– Ти що, сину, геть здурів?! – сплеснула Євка руками.
– Не кричіте, бо вже пізно. Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
– Але коли, скажи, вспів?! – далі репетувала матір до свого Валери.
– Літом, як сіно гребли.
– То ми ж із батьком були коло тебе.
– А я зостався догрібати. Бачу: їде хтось возом, зупинився і до мене йде. То була Валя. Попросила помогти з колесом до воза. Я поміг. Тоді вона дістала чекушку. Випили. А тоді…
– Шо? Просто отак – серед лугу? Щоб усі люди бачили? – все ще не вірила Євка.
– Ми за копицею сховалися. З дороги не було видно. Потім Валя сказала, щоб у їхнє село приходив до клубу. То я й приходив.
– Ну, так! Один раз попробував меду – і вже прилипнув до тої Вальки!
– Ма’, не починайте, – не хотів Валера сваритися. – В неї вже живота видно. Тре’ сватів засилати.
– А вона точно від тебе залетіла? – запитала Євка. – Хай-но я наведу справки, що то за дівка: після першої чекушки ноги розставляє.
Знайшов на свою голову
Через родичів, які проживали в одному з Валею селі, Євка дізналася, що їхня майбутня невістка ще у школі почала мужиків приймати. Матір на неї сварилася, з хати не випускала, то Валя через вікно на кавалерку втікала. А батько рано вмер, то не було й кому тій дівці до сраки заглянути.
Поплакала Євка, що її син-одинець у таку халепу вляпався. Але що поробиш – треба женитися. Щоб було, як у людей, Євка з чоловіком зробили Валері весілля. Прийняли невістку, як рідну. Ближче познайомившись зі свахою, подумали: така файна жіночка, то, може, і невістка після заміжжя візьметься за голову. Але сподівання виявилися марними.
Прикриваючись своєю вагітністю, Валя не хотіла геть нічого робити. Євка з чоловіком терпіли, думали: хай народить, а тоді вже візьмуться за її перевиховання. А коли невістка стала серед дня пропадати і під вечір вертатися п’яненькою, свекруха не витримала:
– То ти мені внуків виношуєш і горілку хлебчеш?
– Та я в сусідки просто вина пригубила.
– І так очі посоловіли?
– Бо нудить мене, блювала. А вам зразу сваритися давай, – відбрехалася Валя і сховалася в іншій кімнаті.
Втім і на другий день, і на третій невістка десь пропадала, а поверталася з «винним душком».
– Валеро, ти чого мовчиш? Їй, – тицьнула Євка на невістку, – із дня на день родити, а вона до сусідки на вино бігає.
– А ви нам не указ! – огризнулася у відповідь Валя. – І не пхайте носа в нашу сім’ю.
– Що-о-о?! – Євка аж витріщила очі. – То ти мої харчі їси, в моїй хаті спиш, а я тобі не указ?
– Взагалі-то це й Валерина хата. І то він мені на харчі заробляє. А вашого я нічого не хочу! – стала Валя в позу.
Словесна перепалка переросла у таку сварку, що по її закінченню Валя спакувала свої речі й заявила: «Більше в цій хаті ноги моєї не буде!»
Слідом за дружиною Валера перебрався до тещі Галини. Валя народила хлопчиків-близнят. Але зразу на хрестинах розпочала те життя, яке їй подобалося: пити, гуляти, по ночах соватися. За дітьми доглядали як не Валера, то його теща. Скільки не просив чоловік Валю взятися за голову, скільки не попереджав, що піде від неї, – марно. І коли одного ранку дружина зайшла до хати п’яна й гола, Валера зібрав свої речі, поцілував синів, які ще спали, і пішов. Назавжди.
Думка про синів гризла всі роки
Доки Валера жив у батьків, щодня думав, коли б то маленьких синів від гулящої Вальки забрати. Але все змінилося, коли в його житті з’явилася Тоня. Вона була далекою родичкою. Валера знав, що Тоня вийшла заміж, переїхала до райцентру, працювала вчителькою, має дочку, а рік тому втратила в аварії чоловіка.
Коли на престольний празник Тоня з дочкою приїхала в село на гостину, Валера побачив родичку в церкві й очей не міг відвести. Молода, красива, вихована – про таку дружину чоловік навіть мріяти не смів. У якийсь момент Тоня вловила на собі Валерин погляд. Усміхнулася, кивнула головою на знак вітання. А після служби сама першою підійшла, розпитала за батьків, за життя. Дізнавшись, що Валера шукає роботу водія, пообіцяла помогти. Невдовзі допомогла влаштуватися в райдержадміністрацію. А щоб не шукав житла, запропонувала кімнату у своєму будинку. Так і стали жити разом.
