Сто разів Дарина гризла себе: це неправильно! Але серце не слухало розуму і крізь роки несло любов до Богдана-розбишаки.
Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
«Ти завжди будеш моєю!»
Дарина знала Богдана з дитсадка. Потім разом навчалися в одному класі. Вчителі сварили: «Мельник! Ти чому Долінську зачіпаєш?!», а однокласники весело відповідали: «Бо в них шури-мури!» Дарина червоніла, Богдан відганяв «язикатих». Але так: у них справді було кохання.
У десятому класі їх посадили разом, щоб двієчник Богдан хоча б списував у Дарини-відмінниці. Хлопець ніби ненароком торкався руки дівчини, вона вдавала, що не помічає. Два роки вони були за однією партою. А на випускному, коли пішли зустрічати схід сонця, Богдан зізнався в почуттях. «Ти завжди будеш моєю! Чуєш? Навіки!» – шепотів. Дарина сміялася, куйовдила його кучері: «Буду! Завжди-завжди!..» І від першого дорослого поцілунку в обох аж закрутилася голова.
Не випустили навіть попрощатися
Батьки Дарини недолюблювали Богдана. Мама казала: «За ним тюрма плаче!» А тато, який працював у поліції, додавав: «Він уже під наглядом дільничного! Що ж далі буде?» Дарина у відповідь плакала: «Ми кохаємо одне одного!» Та мама ще більше сварила: «Його бачили в сумнівних компаніях, навіть п′яним. Не здивуюся, що й наркотиками бавиться». «Мені потрібен нормальний зять! І здорові онуки!» – додавав тато. А Дарина істерично доводила, що її коханий не такий.
Коли в місті якісь підлітки пограбували кіоск і Дарину викликали на допит, тато сказився. Оформивши протоколи, він затягнув доньку в машину й заявив: «З мене досить! Мені запропонували посаду в іншому місті. Так що тепер я остаточно вирішив: ми перебираємося до Одеси!» – «Я нікуди не поїду!» – пробувала заперечити Дарина, але знала: буде так, як сказав тато.
Відтоді вони з Богданом не бачилися. Бо тато з мамою не випустили з дому навіть попрощатися з коханим.
Впаяли 7 років тюрми
Нове місто було чудовим: море, сонце, привітні люди. Ще якби не повітряні тривоги, можна було би сказати, що Одеса стала для дівчини райським куточком.
Дарина вступила до вишу. В неї з′явилися нові залицяльники. Проте щоночі дівчина ридала, згадуючи Богдана, й усе думала, як до нього втекти.
А через чотири місяці серед ночі подзвонила подруга: «Слухай! Богдана посадили! Через ті кіоски, пам′ятаєш? Він усе взяв на себе! Ще й розбій, різанину приплели. Скинули на нього всі «висяки»! Сім років впаяли, прикинь! Алло! Ти мене слухаєш?» Та Дарина вже нічого не чула, крім любові до свого героя і злості на батька. Вони – два найдорожчі чоловіки – розшматували її серце. Втім покинути все і поїхати до Богдана Дарина таки не наважилася. Бо знала: без татових грошей вона довго не протягне.
Побачення перед весіллям
Відтоді, як Богдана посадили, минуло п′ять років. За цей час Дарина закінчила виш, влаштувалася на роботу. Мала виходити заміж за бізнесмена Євгена. Але Богдан усе ще приходив до неї у снах. Вечорами він іноді телефонував із колонії. І Дарина танула навіть від його голосу. Вона вірила, що він її досі кохає, а за ґратами опинився тільки тому, що не схотів відмовлятися від стосунків із Дариною.
Щоправда, сама Дарина дуже змінилася. Хотіла не лише пристрасті, а й сім′ї та дітей. Чекати Богдана ще два роки було тяжко. А Євген – люблячий і щирий – став близьким, хоч і не коханим. Він розумів її біль.
І ось тому, чим ближче ставало до весілля, тим сильніше Дарина сумнівалася, як їй бути: обрати стабільне сімейне життя з Євгеном чи чекати з тюрми Богдана. Тож, аби не терзатися більше в сумнівах, вона вирішила зустрітися з Мельником. А Євгену так і сказала: «Їду в колонію: до свого юнацького кохання. Бо інакше не можу розібратися ні в собі, ні в нашому майбутньому».
