Ця фраза ніби оживає, коли знайомишся з Ольгою Дубіцькою. Її поява – мов промінь сонця після затяжного дощу. В її очах – глибина доброти, у голосі – тепло, а в усмішці – спокій. Вона мати вісьмох дітей, щаслива дружина, волонтерка, майстриня – людина, яка дарує іншим віру в добро.
Її дитинство розпочалося в яскравому й багатогранному Душанбе. Мама Ольги переїхала туди, коли доньці було всього три тижні. Уже в двомісячному віці дівчинка потрапила до дитсадка, де працювала її тітка. Вона росла, оточена турботою, теплом і… українськими піснями, які лунали в їхній родині. Мама вишивала, цікавилася культурою і традиціями Таджикистану. Але вдома панував український дух: передплачували журнали «Барвінок» та «Малятко», читали вірші, вивчали ремесла, - йдеться у газеті «Твій вибір».
Пані Ольга згадує, що в таджицьких сім’ях панували глибока повага до старших і культ великої родини – ці ті цінності, які пронесла через усе життя. Саме там вона вперше мріяла створити велику родину, де переважатимуть взаємна турбота, підтримка і традиції. Коли Олі було 14, її мама пішла з життя.
Та дівчина знайшла сили й далі творити: писала вірші, які публікували місцеві ЗМІ, займалася спортом, літературою, навчалася і дуже багато читала. Вона вступила на престижний філологічний факультет Таджицького університету – конкурс був шалений, 20 осіб на місце. Але життя змінилося раптово.
– Після початку заворушень у Душанбе 1990-го, а згодом – громадянської війни, мені довелося тікати з охопленої насильством столиці, – згадує Ольга. – У пам’яті назавжди залишилися розстріли, блокади без їжі та води. Бойовики розстріляли людей, які стояли в черзі по хліб. І головами своїх жертв вони грали у футбол. Вода річки, що протікала неподалік, два дні була червоною від людської крові. Два тижні я перебувала у блокаді без їжі і води. Опісля продала квартиру за гроші, яких вистачило лише на квитки до москви, а звідти, завдяки родичам, – до Волині. Так, у селі Промінь почалося нове життя. Я працювала кондукторкою в маршрутці «Вокзал – Демидівка». І саме там зустріла свого Андрія – він вийшов на заміну водієві. Він став спершу другом, а тоді – коханням і майбутнім чоловіком. Разом ми створили міцну родину, яку почали будувати з любові, взаємоповаги та спільного прагнення до розвитку.
Їхній первісток народився 1996-го. Хлопчик з раннього дитинства цікавився кулінарією, випікав торти, допомагав мамі, вивчав старовинні українські рецепти. Його любов до національної кухні привела до конкурсів, перемог і, згодом, до запрошення працювати за кордоном. Він мріяв показати світу старовинну українську кухню. Мав багато планів і перспектив. Але… трагічно загинув. Родина тяжко пережила втрату, але зуміла перетворити біль на силу: у день його народження, коли почалося повномасштабне вторгнення в Україну, вони стали волонтерами. Приймали у своїй оселі біженців і досі допомагають нашим захисниками, готуючи для них смаколики та спеції.
Кожна дитина в родині – це окрема історія таланту й гідності. Марія – володарка чарівного голосу, яка вишиває картини й вигравала міжнародні вокальні конкурси. Ілля – танцюрист, соліст народного хору, педагог, натхненник сільської молоді. Андрій – балетмейстер Київської опери, людина високих моральних принципів. Анастасія – художниця й вебдизайнерка, авторка улюбленого маминого натюрморту. Оля – спортсменка, чемпіонка з акробатики. Наталя – відвідувала театральну студію та гурток журналістики, захоплюється керамікою і склала екзамени на навчання у Луцькому ВПУ будівництва та архітектури. Володимир – наймолодший – захоплюється стрільбою з лука і плаванням. До речі, лук для стрільби він змайстрував сам. Також кожна дитина – це частинка великої мрії про світле майбутнє, про вільну Україну, про силу творчості й добра. І кожна гордо каже, що вона з села Озеряни. Мама великої родини – вродлива і дуже мудра жінка – з сумом констатує, що у нас і досі є стереотип щодо людей із села. Чомусь вважають, що вони недолугі, нерозвинені, не можуть мати якусь справу до душі. Їх часто навіть зневажають. Відтак наголошує дітям: де б не були, вони гордо мають казати, що з Озерян.
Коли родина переїхала до Озерян, на їхній вулиці жили переважно люди похилого віку. Але вони не просто оживили дім, а зробили його осередком культури, любові й щастя. Масивний стіл, дерев’яні лави, картини на стінах, красивий собака Альфа на подвір’ї, велика ділянка з екзотичними рослинами – все створено власноруч і з любов’ю. Ольга створила гуртки для дітей, організовувала концерти, шила костюми, запалювала серця. Вона доводить, що село може бути колискою таланту й майбутнього. І вірить, що кожна дитина повинна пишатися своїм корінням. Також родина має чималий город, де вирощують і звичну нам городину, і різні екзоти – інжир, мізуну, інші цікавинки. Господиня квасить огірки для воїнів.
– Міцна родина – сильна Україна, – каже вона – жінка, яка не просто проживає дні, а творить історію. І справді: найкраща проповідь – це життя, прожите з любов’ю, гідністю та прикладом.
Ксенія Фірковська
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
