Ото зірвиголова той Володька! Там побився. Там посварився. Нікому не змовчить.
Але й гарний він, холєра! Всі дівки сохнуть! Навіть «пані городська» – Оленка – потайки задивлялася на високий стан і широкі Володьчині плечі. А коли одного разу насмілилася глянути хлопцеві в очі, то потім не одну ніч снився Оленці той красень, - йдеться у газеті «Твій вибір».
А от Володя один раз обвів Оленку поглядом із ніг до голови й відвернувся. Бо хоч пані «городська», та вродою не вдалася: низенька, товстенька, ніс п’ятачком, очі – як у свинки: ну, нема на що й глянути.
Коли Оленка закінчила школу і вступила до інституту, рідше стала приїжджати до баби в село. Через те, хоч і кохала Володю, але вже могла думати про щось інше, крім його блакитних очей і кучерявої чуприни.
Потім Оленка вивчилася. Пішла вчителювати до однієї зі шкіл Луцька. Кохання до Володі вона носила в серці. Та було воно тим вогником, який грів, але не обпікав.
А от молодша з доньок – Маринка – то повна протилежність сестри: і зовні, і за характером. Струнка, красива, смілива – вона вміла одним поглядом і спокусити хлопця, і спопелити. Тому батько, Василь Степанович, не раз жартома казав: «Маринко, підкинь-но Оленці якогось кавалера. А то дівці скоро 25-ть, а вона ще толком ні з ким не зустрічалася». – «Бо вона того Володьку з бабиного села не може забути», – сміялася у відповідь молодша донька. Оленка сердилася, що сестра розпатякує всі секрети. Але то було правдою.
Домовленість у камері СІЗО
Не відомо, скільки би ще Олена сиділа в дівках, та одного разу в її батька на роботі (а він працював начальником райвідділу) сталося «чепе»! Гурт міських парубків «забив стрілку» хлопам із села. Бійня була до крові. Одного з постраждалих навіть відвезли з переломом до лікарні. А затійником тої катавасії виявився… Володька.
26 років парубку – а через дурну свою натуру міг загриміти до тюрми. Тим паче, він зламав щелепу не кому-небудь, а синові одного поважного начальника.
«І що, Володю, мені з тобою робити? – запитав Василь Степанович, прийшовши до парубка в камеру СІЗО. – Ти ж мені земляк. Навіть якийсь родич далекий. Га?» – «Дядьку Василю, не садіте мене до тюрми. Все, що скажете, зроблю для вас». – «Так прямо й «усе»?» – хитро примружився начальник райвідділу. Парубок кивнув головою, і Василь Степанович продовжив: «Витягнути тебе з тюрми – штука не проста. Бо ти сам добре знаєш, чийому синкові щелепу зламав». – «Знаю…» – «А от якщо тому поважному начальнику я скажу, що ти – мій майбутній зять, то тоді ні в кого не виникне запитань, чому я тебе відмазую. Розумієш?» – «Ви хочете сказати, що...?» – «…так. Ти маєш женитися з моєю дочкою. Пам’ятаєш Оленку?» – «Та трохи». – «Нічого, – усміхнувся поблажливо Василь Степанович. – Женишся – злюбишся».
Прийшла полити вазони, а опинилася в ліжку
Весілля для старшої дочки Василь Степанович організував на висоті. Столи ломилися від багатих наїдків. Молодят вітали поважні гості. Оленка аж світилася від щастя. І тільки наречений не знав, радіти йому чи плакати. Бо жити з нелюбою жінкою – то все-таки краще, ніж сидіти в тюрмі. Але щоразу, глянувши на ніс п’ятачком і маленькі свинячі очі, Володька навіть від думки гидився, як то він має спати з такою жінкою.
Але наприкінці застілля, коли всі гості вже були добряче п’яні, наречений зловив на собі погляд Маринки. Піднявши келих із шампанським, дівчина хитнула ним у бік молодят: «Вітаю!» А потім, коли сестра відвела погляд, Марина підморгнула Володі, ніби натякаючи: «А ти такий нічо’!»
Натомість Василь Степанович після весілля закликав зятя на серйозну розмову і промовив: «Наказати тобі полюбити мою дочку я не можу. Та якщо шануватимеш і їй з тобою буде добре – я в боргу не лишуся. Ти мене знаєш».
