Але підтримка волинян допомогла жінкам не впасти духом і втілити мрію
Коли жінка розкриває свою душу і розказує, скільки всього їй довелося пережити, то думка одна: як вона все це витримала?! Не зламалася. Знайшла сили далі жити! Любити! Ще й помагати іншим! Бо… «їм іще важче».
Одна з таких жінок – переселенка, дружина загиблого Героя, мама двох дітей Ольга Дмитрук. Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Перший чоловік зрадив Ольгу. Другий – учиняв насильство. А третього, з яким була найщасливішою у світі, вбили росіяни. Втім сьогодні, ридаючи при спогадах про свого Вітю, Ольга знаходить силу усміхатися. Бо в Луцьку вона зустріла прекрасних людей. І саме вони дають силу жити далі…
Помилка в одну цифру закінчилася шлюбом
Їхнє кохання почалося з одного випадкового дзвінка. Волинянин Віктор набрав номер жінки, з якою хотів ближче познайомитися. Але помилився однією цифрою в номері мобільного і замість Києва потрапив до міста Апостолове Дніпропетровської області.
– У нас із тою жінкою однакові імена. Тож Вітя сприйняв мене за іншу. А я сприйняла Вітю за іншого, який теж мав подзвонити, – сміється, згадуючи, Ольга. – Так ми, абсолютно незнайомі люди, проговорили хвилин 40. І лише коли в розмові я згадала про двох своїх дітей, Вітя здивувався, перепитав, звідки я, і так розкрилася правда.
Але, мабуть, це все-таки була не випадковість. Бо саме та помилка в одну цифру поєднала чоловіка та жінку на відстані 890 км і стала початком великого кохання. Такого, про яке кажуть, що «навіть смерть не розлучить нас»…
«Заради дітей усе довелося покинути»
– Уперше ми зустрілися з Вітею у Львові. І зразу відчули, наскільки близькі. Здавалося, що знали одне одного багато років, – продовжує Ольга. – Потім, коли я поверталася з навчання в Івано-Франківську, то заїхала до Луцька. Ще пізніше Вітя познайомив мене зі своєю сім′єю, яка мешкає в селі Юнівці біля Луцька. А 7 січня 2011-го я привезла своїм дітям тата. Бо саме так вони називали Вітю з першої зустрічі.
Згадуючи 11 років сімейного життя, Ольга каже: Віктор виховав її синів працьовитими, сильними. А вона поруч із чоловіком могла собі дозволити бути слабкою і тендітною. Бо кохала і була коханою.
– У нас усе було: дім, господарство, величезний город. Тому, коли почалося повномасштабне вторгнення, в мене навіть у думках не було все це покидати, – зізнається Ольга. – Але ж наше Апостолове за 30 кілометрів від Нікополя і за 40 – від Запорізької АЕС. Тому постійно щось літало над містом, щось – у саме місто. Люди досі там без світла й води. А мої діти так лякалися прильотів, що я, хай із тяжким серцем, але таки вирішила виїжджати…
…Весна 2022-го була пізньою. Тож саме холодом зустріла Волинь сім′ю Дмитруків.
– Вітя бачив, як мені важко. Тому не сказав, що ходив до військкомату і просився на фронт. А коли я про це взнала, він пояснив: «На фронті діти по 18 років гинуть, щоб зупинити росіян! А я в 40 років буду вдома сидіти?!» І пішов…
Для сім′ї переселенців це був іще один удар. Та Ольга відганяла тривожні думки. Замість них усі сили спрямувала, щоб забезпечити чоловіка всім необхідним. Бо тоді, на початку повномасштабного вторгнення, захисники не мали ні бронежилетів, ні взуття, ні спальників.
– Сьомого квітня ми відзначили мій день народження, а 15 травня Вітя призвався. У серпні, після навчання, він уже був на фронті. І весь цей час ніби передчував свою загибель… – і в очах Ольги знову сльози. – Тоді я не надавала значення його фразам: «Я свою місію виконаю і піду», «Коли мене не стане, хочу, щоб ти здійснила нашу мрію: побудувала дім, купила машину і відкрила власний бізнес». Я сердилася, що він таке говорить. Бо без Віті не уявляла свого життя.
Сьомого вересня (знову це число!) ми з чоловіком поговорили по телефону. Він сказав: «У всьому світі мені треба тільки ти і наші діти». А через 45 хвилин після розмови росіяни його вбили…
Ні житла, ні грошей, і з двома дітьми
Перед тим, як повідомити Ользі про смерть Віктора, жінку попросили: «Тільки не кричи». Але від почутого у неї земля пішла з-під ніг. Діти взагалі відмовилися вірити, що тата більше немає. Менший син пішов із Ольгою на упізнання, то після такого потрясіння не зміг навіть попрощатися з татом на похоронах. «Ви мою душу в землю закопуєте!..» – кричала Ольга, коли її Віктора упускали в холодну яму. В якийсь момент психіка не витримала, і жінка зомліла прямо на могилі.
