Олексій був ладен себе загризти. Стільки часу не бачити рідного сина! Але там, на передовій, він пообіцяв собі: якщо виживе – поїде до своєї дитини.
Під час того штурму полягло багато побратимів. Та Олексій вижив. Як? І сам не знає. Але це стало ще одним знаком долі: твоя місія на землі не закінчена. Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Тож тепер, проїжджаючи чепурними селами Волині, воїн невпинно наближався туди, де билося найдорожче у світі сердечко. І туди, де жила найненависніша у світі жінка.
А доки вирулював поворот за поворотом, у пам’яті пролітали спогади про свою колишню…
Вона була богинею краси
…Тоді, десять років тому, Віка здавалася йому богинею краси. І він, другокурсник, аж стискав кулаки до старших від себе студентів, які звали Віку «наша секс-бомба».
Набагато пізніше Олексій дізнався, що до Віки в гуртожитську кімнату заходили не тільки старшокурсники. Частенько гостювали в дівчини синки мажорів, викладачі, навіть дільничний поліцейський. Та про це хлопець дізнався потім. А спочатку не тямився від щастя, коли одну з вечірок завершив у теплих Вікіних обіймах, а потім ледь не щотижня й аж до п’ятого курсу крутився з нею у вирі кохання…
«…село Василівка. 5 км» – побачив дорожній вказівник. Саме там жила вона, найненависніша у світі жінка. Доки авто ледь рухалося розбитою сільською дорогою, в пам’яті – знову невеселі спогади.
«Ой, пацан, залетиш ти», – сміялися хлопці, коли Олексій голий-голісінький прибіг серед ночі від Віки. Дівчата не витримали тоді безсоромних любощів, виставили хлопця за двері, а Віці сказали: «Або ти спиш, або за ним вилетиш!»
Від сорому покинув хвору з дитиною
На жаль, хлопці мали рацію.
Коли Олексій привів Віку знайомити з батьками, тато тільки хмикнув, а мама покликала сина на кухню і строго промовила: «Щоб я її більше з тобою не бачила». – «Але ж, мамо…» – «Та в неї на лобі написано: по-тас-ку-ха! Тому нічого, крім ліжка, в тебе з нею не повинно лишитися! Зрозумів?»
Та було вже пізно. Робити аборт на шостому місяці вагітності лікарі не ризикували. Тож Олексієві тато з мамою нашвидкуруч справили весілля, і молодята оселилися в квартирі, котру хлопцеві подарували заможні батьки.
Колись спокійного Олексія відтоді ніби підмінили. Щоразу, коли він з’являвся десь із Вікою, неодмінно ловив глумливий погляд котрогось із чоловіків. Бувало, цілі компанії реготали у спину: «Яку секс-бомбу відхопив».
Від такої ганьби Олексій зненавидів Віку, сварив за найменшу провину. А як Віка народила, життя молодят стало просто нестерпним. Віка впала у депресію. Махнула рукою, коли медики виявили в неї мастопатію. А через трохи з діагнозом «рак грудей» опинилася на операційному столі.
Віка ще лежала в лікарні, а Олексій уже знав: він більше не прийме до себе ні цієї жінки, ні її дитини.
Не витримала і спилася
…Стільки часу відтоді минуло. «Цікаво, який він зараз, МІЙ син? Чи не відвернеться, як колись я відвернувся від нього?» – думав Олексій. Зупинившись на перехресті, побачив трьох чоловіків, що прямували до сільського генделика. «Хлопці! – гукнув. – А як мені проїхати до Вікторії Халявко?» – «Халявко? А хто ж то? – перепитали. – О! Та це, певно, Вітка, яка всім на халяву роздає?» – і зареготали.
Олексія аж різонуло. Та вигляду не подав. Червоний від сорому, він поїхав у той бік, куди показали незнайомці. Якоїсь миті хотілося втекти із цього села, де, здавалося, з усіх вікон люди дивляться і сміються вслід. Та бажання побачити сина змушувало їхати вперед.
Ось і хата колишньої дружини. Напіврозвалена халупка. З побитим і як-небудь затуленим вікном. Через усе подвір’я натягнутий шнурок. На ньому теліпається лахміття, що досі слугує за одяг... «Є хто вдома?» – відчинивши двері, гукнув Олексій із порога. Хвилина тиші – і з кухні почулись якісь звуки. Чоловік зайшов досередини. На підлозі, у купі старих кожухів хтось заворушився – якась баба. «А Віка вдома?» – запитав ще раз. Баба спершу сіла. Потім, кректячи, підвелася. Якусь мить придивлялася до гостя. А потім засміялася щербатим ротом: «О, та то ж мій коханий чоловічок! Що? Приповз таки?!» – «То Віка вдома?» – перепитав сердито і хотів уже розвертатися. Та за мить його ніби обухом гепнуло: це ж ВОНА! Оця страшна смердюча п’яна баба – то і є Віка!