Володька був хлопцем не дурним. Зразу смиконув, до чого тесть хилить. І пообіцяв: зробить усе, аби Оленка була щасливою.
Як результат – буквально за пару років після одруження Володя отримав усе, про що тільки можна було мріяти. Тесть домовився йому про заочне навчання в академії МВС, улаштував на роботу до себе в райвідділ, вибив молодій сім’ї відомчу квартиру, поміг із грішми на машину.
Володя за те був справді вдячний тестеві. А тому робив усе, щоб Оленці жилося добре. Дві речі тільки не давали спокою Володі: відсутність дітей і… любов до Маринки.
Починалося воно все – як безвинний флірт. Володя з Маринкою переписувалися потайки від усіх, жартували одне з одного. То, бувало, вона попросить кудись підвезти. То він запропонує зайти кави попити. І так обоє не зогледілися, як… опинилися в одному ліжку.
Коли зранку Маринка прокинулася в обіймах сестриного чоловіка, готова була сама себе роздерти. Бо це ж яка підлість: Оленка поїхала на вчительські курси, попросила прийти вазони полити, а вона – Марина – зрадила!
– Все, на цьому нашим стосункам крапка! – того ж ранку заявила вона Володі. – Ще краще буде, якщо я взагалі переїду в інше місто. Тим більше, пропонують хороший варіант у Рівному.
– Ти це серйозно? – не міг повірити Володя, бо він втріскався в Маринку по самі вуха.
– Серйозніше не буває, – відрізала дівчина, зібрала свої речі і вискочила з квартири.
«Я ніколи не зможу завагітніти»
Переїзд до Рівного і справді пішов на користь. Бо так: Маринку несамовито тягнуло до Володі. І мільйон разів вона брала до рук мобілку, щоб написати йому бодай слово чи прочитати його повідомлення, сповнені такої любові, такої пристрасті.
Але Маринка мала татів характер. Тож, замість повестися на слабкість, вона заблокувала Володю, де тільки могла: у себе в телефоні, в усіх соцмережах – щоб раз і назавжди порвати ці стосунки.
Через тижні три такий спосіб дійсно почав давати результати. А коли Марину став на каву запрошувати новий начальник, то дівчина зрозуміла: у світі море достойних мужчин і не треба в рідної сестри відбивати чоловіка.
Здавалось би: все, проблема вирішена. Маринка вирішила починати нові стосунки. Але після першого побачення з новим кавалером зрозуміла: вагітна! Від Володі!!!
Усю ніч голова Маринки кипіла від думок: що ж робити?! А на ранок дівчина вирішила: треба піти до церкви…
…У Божому храмі справді стало легше на душі. Маринка вдивлялася в очі Богородиці і благала: «Матінко Божа, підкажи: що мені робити?» Якоїсь миті Маринці здалося, що Пречиста усміхнулася у відповідь і поглядом промовила: «Все буде добре…»
Відстоявши службу, Маринка вийшла з храму. Сонце так лагідно світило. Пташечки співали. На небі – ні хмаринки. Та відчуття спокою перервав телефонний дзвінок. Маринка побачила на екрані «СЕСТРА» і приклала слухавку до вуха.
Так, то була Оленка. Вона схлипувала й розповідала, що тільки-но вийшла від лікарів і ті сказали: вона ніколи, ніколи(!) не зможе завагітніти.
– Маринко, за що мені це? Чим і кого я прогнівила? Га?! – плакала сестра у трубку. – Якщо у нас із Володею не буде дітей, то для кого нам жити? Для чого?
– А, може, лікарі помилилися? – пробувала втішати Маринка. – Може, давай разом поїдемо до якоїсь столичної клініки?
– Я вже всюди була. Куди тільки могла, розсилала результати своїх обстежень. Але відповідь у всіх одна, – ледь не кричала у відчаї Оленка. – Я навіть думала знайти сурогатну маму, заплатити їй, скільки скаже, і хай народить нам із Володею дитину.
В ту мить у голові Марини все перевернулося: думки про свою вагітність, сестрині сльози, картання через зраду з Володею. Поклавши трубку, Маринка довго думала. Вагалася. Сама себе гризла. І врешті вирішила: вона народить цю дитину. Але не собі – сестрі…
Оксана Бубенщикова
Фото ілюстративне: pixabay.com
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
