Дівчина років 16-ти везла за собою сумку. Коліщата противно пищали. Але юнка вперто тягнула ту валізу.
Дійшовши до «блошиного» ринку, Марійка (так звали дівчину) розстелила клейонку з кухонного столу і, обережно дістаючи із сумки, почала викладати на продаж усяку всячину: картини, книги, посуд. Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
– Що, Марійко, йдуть торги? – запитав чоловік, який ліворуч розкладав медалі і значки.
– Та не дуже.
– А мама як? – запитала бабуся, яка з правого боку продавала ношені одяг і взуття.
– Чекає на операцію, а я ніяк не можу вторгувати грошей, – і в очах Марійки забриніли сльози.
– Дитино, ти і так робиш, що можеш, – стала втішати бабуся. – Добре, що зараз канікули, – довше на базарі постоїш. Може, якраз добрі люди розкуплять твій крам.
– Ти не переживай. Он, я сьогодні віддам тобі половину вторгованих грошей. Баба Галя пару гривень підкине, – додав сусід із медалями.
– Не треба, – стала віднікуватися Марійка. – У вас самих пенсія маленька.
– Цить! – вдавано насварився чоловік. – У тебе випускний клас на носі. Треба, щоб до того часу мама видужала.
При згадці про випускний дівчина засмутилася ще більше. Її подруги бідкаються, яке-то плаття пошити, на яких підборах туфлі купляти. А вона, Марійка, журиться, хоч би мама не вмерла…
Підтримки чекати не було від кого
Усе літо день у день Марійка ходила на «блошиний» ринок. До обіду торгувала, після обіду бігла до мами в палату. Лікар уже втомився запитувати, чи назбирали грошей. Бо де їх збирати, коли все більш-менш цінне Марійка і так уже продала.
– Слухай, мам’… Ти зараз почнеш сваритися. Але… якщо я продам свою нирку? Люди ж можуть жити з однією. Тим більше, в мене організм молодий, витримає.
– Навіть не говори мені такого! – зблідла Анна. – Не для того я тебе сама ростила, щоб ти зараз здоров’я собі марнувала.
– Мам’… Давно хотіла тебе спитати… А чому ти все робила сама? Чому мій батько не помагав?
– Я ж тобі казала: він другий раз женився, має трьох дітей, живе десь чи в Києві, чи в Харкові – не знаю точно.
– Але ж і я його дитина. Він має такі самі обов’язки мене ростити й виховувати, як ти, – обурювалася Марійка.
– Ой, дитино… Може, я була надто горда… А, може, просто дурна… Мені не раз казали: «Аню, подавай на аліменти. Чого маєш сама все тягнути». Але я не з тих, хто буде бігати з поклоном, – дивлячись крізь вікно лікарняної палати, згадувала Анна важке минуле. – Думала, мої батьки помагатимуть, та й якось викарабкаємося.
– Знаєш, мамо, ти і так дала мені все, що могла. Навіть більше. Тепер я маю віддячити тобі тим же, – обійняла Марійка маму. І вони обоє заплакали…
Домовленість на 60 тисяч
Коли до операції лишалися лічені дні, а грошей усе не вистачало, Марійка, повертаючись із «блошиного» ринку, сіла на лавку і розплакалася.
– В тебе щось сталося? – почула чоловічий голос.
– Ви до мене? – підвела очі і побачила незнайомця.
– Так, не можу спокійно дивитися, коли плаче гарна дівчина, – усміхнувся у відповідь чоловік. – Образив хто?
– Доля образила, – буркнула дівчина, ховаючи сльози.
– Якщо хочеш, можеш розповісти. Я хороший слухач, – запропонував чоловік.
Марійка з недовірою глянула на незнайомця. Сивина на скронях. Обручка на безіменному пальці. «Що йому від мене треба?» – подумала. Озирнулася довкола – людей багато. Раптом що – можна закричати. Але на всяк випадок підсунула ближче сумку зі своїм «товаром».
– Що там у тебе? Наче якесь скло дзеленькає? – продовжував бесіду незнайомець.
– Їду з ринку до дому. Везу те, що не продала, – сухо відповіла Марійка.
– То ти вже маєш свій бізнес?
– Ні, маю хвору маму і продаю все з дому, щоб назбирати гроші на операцію.
– Ану, покажи. Може, я щось куплю.
Марійка підозріло подивилася на чоловіка. Оцінила обстановку. Відкрила сумку і показала чоловікові кружку з бабусиного сервізу.
– О! Порцеляна! – здивовано промовив незнайомець. – Можна глянути?
Він покрутив у руках посудину. Запитав, чи є ще щось із цього сервізу. Бо він, мовляв, колекціонує старовинні речі. Марійка почала діставати із сумки весь крам. Чоловік аж прицмокував: мовляв, давно шукав такі антикварні речі.