Як тільки Валера з Тонею розписалися, чоловік став акуратно натякати дружині: мовляв, добре було і своїх синів сюди забрати, бо тут і садочок, і школа під боком. «Забрати не штука. Але куди? У спальні – ми з тобою. В дитячій – моя дочка. Не покладеш же синів на кухні? – пояснювала Тоня. – От побудуємо хату, там уже всім буде місце».
Іще більше стала гризти думка про синів, коли Валя напилася, в мороз заснула на вулиці, а зранку її знайшли мертвою. На похороні Валера обіймав своїх синочків. Утирав їм сльози. Обіцяв, що скоро забере до себе. А діти, як ті пташенята, тулилися до тата, обіймали й не хотіли відпускати.
Як боліло тоді серце у Валери. Як хотілося йому посадити синів у машину, завезти, а там би вже якось розібралися. Та чоловік розумів: Тоня буде проти, хата – її, і командувати він зможе тільки тоді, коли зведе власний дім.
Рідні стали чужими
20 років минуло відтоді, як Валера зійшовся з Тонею. Разом видали дочку заміж. Разом онучки дочекалися. Перед випискою з пологового нарешті доробили ремонт у своєму довгожданому будинку. От тільки кімната, яка призначалася для Валериних синів, стала тепер дитячою для внучки.
Коли Тоня сказала про це, Валері аж у серці йокнуло. Він же всі роки, скільки зводив цей дім, мріяв про одне: забрати дітей. А тут ця мрія розбилася.
«Ну, ти чого? – стала втішати Тоня. – Твої хлопці вже дорослі. Скоро свої сім’ї заведуть».
Валера хотів щось сказати у відповідь. Але толку? Та й сам винен, що за ці 20 літ віддалився від своїх дітей. На початках іще трохи провідував. Коли-не-коли гостинці передавав. А потім то робота, то будівництво хати. Останніми роками навіть не завжди вітав синів із днем народження. Не те що б забував, а просто соромно було. Бо що: передзвонити – «Вітаю вас, діти»?..
От і сьогодні: Валера поглядав то на календар на стіні, то на свою мобілку. Так тягнулася рука набрати номер синів, привітати із 25-річчям. Але… Поки гриз себе, мобілка сама задзвонила. Глянув на екран: «ТЕЩА». Руки затремтіли від хвилювання.
– Алло, – прохрипів у трубку і сам не впізнав свого голосу.
– Алло! Валеро, то ти? – почув тещин голос. – Чого досі дітям не подзвонив? Ти знаєш, що вони обидва воювати зібралися?
– Як? Коли?
– От сьогодні збирають усіх на гостину. День народження відбудуть. А далі їдуть ВЛК проходити.
Валера замовк. Уже не чув, що далі говорила теща. А коли поклав трубку, сів і довго-довго про щось думав...
Прощальна зустріч
«Боже, скільки років я тут не був», – зловив себе Валера на думці, їдучи вулицями села.
От і тещина хата. Зупинився. Крізь освітлені вікна побачив повний дім людей. «Заходити чи ні? А як зайду – то що казати? – вагався, сидячи в машині. – А може, діти випруть із хати такого батька, як я?..»
Поки роздумував, двері хати відчинилися, і звідти хтось вийшов. У темряві Володя розпізнав силует тещі. Жінка швидко попрямувала до воріт, відчинила їх навстіж і дала зятю команду заїжджати у двір.
Так сильно, як у цю мить, Валера ще ніколи не хвилювався. Але теща взяла його під руку: «Молодець, що приїхав». Повела до хати: «Заходь». І легенько підштовхнула до залу.
За столом запала тиша. Всі втупили погляд у гостя. А він шукав очима двох своїх синів.
– Хлопці! Ану батька зустрічайте, – скомандувала теща до іменинників. – Людина з дороги. Хоче сто грамів випити, а ви сидите.
– Та ні, я ж за кермом, – став віднікуватися Валера.
– Нічого, в нас переночуєш. Не кожен день дітей в армію випроводжаєш.
Попервах Валера із синами хоч і сиділи поруч, але не знали, що казати один одному. Аж пізно ввечері, коли вже гості розійшлися, батько з дітьми обійнялися міцно-міцно і розплакалися. Валера розказував, як сильно їх любить, як давно хотів забрати до себе, та все не виходило. А сини слухали, схлипували, хитали головою на знак згоди. І все казали: «Ми так тебе чекали, тату…»
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
