Ліда прилипла до щілини у вхідних дверях, бо там, за якихось декілька метрів від її кімнати, розгорілися справжні любовні баталії!
Сюди, в коридор гуртожитку, позбігалися і вахтерка, і правоохоронці, і лікарі «швидкої». Бо сусід-викладач застукав свою дружину в ліжку зі студентом. Горе-коханця віддубасив. А дружині, яка полізла їх розбороняти, підбив око, - пише газета "Твій вибір".
З пів години Ліда слухала вереск сусідки-викладачки і крики чоловіків. Потім прийшли правоохоронці, стали допитувати свідків. Коли Ліда почула кроки, які наближалися до її кімнати, принишкла за дверима, як миша. Та й що вона мала розповідати? Що сусідка давним-давно водила до себе студентів, а її чоловік-викладач лише сьогодні побачив цю ганьбу на власні очі?
«Ні, я в ці справи влазити не буду, – вирішила для себе Ліда. – Не вистачало, щоб мене ще по судах совали як свідка. Краще буду собі тихенько писати кандидатську, викладати тих пару годин в інституті і мріяти про час, коли стану професоркою».
Сама не вірила у своє щастя
Але через декілька днів до Ліди тихенько постукали. Відчинила двері – а це сусід-викладач. Зразу Ліда його не впізнала: небритий, волохатий, у якійсь брудній майці.
– Михайле Петровичу, що з вами? – кинулася до нього.
– Та нічого, – пригладив рукою скуйовджену шевелюру. – Прийшов у вас кави позичити. Не поділитеся?
– Чому ж ні! Заходьте, – запросила Ліда.
– А у вас затишно, – оцінив Михайло Петрович інтер'єр скромної, але чистенької кімнати. – Не те, що в мене…
На чоловіка було шкода дивитися. Високий, імпозантний мужчина 40 років, на якого заглядався ледь не весь інститут, зараз був схожий на бомжа. Тому Ліда, яка була майже вдвічі молодшою за Михайла, зараз по-материнськи йому запропонувала:
– Нумо, я вас кавою пригощу. А потім підемо у вас трішки поприбираємо. Якщо ви не проти.
Михайло глянув на молоденьку аспірантку. Вдячно усміхнувся. І відтоді дня не минало, щоб він під якимось приводом та не зайшов до сусідки: то солі попросити, то тістечком пригостити. А одного вечора приніс шампанське, величезний букет троянд і з порога заявив: «Лідочко, від сьогодні я офіційно став холостяком і урочисто прошу: станьте моєю дружиною…»
Відверто кажучи, Ліда давно вже мріяла про цю мить. Малювала в уяві картину, як то все має відбуватися. Тому, на подив Михайла, не стала просити час на роздуми, а відразу промовила: «Так! Я згодна!..»
Колишня дружина які тільки не ставила палки в колеса! Особливо, коли дізналася, що Михайло Петрович десь ось-ось має отримати двокімнатну квартиру в центрі міста. Вона прибігала до свого колишнього на мирову, клялася, що тепер буде йому вірною. Вона погрожувала Ліді, що закляне на бездітність. Але закохані лише сміялися зрадниці вслід: «Якби в гречку не скакала, то би ніжки не зламала…»
Невдовзі Михайло Петрович справді отримав квартиру. Вбахав у її ремонт купу грошей. Зате молоду дружину зразу після розпису повіз не до гуртожитка, а в розкішні, як на ті часи, апартаменти.
Невже закляття на бездітність?!
Якби декілька років тому хто сказав Ліді, наскільки стрімко зміниться її життя, дівчина не повірила б. Але завдяки зрадливій сусідці Ліда отримала все, про що мріяла, і навіть більше: турботливого чоловіка, елітне житло, навіть новенькі «Жигулі». А коли Михайла призначили деканом факультету, Ліда стала завідувачкою кафедри та взялася за написання докторської роботи. Одне слово, не життя – а мрія!..
От тільки з дітками щось не виходило. Подружжя їздило на обстеження до спеціалістів навіть у столиці. Медики казали: мовляв, обоє здорові, хіба що в Михайла вже трошки не той вік. Але в 45-ть стати батьком міг би цілком.
Щоправда, Михайло не дуже переймався відсутністю дітей. Він жив роботою: наради, симпозіуми, довготривалі відрядження з обміну досвідом. Вдома теж його все влаштовувало: прибрано, наварено, випрасувано. Чого ще хотіти?
А от Ліда що старшою ставала, то більше нудилася без дітей і все частіше згадувала погрози колишньої Михайлової дружини: «Я закляну тебе на бездітність». Коли одного вечора жінка поділилася з чоловіком своїми тривогами, той лише розсміявся: «Лідочко, ми живемо в епоху, коли людство висаджується на Місяці і планує польоти на Марс, а ти віриш у якісь бабські забобони». А коли побачив, що Ліда ось-ось розплачеться, пригорнув її до себе, поцілував і промовив: «Ми любимо одне одного. Насолоджуємося життям. Хіба не в цьому щастя? Так що викинь дурне з голови».
