Було в тітки Марусі три доньки.
Старша, Надя, вивчилася на медсестру, вийшла заміж за офіцера, спершу вибила кімнату в гуртожитку, а як родила сина – то і службову квартиру. Одне слово, оформилася в житті нормально. Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Середульша, Наталка, мала золоті руки. Тому шила, в’язала, всякі інші витребеньки майструвала – тим заробляла на життя. Коли вийшла заміж і родила дочку, то приймала замовлення «на дому». А з часом відкрила власне ательє. Ну, як ательє: кімнатку в селищному будинку побуту.
А от найменша, Іванка, якось ні до чого не мала хисту. Сісти уроки повчити – то їй було за муку. Тож, коли стояв вибір: іти до школи чи щось по хазяйству зробити, Іванка завжди вибирала останнє. От виросла не зовсім грамотна. Єдине, що добре вміла, – гроші рахувати. Бувало, продавчиня в магазині хоче надурити, Іванка постоїть, в умі порахує і зразу: «Ви мені здачі не додали».
Коли молодша серед дочок закінчила школу, тітка Маруся була впевнена: Іванка лишиться в селі, буде хазяйством займатися. Матір доглядати. А заміжжя? Ну, сидітиме в дівках, якщо не вдалася ні розумом, ні вродою.
Та не так сталося, як усі думали. Невідь-звідки взявся в Іванки кавалер. І не тутешній парубок, а заграничний! Йозефом звати. Спершу вони переписувалися через інтернет. Потім покликав чоловік до себе в Норвегію. А Іванка тільки й рада, що вирвалася із села в люди.
Зробили з квартири халявний готель
«Як там твоя Іванка? Ще назад не вертається?» – все допитувалися односельці в тітки Марусі. «А чого їй вертатися? Роботу має. Чоловік не ображає», – казала у відповідь матір і спостерігала, як тут же у співрозмовників падав настрій. Бо де ж: дурна-дурна Іванка, а на тобі – заміж вийшла, та ще й за границю.
Ще більше стала односельців давити жаба, коли дізналися, що Іванка на зароблені в Норвегії гроші купила у Луцьку квартиру. І не де-небудь – у новобудові!
«Нащо, їй, скажи, в тому гОроді жити? – пробували родичі повчати тітку Марусю. – То ж за ті єврики могла би в селі такі хороми звести! Трактора купити! Машину!» – «Та вона з Йозефом і так машину мають. Навіть дві! А до села не хочуть. Бо звикли по-багатому жити: в ресторани ходити, по курортах їздити. Куди їм наша глушина?»
Погуділи люди, кісточки Іванці поперемивали, а далі давай розпитувати, де конкретно Іванка в Луцьку проживає. Бо комусь мусово в лікарню на обстеження поїхати, а потім десь заночувати. У когось дитина поступає і треба перекантуватися тих пару днів, поки документи оформлять. «Ми задурно не будемо жити, – обіцяли односельці щоразу, коли просилися до Іванки на ночівлю. – Зі своїм приїдемо, ще й тобі гостинців навеземо».
Але на ділі виходило так, що замість одного земляка до Іванки в квартиру завалювало ціле сімейство. «Ми всього на пару днів, – заспокоювали з порогу. – Бо думаємо: як уже їхати до Луцька, то треба й міста побачити, покупки зробити».
Попервах Іванка раділа землякам. За п’ять років у Норвегії справді скучила за Україною, за родиною. Коли сестри із сім’ями приїжджали, то Іванка таке їм застілля у Луцьку влаштовувала, як ніби вдруге заміж виходила. Сестри, звісно, потім усе в деталях розказували матері: що їли, що пили, по яких ресторанах ходили. А люди в селі, почувши про таку гостину, і собі спішили надурняк відпочити: мовляв, і вони родичі, хай навіть далекі, та й грошей в Іванки немало – так що не збідніє.
За Іванчине жито її ж і бито
За той місяць, скільки Іванка з Йозефом були у Луцьку, про відпочинок не було коли й помріяти. «Та в нас швидше гроші закінчаться, ніж у тебе родичі», – не раз дорікав чоловік. Бо там, у Норвегії, так не прийнято, щоб до тебе в хату приїхали, безплатно спали, їли, пили і головне – хто: бабиної сестри чоловіка троюрідний брат.
Відтак одного вечора, випровадивши чергових гостей, Йозеф не витримав і поставив дружині ультиматум: «Або я, або твої родичі». Після того Іванка вирішила не приймати дзвінків від незнайомих номерів. То односельці, знаєте, що придумали? Йшли до тітки Марусі і просили, аби вона набирала до Іванки зі свого телефона й давала їм трубку поговорити.
«Слухайте, люди! Майте совість! – вже й собі не витримувала Іванка. – В Луцьку є і готелі, і дешеві хостели, і багато інших ваших родичів. Чого ж ви всі до мене претеся? Чи ви думаєте: дурна Іванка всіх прийме? Ті харчі, що привозите, ви самі ж і з’їдаєте. Причому у перший же день. А далі ми з Йозефом тільки те й робимо, що продукти й випивку вам купляємо, на стіл наставляємо, посуд миємо, а потім у черзі стоїмо до ванни й туалету, бо у вас після застілля як не срачка, то ригачка».
«Ото родичку Бог послав! – обурювалися у відповідь односельці. – А ти забула, як малою ми тобі яблука давали? Чи як няньчили весь день, поки твоя мати корів пасла? То так ти віддячуєш?!» – і кидали трубку.
Як-то добре, коли жаба нарешті не давить
Налаштувавши проти себе далеких родичів, Іванка ледь не стала ворогом і для ближчої родини. Бо середня сестра просила, аби Іванка, коли поїде з Йозефом до Норвегії, лишила ключі від квартири своїй племінниці, щоб та мала де жити, поки навчатиметься в університеті. А старша сестра, щоб перебити пропозицію середньої, попросила лишити ключі своєму синові, аби він із дружиною та малою дитиною жив і за комуналку платив.
Коли Іванка розказала Йозефу пропозиції своїх сестер, то чоловік аж «підофігів»: «То це ми з тобою п’ять років вкалували, копійку до копійки тулили, щоб на квартиру назбирати і рідню провідувати, а тепер через це ще й ворогами для всіх стали?!»
Після цього Йозеф вирішив діяти по-іншому. Сказав Іванчиним сестрам і матері, що в нього в Норвегії справи пішли кепські, він мусить продати квартиру в Луцьку й вертатися з Іванкою далі батрачити.
Коли ця новина облетіла село, всі зразу видихнули з полегшенням: бо ж така жаба людей давила! Сестри знову стали почуватись розумними й успішними, порівняно з Іванкою та її Йозефом. Ті родичі, яким не вдалося на халяву погостювати, зловтішалися: «Так їй і треба». А ті, хто пив і гуляв за Іванчині гроші, потім казав про неї: «Чого бідне? Бо дурне! А чого дурне? Бо бідне».
Насправді ж, як ви здогадалися, ніякого банкрутства в Йозефа з Іванкою не було. Квартиру в новобудові вони собі лишили. Щоразу, коли приїжджали до України, там жили. Але всім розказували, що то вже квартира їхніх знайомих, яким вони подобово платять гроші за проживання. А ще подружжя на гіркому досвіді переконалося: таки мудрий український народ, що придумав прислів’я «Не роби добра – не отримаєш зла».
Оксана Бубенщикова
Фото ілюстративне
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
