та ще, мабуть, як у школі на випускному». – «Тобі збирайся!» – «Ти що – здурів? Куди?!» – засміялася Мілана. «Побачиш», – коротко відповів Максим і пішов взувати свої берці кольору хакі.

Увесь новий день вони провели разом. Зустріли сонце на березі річки. Пили каву з круасанами. Потім пішли в кіно і там на останньому ряді таки поцілувалися. Обідали піцою в парку і реготали, як діти, кетчупом вимазуючи одне одному носа. А коли ввечері Мілана проводжала Максима на поїзд, то не могла повірити, що вони так зблизилися, хоча знайомі були лиш добу.

«Бережи себе…» – торкнувшись обличчя дівчини, промовив Максим. «А ти – себе…» – відповіла вона. Не змовляючись, вони впилися устами одне в одного, ніби хотіли злитися в одне ціле і ніколи не більше не розлучатися. Але гудок поїзда сказав: пора…

«Я буду чекати тебе», – промовила Мілана, і її очі заблистіли від сліз. «Я знаю…» – усміхнувся Максим. Ніжно притиснув дівчину до грудей. Вдихнув запах її волосся, щоб згадувати там, на фронті. А вона подарувала йому гілочку жасмину. «Це талісман. А я буду молитися. І хай Бог мені тебе збереже…»

Оксана Бубенщикова

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.