Сім років її не відпускало минуле
Перед поїздкою Дарини Євген хвилювався. Він розумів: може назавжди втратити кохану. Тим паче, що дівчина обіцяла повернутися за чотири дні, але затрималася на тиждень. А на запитання, що вирішила, Дарина телефоном відповідала: «Приїду і скажу».
І от сьогодні Євген міряв кроками перон. Троянди в його букеті видавали тремтіння рук. Нарешті прибув поїзд. П′ятий вагон.
«Даринко! Я тут!» – загукав, побачивши дівчину. – «Як з′їздила?» – запитав, цілуючи в щоку. «Усе гаразд», – холодно відповіла вона. Коли приїхали додому, мама почала з того ж питання. Але Дарина знову не схотіла відповідати. А наступного ранку зателефонувала Євгенові й повідомила: «Я стану твоєю дружиною. Можемо сьогодні подати заяву до РАГСу».
…Сім років шлюбу минули майже безхмарно. Батьки подбали про житло, машину, бізнес. Через дев′ять місяців після весілля Господь подарував первістка. Євген обожнював дружину та сина. Лише Даринин погляд видавав, що у стосунках не все ідеально. А коли мама казала: «Шануй Євгена», Дарина відповіла: «У нас є син. Заради нього – ця сім′я. Ви з татом чого хотіли – того й домоглися».
Про таємні дзвінки Богдана Дарина нікому не розповідала. Коли Євген пробував розпитувати про її поїздку в колонію, жінка щоразу сердилася: «Усе в минулому, не треба його ворушити».
Усе змінив поминальний обід
Та все змінила несподівана звістка: в автокатастрофі загинула Даринина однокласниця, сусідка, найкраща подруга. Дарина мусила поїхати туди, де жила юнацька любов і де тепер, після виходу на свободу, мешкав Богдан.
На поминальному обіді зібралися майже всі однокласники. «Слухай, а де Богдан?» – пошепки спитала Дарина в подруги. «Краще хай не приходить», – махнула та й розповіла, що Мельник опустився «нижче від плінтуса».
«Коли він вийшов з тюрми, почав пропонувати бізнесменам свою «кришу». Став авторитетом: гроші, дівки, клуби. Купив двоповерхову квартиру, на джипі його бачила. Потім влип, у лікарні його ледве відходили. Медсестричка доглядала, він її взяв за жінку. Але щастя не було. Бив сильно, вона на сьомому місяці втратила дитину. Її саму ледь з того світу вернули. Тому прямо з лікарні вона пішла і подала на розлучення. Богдан пішов у запій. Квартиру в карти програв. І…» – не встигла подруга закінчити, як погляди присутніх зупинилися на нечесаному безхатькові у дверях.
«О! З′явився – не запилився!» – пробубоніла однокласниця. Дарина придивилася до п′яної фігури – і жахнулася: «Не може бути!» Бо це був Богдан. Він сів за стіл. Безцеремонно налив собі стакан горілки, потім – другий. Став лепетати дурнуваті тости. «Мельнику! Тобі вже досить!» – не витримали однокласники. Тоді Богдан із кулаками кинувся на тих, хто намагався його втихомирити. Жінки кричали, чоловіки розбороняли. А Дарина дивилася – й не вірила: кого вона любила всі ці роки? За ким тужила? «Мабуть, це я винувата, – думала вона. – Сім років тюрми змінять кожного». Але розповідь про медсестричку не давала спокою. І Дарина знову згадала, як перед своїм весіллям поїхала до Богдана на побачення, як він повалив її, хотів зґвалтувати, і тільки конвоїри врятували дівчину від наруги. Тоді вона виправдовувала хлопця: мовляв, довго жінки не мав. Тому пробачила. Тому й розмовляла після того телефоном.
Але зараз, дізнавшись, якого болю він завдав вагітній дружині, Дарина зрозуміла: це не її Богдан. Його карі очі, які колись так любила, нині світилися хижо, як у вовка. Вона піймала на собі його погляд і відвернулася. А через трохи непомітно вийшла з-за столу і, ні з ким не попрощавшись, помчала додому. Найбільше, про що вона в ті миті мріяла, – обійняти сина й поцілувати свого єдиного й коханого – Євгена...
Поліна Костюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
