Коли Світлана познайомилася зі Славком, обоє вчилися на першому курсі університету.
Як воно в юності буває, закохалися по вуха одне в одного. На четвертому курсі одружилися. Спершу жили в гуртожитку. А потім переїхали у райцентр до Славкових батьків, - йдеться у повідомленні.
Узяла кредит на маму – й почала бізнес
Викладання у школі не приносило молодому подружжю великих прибутків. Особливо сутужно стало, коли Світлана пішла в декретну відпустку. «Давай-но, чоловіче, щось думати, – сказала після чергового візиту до лікаря. – Бо в нас нема грошей навіть УЗД мені зробити. А що буде, як народиться дитина?»
Славко похитав головою, поохав. Але від «думати» до «діяти» справа не дійшла. Тож поїхала Світлана до своєї мами в село, що за 5 км від райцентру. Розповіла про намір відкрити на базарі «точку». Пожалілася, що нема грошей, аби купити першу партію товару. І мама у відповідь запропонувала: «Я візьму кредит у банку, а ти будеш продавати товар і потрохи погашати позику». Хоча ризики були великі, але жінки пішли на них, бо іншого виходу не мали.
Поїхала Світлана перший раз у Чернівці, навезла звідти дитячих курточок. А то був якраз вересень, батьки збирали дітей до школи. Так що розлетілися ті курточки, як гарячі пиріжки. Вторгувала Світлана грошей, щоб і частину кредиту погасити, і нову партію курточок закупити. Одне слово, закрутився бізнес так, що вистачало роботи для всіх. Поки Світлана їде до Чернівців, мама замість дочки торгує на базарі. Не йдуть торги на базарі – Світлана наймає в сусіда машину, садить за кермо Славка і разом їдуть по довколишніх селах продавати товар.
– Я совала ті курточки аж до самих пологів, – розповіла жінка. – А як родила, то два місяці побула з малим. Побачила, що за чоловікову зарплату ми не проживемо. І зрозуміла: треба знову братися за торги.
Тільки тепер постало питання, хто ж доглядатиме за маленьким Макаром. Свекруха не збиралася кидати свою роботу. Світланина мама й рада була помогти, але через хворобу спини не могла носити дитину на руках чи бодай перекласти з колиски в ліжко. Відтак свою допомогу запропонувала Славкова бабуся. Вона теж мешкала в селі біля райцентру. Мала хатину на три кімнати і після смерті чоловіка жила там сама. Тож туди й переїхали Світлана, Славко і маленький Макар.
Перша тріщина
– Після того, як ми переїхали жити в село, Славко звільнився зі школі, бо лінувався вдосвіта вставати і їхати автобусом на уроки, – продовжує Світлана. – Фактично три роки він сидів без роботи. Трохи мені помагав: поїхати зі мною по товар чи перенести товар до машини або в магазин. Але не раз бувало, що я приїду з базару додому, ледве ноги волочу, а він сидить у комп’ютері грається. Навіть не вийде спитати, чи мені що помогти».
Аж три роки Світлана чекала, аби чоловік почав заробляти в сім’ю гроші. Не раз йому пропонувала торгувати на базарі по черзі. Але Славко казав, що в тих «шмотках» нічого не тямить і продавати їх не хоче. Тому врешті дружина не витримала і запропонувала відкрити на базарі магазин із продажу запчастин до автомобілів.
Така ідея сподобалася чоловікові. Та й конкуренції великої тоді ще не було. Тож бізнес із запчастинами пішов непоганий. Але з’явилася нова проблема. Відчувши смак власних грошей, Славко сказав, що хай кожен тримає свої фінанси при собі.
– А на їжу, комуналку, витрати на дитину скидаємося порівну, – додав чоловік.
– То ось як ти заспівав? – гірко усміхнулася Світлана. – А коли я тягнула все на собі, то тебе все влаштовувало. Ну, хай тепер буде так.
І після тої розмови шлюб дав першу тріщину.
Стару хатину перебудувала на гарний дім
Хоча для багатьох знайомих було дивним, що Славко ховає від жінки гроші, та Світлана виправдовувала чоловіка. Мовляв, йому треба розвивати бізнес, і це нормально.
Натомість сама Світлана і грошей не ховала, і свій бізнес розвивала. За ці роки вона відкрила свої магазинчики з одягом у декількох районних центрах. Коли завагітніла другим сином, почала активно продавати товари через інтернет, пересилаючи їх поштою. А після того, як померла бабуся, у Світлани з’явилася ще одна ідея.
