Життя

Двічі здолавши рак, разом із чоловіком виховує 12 дітей

Двічі здолавши рак, разом із чоловіком виховує 12 дітей

Олена Матвіюк, яка двічі здолала рак, разом з чоловіком Василем виховує трьох рідних та дев’ятьох прийомних дітей.

Історія життя 42-річної Олени вражає навіть досвідчених лікарів. Більше десяти років тому їй поставили діагноз – рак молочної залози, зробили операцію і провели три курси хіміотерапії. Багато хто, по суті, її вже поховав, але через кілька років Олена Іванівна народила здорову дитину.

Через деякий час при контрольному обстеженні у неї виявили метастази в кістках таза. Знову госпіталізація, виснажливе лікування. Жінка видерлась і цього разу. Нині разом з чоловіком Василем Олена виховує трьох рідних дітей та дев’ятьох прийомних. Нещодавно в їхній родині з’явився дуже незвичайний хлопчик, доля якого навряд чи когось залишить байдужим.

Дізнавшись про страшний діагноз – рак молочної залози – Олена відчула справжнє потрясіння. Їй видалили ліву грудь і вісім лімфатичних вузлів. Однак здаватися жінка не збиралася.

– Про те, що я вагітна третьою дитиною, дізналася через 10 місяців після останнього сеансу хіміотерапії, – розповідає співрозмовниця. – Гінекологи в один голос заявили: «Ти не зможеш виносити дитя, а тим більше народити! Терміново роби аборт!» Але я вірила: все буде добре. Народила абсолютно здорову доньку вагою 3 кілограми 550 грамів. Годувала Ангеліночка грудьми півтора року.

Згодом у Матвіюк з’явилася четверта донька – Сніжана, сирота, яку подружжя взяло до себе в 17-річному віці. Трохи пізніше оформило опікунство над п’ятирічним Денисом і його 10-річним братом Володею.

– У 2003-му мене стали турбувати сильні болі в спині, – продовжує співрозмовниця. – Лікарі виявили метастази в кістках тазу, поклали в онкодиспансер. «Господи, – молилася я, – якщо Ти мене зцілиш, я візьму на виховання ще одну сироту». Пройшла курс опромінення. А коли виписалася, контрольне обстеження показало, що з моїми кістками все гаразд. Незабаром нашу сім’ю поповнила дев’ятирічна Іванночка, а потім її сестричка 11-річна Танечка.

Ми з чоловіком вирішили, що Тетянка – наша остання дитина. Але обладнали на другому поверсі кімнати для дітей, з’явилося багато місця, і ... виникло бажання взяти ще одного малюка. Дворічну Віку знайшли в одному з дитячих установ. Спочатку вона вела себе абсолютно неадекватно, не розуміла людської мови. Всіх кусала, мукала, кричала, на руки не йшла, насилу засинала. Було таке відчуття, що ми взяли тваринку, яку довго не випускали з клітки. Одна ніжка у дівчинки була недорозвинена, тому вона постійно падала... Важко було! Проте за півтора року Вікуся поправилась не тільки фізично, а й психічно.

Деякий час подружжя були впевнене, що тепер дітей у сім’ї достатньо. Але знову помилилися.

– Я дізналася історію восьмирічної сироти Наталки, яку чотири роки тому взяли на виховання, – пояснює Олена Матвіюк. – Стосунки між нею і прийомною матір’ю не склалися, і вони розлучилися. Ми забрали Наталку до себе. Вона у нас вже більше року. За цей час ми звикли, притерлися один до одного, стали однією сім’єю.

А якось в одній з розмов Танечка з Іванкою згадали, що у них є рідний брат Вадим, з яким вони давно втратили зв’язок. Вадим – інвалід, ходить, як висловилися дівчинки, «на двох паличках». Як матері мені захотілося відновити сім’ю. Ненормально це, коли рідні брати і сестри розкидані по світу, не маючи можливості спілкуватися. Ми насилу розшукали Вадима в Дніпропетровську, в спецінтернаті для дітей-інвалідів.

До того як доля розвела сестер і брата по різних кінцях країни, всі троє проживали в одному з сіл Волині. Батько трудився в колгоспі трактористом, мати ніде не працювала. Діти росли в жахливих умовах. Батьки часто випивали, йшли в загул, залишаючи дочок і сина голодними, одних у холодному будинку. Односельці часто бачили Вадима, як хлопчик сидів у дерев’яній бочці з-під капусти на веранді.

Вадим спочатку ріс здоровим хлопчиком. Страшну недугу – м’язову дистрофію – у нього вперше виявили під час медогляду при оформленні в школу. Хвороба стрімко прогресувала. Все важче ставало ходити. Незабаром він був змушений пересісти в інвалідний візок.

– Вперше потрапивши в дніпропетровський інтернат, я була шокована, – продовжує Олена Іванівна. – Там живуть діти без рук, без ніг, з іншими найтяжчими патологіями. Коли підходив час обіду, ці бідолахи щосили поспішали в їдальню – хто як міг: стрибали, повзли, падаючи на сходинках, але тут же піднімаючись і не звертаючи уваги на біль, прямували далі. Ми не планували брати в родину ще одну дитину, але й не могли залишити Вадима в тих умовах.

За словами лікаря-невропатолога неврологічного відділення Оксани Оранської, м’язова дистрофія – досить рідкісний недуг, що має, як правило, генетичну, спадкову, природу. Захворювання в більшості випадків прогресує. Воно вже давно вивчається наукою, однак радикального лікування поки немає. Уповільнити розвиток патологічного процесу можна за допомогою курсів відновного лікування. І при цьому величезне значення має духовний стан хворого: його настрій, позитивні емоції, віра в одужання...

– Знаєте, бачачи, як загоряються у Вадимка очі, відчуваючи його бажання жити і творити, я не сумніваюся: попереду у нього багато років щасливого життя, – переконана Олена Матвіюк. – Він ще на ноги встане!

Сергій Коломеєць

БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ»  В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Все про: Найцікавіше, Життя
В тему