Двоє сільських жіночок урятували від розстрілу українських танкістів.
Того холодного березневого дня 2022-го в Лукашівці було гаряче. Чепурне село на Чернігівщині росіяни перетворили на пекло, - йдеться у газеті «Твій вибір».
Після ворожого артобстрілу здавалося, навіть небо горить. І в епіцентрі цього жахіття опинилися троє українських танкістів – Сергій Клименок, Олександр Омеляненко і Віталій Божко.
рашисти щойно підбили танк, яким бійці мали обороняти Лукашівку. Тож у захисників лишилися тільки автомати й гранати. І це проти десятків російських танків і БТР, які щойно виїхали з-за лісопосадки.
«Ну, що, хлопці, підриваємося?»
Хлопці кинулися до найближчої хати. Зачинена. Курник без дверей! Вони туди. Попадали на землю. А за кілька хвилин повз них уже бігали ноги окупантів у кросівках. Лежачи в курнику, танкісти дивилися, як із півтора десятка кацапів гоняться по двору: в хату, до хліва, в погріб, біля курника. «Ані гдє-то здєсь!» І далі вирискують.
Командир Віталій Божко приготувався до найгіршого. З боїв за Донецький аеропорт він знав: танкістів у полон не беруть. Або зразу розстрілюють, або мучать і тоді вбивають. Відтак чоловік дістав гранату: «Ну, що, хлопці, підриваємося?» – запитав у побратимів. «Не треба, – прошепотів у відповідь механік Сергій. – У мене маленька дитина». Всі троє затихли. А командир вирішив: коли їх знайдуть – тоді й зірве чеку: щоб якнайбільше окупантів забрати із собою.
«Вони дивилися на нас. Були за кілька метрів. І не бачили. Це якесь диво! Нас наче накрило чимось невидимим!» – згадували потім танкісти в розмові з Наталією Найдюк.
Так і не помітивши українських військових, рашисти побігли до інших дворів. А Віталій, Олександр і Сергій дременули до тої самої хати, в якій щойно їх шукали окупанти. Чоловіки перевдягнулися в цивільне і побігли до будинку, що стояв за метрів сто. Саме тоді, коли чоловіки перелазили через паркан, їх і помітила господиня дому, Валентина Легеза.
«Ідемо ми із сусідкою Любою (вона живе через город від мене). Чую, мій Барсик гавкає. І тут біжать троє чоловіків до моєї хати, – згадувала жінка для «Суспільного. Чернігів». – Підходимо ближче. А чоловіки до нас: «Паляниця, паляниця! Ми свої. Жіночки, сховайте нас, якщо можете». – «Документи маєте?» – запитала Люба. Віталій дістав свій паспорт. Але ніхто вже в нього не заглядав. Бігом зайшли всі до хати».
Орки ходили табунами, але нікого не знайшли
Переховувати трьох танкістів було тим самим, що підписати собі смертний вирок. Адже село кишіло окупантами. Втім Валентину з Любою це не зупинило. Вони помогли в погребі під картоплею заховати зброю і впродовж п’яти днів жили, як на пороховій бочці.
«Орки ходили по селу табунами. Всіх перевіряли. Все обшукували. Де нічого не знайшли – там на паркани в’язали червону стрічку», – продовжує пані Валентина.
Що жінка когось переховує, зрозуміла сусідка через дорогу. Бо, коли семеро окупантів провели в неї обшук, нічого не знайшли й почали гупати Валентині у ворота, сусідка гукнула рашистам: «Там нікаво нєт! Ана пашла к сєстрє на другой канєц сєла!» Навіть цим вигуком жінка дуже ризикувала. Адже якби окупанти її не послухали, зайшли у двір до Валентини і виявили там танкістів, розстріляли б і військових, і всіх жінок. Утім чергове диво сталося й тут – рашисти пішли геть.
Повзли під обстрілами і пройшли замінованим полем
Лишатися в окупованому селі ставало все небезпечніше. У Чернігові вже вважали, що троє бійців героїчно загинули. Адже те, як горить їхній танк, бачили інші військові. Та, щойно росіяни перестали глушити зв’язок, екіпаж зв’язався з побратимами, повідомив про розташування ворожих військ і техніки та попередив, що буде виходити з Лукашівки.
Сергій знав цю місцевість. Бо колись із дідом об’їздив ледь не всі тутешні села. Люба з Валентиною намалювали хлопцям маршрут, яким найкраще виходити. І танкісти рушили. Вони йшли городами, лісами, канавами по груди у воді. Під шквальним обстрілом росіян повзли на животі 2 км. А потім, самі не вірячи в це диво, зуміли пройти мінним полем, аж допоки не почули українською: «Стій! Хто такий? А, танкісти. Добре, я вас і чекаю». Бо якби хлопці не зуміли дістатися до обумовленої точки, потрапили би під «дружній» вогонь своїх.
«Боже, як ми кричали, як раділи…»
Уже в Чернігові хлопці зателефонували до Валентининої дочки, а вона передзвонила мамі й повідомила: хлопці вийшли, з ними все гаразд.
«Боже, як ми кричали, як раділи… Якби окупанти не забрали коньяку під час обшуку, то точно би напилися від щастя», – жартувала Валентина. Хоча тоді, в березні 2022-го, було не до жартів. Адже буквально через день після відходу танкістів до жінки прийшли втретє. Ось тоді вже заглядали в кожну щілину, дуже довго не виходили з погреба, де були сховані зброя та речі військових, і ці хвилини для Люби та Валі були найважчими.
Люба після всього пережитого не змогла більше лишатися в Лукашівці. Після звільнення села вона продала хату, переїхала до дітей у Польщу і з журналістами спілкувалася вже телефоном. А Валентина зосталася. Жінка чекає з війни рідного сина. А з танкістами, яких урятувала, спілкується і телефоном, і наживо, коли їм випадає заїхати до своєї рятівниці. «Синочки мої», – з любов’ю каже про військових жінка. Бо тільки материнське серце здатне любити так, щоб ризикувати власним життям.
І якщо хтось захоче колись зняти фільм про цю історію, то хай у центрі кінострічки буде Любов. Любов до рідної землі, заради якої загинуло стільки захисників. Любов серед українців, які ризикують собою заради ближнього. Любов до Бога, який руками простих людей творить справжні дива…
Ніна Грицюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