А дитя вірило, що батько приїде
Від побаченого в Олексія аж мову відняло. За трохи він оговтався. Сів на обдерту лавку. Слухав і щось навіть чув із того, що говорила йому Віка. Та зрештою не витримав тої п′яної балаканини: «Я хочу побачити сина». І, щойно це промовив, як до хати забіг хлопчик. Щасливий! Рум’янощокий! Він ніби зіскочив із дитячих фотографій.
«Що, твоя копія? – Віка глянула на Олексія і гірко засміялася. – Бач, як я тебе любила?.. А ти нас викинув. Як собак! Як сміття!»
Тим часом хлопченя, тримаючи в руці букет польових квіток, зупинилося посеред хати: засоромилося незнайомця. «Ну, що стоїш? Вірша розкажи. Дядько щедрий. Може, гривника дасть. Перший раз за сім років».
Хлопчик не второпав, що й до чого. Але, засоромлений, тихенько став промовляти вірш, якого вивчив на Останній дзвоник, – про Україну, про наших воїнів, про дітей, які чекають додому батьків. Олексій дивився на цього милого хлопчика і відчував, як сльози котяться по щоках. Дитя вже розповіло всі віршики, які знало, а чужий дядько все дивився на хлопчика й плакав. «Не бійся, синку, – промовила Віка. – Підійди. Це… твій тато». – «Ти ж казала: він на фронті. Захищає мене і Україну», – глянуло дитя. «Ну, бач, уже вернувся, – знову гірко засміялася щербатим ротом. – І першим ділом тебе прийшов провідати».
Хлопчик кинувся на груди чоловікові. Обійняв так, як обіймають найдорожчих. І крізь сльози промовив: «Як я чекав тебе, татку!..»
Невже любов сина врятувала на фронті?
Весь вечір вони балакали. Малий Сашко не випускав Олексія з обіймів. Так і заснув на руках у тата. А Віка все розповідала...
Розповідала, як спершу померла її мама. Як батько пішов у запій, йому відморозило ноги, і він теж помер від гангрени. Як до неї стали ходити сільські мужики, а вона їх приймала. Бо дрова порубають, сіна привезуть, поле зорють. Давали гроші – не відмовлялася. Бо ж і дитину треба одягнути…
…Ще вчора од цих слів Олексій багровів би від сорому. Та зараз, що більше Віка говорила, то більше Олексій розумів, як жорстоко він учинив із нею та їхнім сином.
…Наступного ранку чоловік повертався до міста. Не сам. Зі СВОЄЮ дитиною. Малий Сашко всю дорогу щебетав татусеві про рудого кота, якого він трохи боїться, про вчительку, яка тільки його називає «Сашуня», про сусідського хлопця, з яким вони лазили до гнізда ластівки.
«А знаєш, татусю, чому тебе так довго не відпускали до мене? – запитав несподівано. – Бо я був малим і не вмів писати!» Олексій подивився на малого – і хлопчик пояснив: «Коли в нас був останній урок у школі, вчителька сказала написати листи до людей, яких ми найбільше любимо. Я спочатку хотів написати мамі і тобі. Але ж мама вдома, то я їй і так усе скажу. А ти далеко, телефона не маєш, то я тобі написав. А як волонтери з нашого села везли передачу на фронт, я попросив: «Як побачите мого тата – передайте від мене листа». – «А вони що?» – «Сказали, як побачать, то передадуть». – «А коли це було?» – «25 травня. На свято Останнього дзвоника. Наша школа зібрала гроші для армії. І ото ми передавали, хто що мав».
Олексій відчув, як йому стало млосно. Він зупинив на узбіччі авто. «Тату, що з тобою?» – злякався Сашко. «Нічого, синку, все добре», – промовив, а в самого серце аж вискакувало з грудей. Бо 25 травня якраз і був той штурм. А 26-го лікарі сказали: «За тебе, чоловіче, хтось дуже сильно молиться. Бо з такими пораненнями вижити – нереально…»
Оксана Бубенщикова
Фото: gemini
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