Страшний діагноз
Після тієї розмови Ліда подивилася на життя іншими очима. Вона стала цінувати те, що має. І не гризти себе через те, чого не має. Щоб більше спілкуватися з дітьми, стала школярам давати уроки репетиторства – готувала їх для вступу до вишу. Життя жінки справді наповнилося новими барвами. А коли ще завела собаку, то взагалі крутилася як білка в колесі. «Не мала баба клопоту – купила порося», – жартував Михайло, дивлячись, як Ліда спозаранку схоплювалася з ліжка, виводила свого песика гуляти, потім мила йому лапки, готувала сніданок, возила до ветеринара чи перукаря.
Жінці здавалося, що ось тепер вона справді щаслива. Аж тут… стала помічати якісь нехороші зміни в самопочутті Михайла. Спершу він почав по декілька разів на ніч іти до туалету.
«Ну, – подумала, – вік, сидяча робота – і простата дала своє». Потім чоловік утратив апетит: те йому смердить, те йому гірчить. Ліда тягнула його до лікарів. Але Михайло за роботою ніколи не мав часу. І аж коли йому скрутило спину так, що не міг піднятися з ліжка, аж тоді дружина вмовила його пройти обстеження.
«Щось мені не подобаються ваші аналізи, – стурбованим тоном промовив знайомий лікар. – Проведімо повторне обстеження. А тоді побачимо». Проте дива не сталося – рак!..
Коли Ліда почула діагноз, ноги підкосилися, і вона просто сповзла по стіні на підлогу. Підбігли медсестри, підсунули до носа нашатир. Ліда опритомніла. Але отямлювалась довго.
Вона возила Михайла до всіх спеціалістів, про яких тільки чула. Завдяки зв язкам із іноземними науковцями домовилася, щоб чоловіка прооперували в Німеччині.
Після вдало проведеного хірургічного втручання Михайло таки став на ноги. Лікарі сказали: якщо буде виконувати всі приписи, п'ять років життя в нього гарантовані. Тож навіть після діагнозу «рак» Михайло повернувся до викладацької роботи. Тільки тепер вони з Лідою цінували кожну хвилину, яку відвела їм доля.
Розкрита таємниця
Михайло прожив не п'ять років, а сім. Коли німецькі лікарі оглянули пацієнта, то тільки розвели руками: ще з пів року-рік потягнуть, але нічого гарантувати не можуть. І тоді, через 30 років шлюбу, Ліда наважилася розкрити таємницю, яку носила в собі все життя.
– Михайле, ти пам'ятаєш той день, коли застукав свою першу дружину в ліжку зі студентом?
– О, таке не забувається… – усміхнувся, згадуючи, чоловік.
– А ти ніколи не задумувався, хто тоді зателефонував вам на кафедру, попросив покликати тебе до телефону і про все тобі розповів?
– Ти знаєш, якось не дуже переймався тою анонімкою. Пам'ятаю, то був жіночий голос. Але у слухавці так шипіло, що я, якби й хотів, не впізнав би, хто це говорив.
– Так-от, Михайле… То була я…
– Ти?! – не повірив Михайло
– Так. Це я поламала твій шлюб. Бо була по вуха закохана в тебе. І давилася чорною заздрістю, що ота «потаскуха» (як я тоді називала твою колишню) не цінує такого чоловіка. Я довго мовчала. Терпіла, коли тебе позаочі обзивали рогоносцем. А тоді вирішила: ти маєш знати правду… Пробач мені, Михайлику…
– Лідочко, сонечко, – обійняв її чоловік. – То за що ж ти себе гризеш? Що захистила мою честь? Що припинила глузування з мене?
– Якби не мій дзвінок, може, ви й далі жили би собі разом, народили діток, були би щасливі, – плакала Ліда, притулившись до грудей Михайла. – А так і я отримала закляття на бездітність, і тобі не дала можливості продовжити свій рід.
Михайло гладив Ліду по спині, по волоссю, яке передчасно посивіло, і пояснював:
– Якби в тому шлюбі я й мав дітей (що не факт!), то звідки нам знати, якими б ті діти виросли з такою матір'ю? Це по-перше. А по-друге, навіть не маючи власних дітей, ми дали дорогу в життя сотням, якщо не тисячам наших студентів. Ти сама згадай, скільки дзвінків ти приймаєш на день народження від своїх випускників! А є подружжя, які мають дітей і доживають віку сам на сам зі своїми болячками. Так що, моя дорогенька, життя – надто складна штука, щоб зрозуміти, що в ньому добре, а що – зле… І якщо вже ти розкрила таємницю про ту анонімку, то знай: тепер я твій подвійний боржник. Бо завдяки тобі знайшов жінку, яка подарувала мені найцінніше – ЛЮБОВ…
…Через два місяці після тієї розмови Михайло тихо, тримаючи Ліду за руку, відійшов у засвіти. Попрощатися з ним прийшли сотні студентів, нинішніх і колишніх. Вони ділилися щемливими історіями про свого наставника, дякували йому за батьківську підтримку.
Ліда слухала їхні розповіді, ковтала сльози, дивилася на свого Михайла і подумки до нього промовляла: «Лети, мій голубе… Ти так любив небо… А колись і я полину до тебе…»
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
