Люди

«Так боюся, що вмру – а ніхто й не знатиме…»

«Так боюся, що вмру – а ніхто й не знатиме…»

Учора їздила в село до однієї нашої читачки. Повернулася ввечері додому. Але, замість відпочити, тільки й думала про цю жінку і її непросту ситуацію…

Марія Іванівна – колишня вчителька. Хоча живе на пенсію, але й не бідує. Ще поки був живий чоловік, провели до будинку воду й газ. А Бог дає здоров’я поратися трохи на городі та біля курочок. Про це йдеться у газеті «Твій вибір».

– Старша моя дочка, Ліда, живе в нашому селі. Має чоловіка, двох синів. Усе, що не попрошу, зробить. Але ми з нею якісь чужі. Ніби й живемо недалеко, але рідко бачимося. Як по телефону балакаємо, то пару хвилин поговорили – і все, – розповідала мені Марія Іванівна. – А от молодша моя, Світлана, живе в Польщі. Має чоловіка, дочку, винаймають там квартиру, бо на свою ще не розжилися. То з молодшою ми – як подружки. Можемо годинами балакати! І внучка, хоч і далеко, але тягнеться до мене. Не те, що двоє Лідиних хлопців: навіть на день народження не завжди привітають.

Тяжко самій, а в молодих свої турботи

Поки Марія Іванівна була молодша й здоровіша, вона не дуже переймалася тим, що дві дочки до неї по-різному ставляться. Ну, думала, вдалася Ліда у свекруху: та теж завжди ходила понура, якась навіть відлюдькувата. А Світлана за характером – уся в маму: весела, добра, балакуча.

Та коли Марії Іванівні стукнуло 80-т, вона відчула, що вже важко самій давати собі раду. Бо газ і вода в хаті – то миле діло, але десь у село вийти – ноги вже не тримають.

– Поки поштарка приносила мені газети, крупи, олію, поки брала плату за світло й газ, то я собі не переживала. А тепер у нас пошта пересувна. Маєш у такі-то дні і в такі-то години прийти до тої машини. Добре, в кого є здоров’я. А як у мене часом так ноги крутить, що з ліжка встати не можу? – зітхає Марія Іванівна.

Дочка Ліда, звісно, виручає. Але вона працює у школі і не завжди може покинути роботу. Із зятем у Марії Іванівни стосунки не дуже, то вона його й не чіпає. А «молодьож», як каже бабуся про внуків, ніколи часу не має, вічно спішить кудись. І то зрозуміло. Старший із онуків, Олег, за свою сім’ю мусить дбати: в нього дружина, троє діток. Молодший іще не женився, але має таку роботу, що додому тільки ввечері попадає.

Не хочу, аби внук переїхав до мене

Щоб нікому не докучати зі своїми проханнями, вирішила Марія Іванівна зробити і собі добре, і молодшій дочці.

– Недавно кажу своїй Свєті: «Кидай, дочко, ту Польщу та переїжджайте до мене. Є своя хата, а ви по чужих скитаєтеся». А вона: «Ой, мамо, якби не війна, вже би, може, й переїхали. Але зараз точно ні. По-перше, чоловіка можуть мобілізувати. По-друге, то обстріли, то світло відключають, і білорусь під боком. Може, за рік-другий усе вляжеться, то переїдемо…» Поговорили ми з молодшою дочкою. А через пару годин (як наче почула нашу розмову) приходить до мене Ліда: «Мамо, вам самій важко. Треба, аби хтось вас глядів. Не дай Боже, погано вам стане – то треба чи таблетку дати, чи лікаря викликати. Може, хай би Олег із сім’єю до вас перебрався? Хата велика, місця хватить усім. А в нас вони п’ятеро, самі знаєте, в одному залі туляться. То що?» Ліда, певно, думала, я зрадію, зразу скажу: «Добре». Бо коли я попросила: «Дай мені подумати», то вона так глянула, наче я в неї сто рублів украла, – зауважила Марія Іванівна.

І як тепер бути?

Після того між матір’ю і старшою дочкою наче чорна кішка пробігла. Ліда перестала дзвонити. Олег якось їхав машиною селом, побачив, що Марія Іванівна йде з торбою до магазину, і тільки пікнув замість «добрий день». Не зупинився, не спитав у баби, чи підвезти.

– Так мені, дочко, на серці тоді защеміло, – заплакала в розмові зі мною Марія Іванівна. – Я ж тих хлопців гляділа, завжди як не цукерку, то пару гривень давала. А вони он як. І головне – за що? Чим перед ними завинила? Як переїде Олег до мене з трьома дітьми, то вже я не буду у себе в хаті хазяйкою. А в онука ще характер такий, що все має бути по-його. Та й зі Свєтою тоді як вийде? Схоче із сім’єю переїхати до мене, а вже місця нема?.. Плачу вдень і вночі: не знаю, що робити? Старша дочка зі мною тепер не говорить. Молодша не зрозуміло, чи взагалі приїде. Маю дітей, маю внуків, але так боюся, що вмру – і ніхто й не знатиме…

Якщо чесно, навіть не знала, що порадити жінці. А ви би як зробили?

Оксана Бубенщикова

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Все про: Життя, Сім'я, пенсіонери
В тему