– Слухай, Славику, скільки будемо жити у халупі? Баба померла, зараз літо. Давай, я завезу дітей до своєї мами, та й обкладемо хату цеглою, перекриємо дах? – запитала якось Світлана.
– Хіба не знаєш, що всі гроші я вкладаю в запчастини? – гаркнув у відповідь Славко. – А ти, як не маєш, чим зайнятися, то можеш хату ремонтувати.
Прикро стало Світлані. Але ж так хотілося, аби сини зростали в гарному будинку. Звернулася до свекра зі свекрухою, чи не поможуть із ремонтом. То ті бігом купили машину і сказали, що грошей не мають.
Але знову Світлану виручила мама. Продала свої паї, продала сусідам половину двору й чималий садок, усі гроші дала доньці. І так за літо Світлана і хату цеглою обклала, і дах замінила на новий. А за наступні п’ять років жінка примудрилася поробити ремонти в усіх кімнатах, прибудувати до хати простору кухню, ванну кімнату, туалет. Одне слово – із бабиної старої хати зробити сучасний дім.
«Ти тут ніхто, ця хата – на батькові»
А от заселити щастя в той дім Світлані так і не вдалося. Бо що краще йшов у Славка бізнес, тим більше він віддалявся від сім’ї. Коли не ночував удома, Світлана вірила, що він на закупи поїхав чи десь із хлопцями засидівся. Але потім стали їй скидати в телефон фотографії, на яких її чоловік то з якоюсь білявкою, то з рудоволосою. Світлана відкидала думки, що то коханки. Вірила Славкові, нібито він когось просто підвозив або що це стажерка з його магазину.
Але в райцентрі з населенням у 50 тисяч не сховаєш правди. І коли Світлана на власні очі побачила, як її чоловік сидить у кафе й цілується зі «стажеркою», вже не сумнівалася: Славко зраджує.
Коли перший раз Світлана пригрозила розлученням, чоловік просив не робити цього, зберегти сім’ю для дітей. Коли другий раз застукала чоловіка на гарячому, той казав: «То мене біс поплутав. Пробач. Більше такого не повториться». Але два місяці тому, коли Світлані якась незнайомка переслала відео інтиму Славка і «стажерки», чоловік уже не просив пробачення, не клявся, що «це востаннє». Навпаки – сказав, що втомився від стосунків зі Світланою і хоче почати нове життя.
– А нове – це яке? – не зрозуміла жінка.
– А таке, що ти даси мені розлучення і заберешся з моєї хати, – відповів Славко.
– З твоєї?! – не повірила жінка почутому. – Я ж тут усе за свої гроші зробила!
– А де докази? Цей будинок моя баба записала на мого батька, ти тут – на пташиних правах. Так що забирайся з хати, бо тепер у мене нова жінка. І подякуй, що даю тобі місяць забрати «манатки» й виїхати.
Світлана не могла повірити почутому! 15 років вона «вкалувала» на перебудову й ремонт оселі. А тут їй кажуть – вали звідси, бо ти тут ніхто.
Тремтячими руками вона набрала в телефоні номер свекра. До останнього сподівалася, що той заступиться за невістку й онуків. Тим паче, що Світлана, зростаючи без батька, любила свекра, як рідного, називала татом, на всі свята і день народження обдаровувала гостинцями. Але відповідь свекра просто добила жінку: «Від онуків я не відмовляюся. Захочуть – можуть лишатися в моїй хаті. Але син мені ближчий за тебе. Не змогла йому догодити – значить, догодить інша невістка, – сказав свекор. – Ти знаєш, що я до тебе завжди добре ставився. Тому даю тобі не місяць, а два підшукати нове житло. Треба – поможу перевезти речі. І давай, Світлано, розійдемося по-людськи, без скандалів».
Після свекрових слів невістка звернулася до юриста. Але той лише руками розвів: мовляв, юридично Світлана не має ніяких законних прав на ту хату. А ще пояснив: перш ніж починати там ремонт, Світлана мала би добитися, аби хату переоформили на Славка, тоді майно стало би спільно набутим під час шлюбу, і це дало би жінці право претендувати на частину будинку.
Чи вдасться Світлані відсудити частину будинку? Хтозна. Але ця історія точно послужить уроком для всіх, хто її прочитає…
Поліна Костюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