– Вони точно мають якусь цінність? – не вірила Марійка. – Я два місяці продавала їх на ринку…
– Значить, мало хто розбирається в антикваріаті, – усміхнувся у відповідь незнайомець. – В тебе тут, бачу, ціла сумка цікавих штук. Скільки твоїй мамі треба на лікування?
– Для початку 60 тисяч гривень.
– То давай так: я беру весь твій товар за 60 тисяч. Ми веземо його до мене додому. І я даю тобі готівку. По руках?
– По руках! – зраділа дівчина.
Вже сівши до автівки незнайомця, Марійка подумала: їхати невідь-куди і невідь до кого небезпечно. Та й сама угода здавалася дівчині якоюсь підозрілою. Але на кону було життя мами. І Марійка була ладна на все, щоб тільки врятувати маму.
Поміг чужим, щоб Бог поміг своєму
Коли ввечері дівчина забігла до мами в палату і виклала на тумбочку пачки з грішми, Анна не могла зрозуміти, що відбувається.
– Мамо, я сьогодні познайомилася з колекціонером, і він викупив усі ті речі, що я продавала! Якраз на 60 тисяч!
– Може, то якісь фальшивки? – підозріло глянула Анна на купюри.
– Ні, справжні! Я в банку перевіряла!
– Дивно мені це все.
– Я теж думала, що той дядько – якийсь чи аферист, чи дивак, чи навіть маніяк. Але коли він почув, що я збираю гроші тобі на лікування, то пошкодував, бо в нього теж хвора, але не мама, а дитина. Уяви, в того чувака один син утопився, другий на мотоциклі розбився, а третій – найменший – має якісь серйозні проблеми із серцем. То зараз той мужик зі своєю жінкою привезли свого сина з Києва до нас у місто, бо взнали, що із США сюди приїхали лікарі-волонтери і готові надавати допомогу дітям якраз із таким діагнозом.
– Яка біда в людей…
– Ага. То той мужик вирішив нам помогти, щоб Бог поміг його синові. Ну, так він мені сказав…
«Ніякий я не колекціонер»
Після операції Анна швидко пішла на поправку. Коли лікарі сказали готуватися до виписки, жінка запитала:
– Марійко, а ти маєш телефон того чоловіка. Який дав нам гроші? Треба йому якось віддячити.
– Я вже й сама хотіла подзвонити, – погодилася Марійка. – Подякувати, розпитати за сина.
– А знаєш, що я ще подумала? Якщо він справді колекціонер, ми йому подаруємо мою брошку. Не знаю, чи дуже вона дорога. Але старовинна це точно – ще прабабусина.
– Мамо, але ж це наша сімейна реліквія...
– Знаю, але той чоловік зберіг мені життя, а тобі – маму. Тому, якщо він іще не поїхав до Києва, передаси від нас подарунок.
Того ж вечора, повертаючись із лікарні додому, Марійка зателефонувала до Віталія (так звали чоловіка). Як виявилося, його синові також провели операцію. Також успішно. І хлопець теж ішов на поправку.
– Поки ви ще не поїхали, ми з мамою хочемо подарувати вам на пам’ять одну річ.
– Не треба. Бо насправді я, Марійко, ніякий не колекціонер. Просто хотів вам помогти.
Але дівчина наполягла. І вже того ж вечора Марійка та Віталій зустрілися на тій лавочці, де познайомилися місяць тому.
– Ось. Це вам. На знак подяки, – простягнула дівчина старовинну прикрасу.
Віталій узяв до рук брошку. Мерехтіння камінців наче заворожило чоловіка:
– Звідки це в тебе? – запитав він.
– То наша сімейна реліквія. Її подарувала мамі прабабуся.
– А як звати твою маму?
– Анна. А що?
Руки Віталія затремтіли. І брошка на долоні почала мерехтіти блакитним кольором. Мить помовчавши, Віталій запитав:
– Марійко, а можна, ми зараз разом поїдемо провідати твою маму?
– Думаю, так. До лікарні ще мають впускати, – дещо здивовано відповіла дівчина.
Зізнання у лікарняній палаті
Коли Віталій постав у дверях палати, Анна аж завмерла від несподіванки. Не відриваючи погляду від жінки, Віталій підійшов до неї, присів на краю ліжка і поклав на тумбочку брошку.
– Я запам’ятав її. Ще з твого випускного. Той голубий камінь був геть, як твої очі.
Анна не знала, що сказати. Від хвилювання пересохло в роті. Але мовчанку перервала Марійка:
– Мамо, ви що – знайомі?
Анна з Віталієм глянули на дівчину. Чоловік схилив голову, а мама промовила:
– Марійко, це… твій тато…
Оксана Бубенщикова
Ілюстративне фото Ганни Радченко
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