– Мені тоді нічого не хотілося… Просто лягти біля його труни, і щоб ніхто не чіпав… – ридає жінка, вкотре проживаючи ті страшні миті. – Але… Я знала: в мене двоє дітей. І я мушу жити. Заради них…
…А жити було дуже складно. Без грошей. Без житла. Без родичів і друзів. Бо мусила знайти житло, не маючи при цьому грошей. Знайти роботу й оформити документи, щоб отримати виплати за загиблого.
– Пам′ятаю, лишилася після похорону у Віті на могилі. Стою, плачу. Підходить староста села, де Вітю поховали, і каже: «Потім будеш плакати. А зараз маєш піти й оформити документи на виплати. Бо в тебе двоє дітей»… – згадує Ольга.
– Десять місяців я чекала на виплати. Щоб діти мали дах над головою, я знайшла в інтернеті контакти волонтерів, і вони запропонували за невисоку ціну кімнату у квартирі, де жила ще одна сім′я. Подушки й ковдри я взяла у пункті видачі гуманітарної допомоги. Каструлю, кружки, тарілки купила жінка, з якою я познайомилася на похоронах Віті. Роботодавець із Апостолового дозволив працювати в нього дистанційно. І так – заради двох своїх дітей – я трималася за життя…
За порадою психолога (до якого звертається дотепер) Ольга не сиділа сам на сам зі своїм горем. Вона відвідувала тренінги, форуми, зустрічі. Спілкувалася з такими ж, як сама, жінками.
Головне для змін – повірити в себе
Одним із таких місць, де допомагають жінкам у кризових ситуаціях, став у Луцьку «ВОНА хаб». Сама його назва «ВОНА» – «Вільна. Окрилена. Незалежна. Амбітна» – говорить про те, за яким переродженням сюди проходять жінки.
Керівниця «ВОНА хабу» в Луцьку Ліна Галан (на фото в центрі), яка очолює управління соціальних служб для сім′ї, дітей та молоді Луцької міської ради, розповідає: лише торік хаб допоміг 1188 жінкам, із близько 40% – це ті, яким довелося через війну покинути свої домівки й переїхати на Волинь.
– Наймолодшій жінці, яка до нас звернулася, – 18 років. Найстаршій – 78 років. 90 відсотків із них мусять дбати не лише про себе, а й про дітей. І від того їм іще складніше в житті, – пояснює Ліна Вікторівна. – Жінки в нас отримують не лише психологічну допомогу.
Адже у «ВОНА хабі» працюють кар′єрні радниці. Вони безкоштовно консультують жінок. Підказують, чим краще зайнятися, щоб і професійно розвиватися, і заробляти гроші. Ми пропонуємо жінкам різноманітні навчальні курси: від масажистки, флористки, візажу до графічного дизайну, фотографки, SMM і навіть водійок. Найчастіше жінки обирають курси кондитерської майстерності, найбільший ажіотаж отримали курси водійок. А бувають і доволі рідкісні спеціальності, як-от курси електрикинь.
Аби допомогти жінкам влаштуватися за обраною спеціальністю, «ВОНА хаб» співпрацює з Луцькою філією Волинського обласного центру зайнятості, підприємствами ТзОВ «Тигрес», ТОВ «Кенгуру Прінтпак», АТ «Укрексімбанк», КП «Луцький зоопарк», ПАТ «Луцьк Фудз», СП ТОВ «Модерн-Експо», ПрАТ «Едельвіка», ТзОВ «Волинь-зерно-продукт».
– Упродовж минулого року працевлаштовано 26 жінок, шестеро відкрили власну справу (мобільна кав’ярня, манікюрний кабінет, сфера торгівлі, швейна справа, масажний кабінет). Десятьом жінкам ми посприяли в самозайнятості за напрямками виготовлення прикрас, тренерка пілатесу, няня, манікюрниця, дизайнерка, – перелічує Ліна Галан. – І ця робота дає жінці не лише можливість прогодувати себе і своїх дітей. Вона дає впевненість: «Я змогла! Я це зробила!» Бо насправді зміни в житті починаються з того, що жінка по-іншому починає ставитися до себе. Починає вірити у свої сили. А тут, у «ВОНА хабі», ми підтримаємо, підкажемо, допоможемо, наприклад, подати заявку на грант і отримати гроші на реалізацію власної справи.
«ВОНА хаб» підказав роботу для душі
Серед історій, які надихають, Ліна Галан розповіла про 35-річну Анну. До 2022 року Анна разом із чоловіком та донькою проживала в Краматорську. Через повномасштабне вторгнення мусили полишити все. Тікаючи від війни, їхали в невідомість. Сама не знаючи, як, родина опинилася в Луцьку. В іншому місті, серед незнайомих людей, без підтримки та можливостей – довелося розпочинати життя заново. І згадувати це жінці досі важко.
Потрапивши до хабу «ВОНА», Анна під час особистої консультації з кар’єрною радницею розповіла, що до війни працювала бухгалтеркою на заводі, у вільний час любила фотографувати.
– Я ніколи не розглядала фотографію як один із варіантів кар’єрного напрямку. Та кошти якось треба заробляти. Тому за порадою кар’єрної радниці я вирішила спробувати, – розповіла Анна. – Щоправда, Луцьк – маленьке містечко, фотографів тут багато – на будь-який смак, фантазію та бюджет. Та хоча ця ніша переповнена, я не здалась.
Анна почала активно вести свою інстаграм-сторінку, співпрацювати з фотостудіями:
– Я постійно навчаюся, відвідую воркшопи та освітні курси, проходжу марафони та профчеленджі. А ще – пройшла освітні курси від Луцького національного технічного університету за напрямками: «Стартап» та «Бізнес від А до Я». Без допомоги хабу я навряд чи впоралась би.
Окремої уваги заслуговує історія 45-річної Ірини. Через наближення лінії фронту жінка також змушена була залишити рідний дім. Із Дніпропетровщини не так давно переїхала до Луцька. І в новому для себе місті вона почала життя з чистого аркуша.
Працювала адміністраторкою в магазині, касиркою, хоча з юності мріяла працювати перукаркою. Курси перукарки завжди були надто дорогими. Тож свою мрію Ірина відкладала на «потім».
Проте в бізнес-хабі «ВОНА» жінка отримала підтримку від психологині та кар’єрної радниці, які допомогли повірити: здійснити мрію реально. І коли в хабі стартував безкоштовний курс для перукарок, Ірина без вагань подала заявку:
– Я не могла повірити, що зможу безкоштовно навчитися тої професії, про яку давно мріяла! Це був шанс, який я не могла втратити.
Після завершення курсів жінка продовжила вдосконалювати навички – записалася ще на одне навчання в одному з барбершопів Луцька. І хоча без досвіду роботи працевлаштуватися не просто, та власник барбершопу запропонував стажування. А в Telegram-каналі хабу Ірина шукала моделей для безкоштовних стрижок, щоб набратися досвіду.
– Я дуже хвилювалася перед першими стрижками. Але отримала багато позитивних відгуків. І це надихнуло мене йти далі! – каже Ірина.
Сьогодні вона впевнено рухається до своєї мети: працює у барбершопі, розширює клієнтську базу і вже консультується щодо відкриття ФОП, щоб розпочати власну справу.
Здобула три освіти і відкрила власний бізнес
Не менш надихаючі зміни сталися і в житті Ольги Дмитрук.
– Я вивчилася на психолога, візажиста, реабілітолога. Відкрила в Луцьку кабінет, де з використанням тейпування допомагаю людям покращувати самопочуття (так що заходьте – запис за номером 095 053 0998). Також надаю в кабінеті послуги реабілітології, візажу, арттерапевтичні практики з метафоричними картами та психологічними вправами.
А ще, пройшовши за своє життя дуже багато випробувань, я тепер маю стільки досвіду, що можу підтримувати й інших жінок у їхні важкі миті, – каже Ольга. – У когось чоловік воює. У когось – у полоні чи загинув. Хтось мусить покидати рідний дім і все починати з нуля. Я пройшла всі ці етапи. Більше скажу: я досі відпрацьовую з психологом етапи горювання, досі плачу від спогадів про Вітю і розумію, що цей біль зі мною назавжди. Але в 40 років я з двома дітьми наважилася на зміни, то чому ви не зможете?
Просто не треба боятися нового. Варто працювати над собою. Якихось звичок – позбуватися. Якісь навички – здобути. А Бог, повірте, дасть вам людей, які поможуть. Хто-хто, а я це точно знаю…
Оксана Бубенщикова,
фото авторки та з особисто архіву співрозмовниць
Публікація підготовлена в рамках проєкту «Посилення стійкості українських медіа», який реалізується Фондом Ірондель (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity). Висловлені погляди є виключно поглядами авторів і не обов′язково відображають позицію ФОНДУ ІРОНДЕЛЬ або IRMI.
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
