Після зради чоловіка і дітей хотіла піти зі світу, та врятував гість із Риму
Толя і Оля росли в селі і тому добре знали, що таке робота з ранку до ночі. Він вставав вдосвіта, аби напалити в грубці, нагодувати господарку, розбудити, зібрати і відвести до дитсадочка молодших братика і сестричку. Опісля і сам йшов до школи.
Річ у тім, що його мати працювала на заводі в обласному центрі. Попросила собі нічні зміни, бо ж вдень в селі чимало роботи. Тож, приїхавши, спала три години, а тоді – до праці. Толя, прийшовши зі школи, поспішав взимку годувати худобу, бо ж темніє рано, а в теплу пору року то дрова йшов заготовляти, то матері на городі допомагав, то щось біля хатини робив. Батько його, хоч і жив через дві хати, колишньою сім’єю аніскілечки не цікавився. Хоча, чого правду ховати, на той час чоловік вже настільки зловживав алкоголем, що його, окрім оковитої, більше нічого й не цікавило.
В Олі ситуація була значно кращою: батьки любили дітей і з ранку до ночі працювали, аби діти і молочко пили тепленьке і курочку печену бачили не лише по великих святах. Однак і дітей змалку привчали до роботи. Катя, старша донька, вранці мала подоїти корову, приготувати сніданок, поки батьки працювали в полі чи годували чималу господарку. В обов’язки Олі входило підтримання чистоти у будинку і на подвір’ї. А ще – вона доглядала за квітами, допомагала старшій сестричці та батькам.
Коли ж закінчували школу – Толя і Оля почали зустрічатися. Мріяли про спільне майбутнє, щось планували.
– Я поїду на заробітки, і ми зведемо великий дім, – мовив якось юнак. – Хочу, аби ти буду вдома, не так, як моя мама, – вночі на роботі, вдень трохи поспить – і далі знову то городи, то господарка.
– Я вивчуся на вчительку, – сказала Оля. – Буду працювати в школі, а після роботи…
– Будеш відпочивати, – перебив її Толик. – Я буду заробляти стільки, щоб нам вистачало на все.
Однак життя склалось зовсім по-іншому. В педучилище дівчина не вступила, тож пішла в ПТУ, куди вступив і Толик. Разом їздили на навчання, а коли Оля завагітніла на четвертому курсі, то розписалися. Та ледве маленький Максимко зіп’явся на ніжки, як мама завагітніла вдруге. Народились Алінка і Світланка. Молодій сім’ї, яка мешкала в матері Толика, стало вкрай сутужно.
– Гарно ж ти, невістко, зробила, – не раз казала їй свекруха. – Охомутала мого сина, обвішала його дітьми – і сидиш собі вдома. А Толик з ранку до ночі в тій Польщі спину гне. Сама б поїхала, а то скоро зовсім трутнем станеш на мою голову.
Оля заплакала, бо почуті слова були вкрай несправедливими. Попри те, що вона сама гляділа дітей, свекруха ніколи з ним навіть пів години не посиділа, на ній же була вся господарка. Подоїти, нагодувати, підстелити, викинути гній, – все на Олі. Від утоми вона вечором не відчувала ні рук, ні ніг. Тож чути такі слова від мами Толика було боляче.
– Давай я поїду на заробітки, – запропонувала якось чоловіку. – Ти побудеш з дітьми, а я поїду на декілька місяців.
Так розпочалося її життя на заробітках. Вона не бачила, як ростуть її дітки, бо з далекої Італії приїжджала лише раз в рік на три тижні. Не бачила, як похоронили її батьків, як померла від раку сестра. З рання до ночі працювала, аби лише заробити чим більше.
– То Максимкові на випускний в школі, то дівчаткам на новий одяг, – мрійливо думала, розкладаючи по купках гроші. – А ще ж треба заробляти на навчання синові. Він в мене розумничка – інженером хоче бути. Каже, що гарну освіту лише в Києві дають. Ну, треба збирати гроші, щоб і за навчання заплатити, і квартиру зняти. Не буде ж він в гуртожитку жити.
А десь там, в рідному селі, її чоловік і діти давно жили в збудованій на зароблені нею гроші оселі. Толик, який спершу рвався до роботи і їзди працювати на завод, де колись працювала його мати, з часом якось зледащів. Та й навіщо пупа рвати, коли жінка кожного місяця тисячу євриків надсилає?!
Оля ж сумувала за рідним краєм, за дітьми, за чоловіком. І якось вирішала зробити їм сюрприз – приїхати на два тижні. Тим більше, що в Україні не була протягом останніх п’яти років. Наготувавши сумки з подарунками, відпросилась в сім’ї, де доглядала стареньку бабусю і вирушила додому.
А там її чекало гірке розчарування. Виявилось, що Толик давно живе з іншою. А її, Олині, діти називають ту іншу мамою. Два тижні в будинку, збудованому на гроші, які вона так важко заробляла в далекому Римі, з ранку до вечора лунали крики. Сварка за сваркою. Вона з жахом зрозуміла, що тут, у власній оселі, поруч з чоловіком та рідними дітьми вона зовсім чужа для них.
– А чого ти хотіла? – кричав до неї чоловік. – Ти десь там у Європі, а діти без матері мають бути? Таня про них дбає, як про рідних. Ну і чоловіку, сама розумієш, без жінки не того.
Почуте і побачене так вразило Олю сильніше, аніж би в неї влучила блискавка. Бо після блискавки померла б, а там – мусить жити з усім цим.
– А чому мушу? – стрепенулась вона від цієї думки. – Тепер точно нікому нічого не мушу.
Пішла в аптеку, накупляла сильних снодійних – і пішла на околицю села. Там стояла мурована, збудована ще за Радянського Союзу, зупинка громадського транспорту. Оля присіла на одну з поламаних лавочок і, плачучи, почала ковтати таблетки.
Опісля пригадала лише, як її хтось почав трусити за плечі, і щось говорити італійською. Далі була реанімація. Вже в палаті вона побачила Маріо – сина господині, яку доглядала в Римі і яка дуже добре ставився до Ольги.
– Мама сказала, що в неї щодо тебе вкрай нехороші передчуття, – мовив він. – Тому попросила поїхати в Україну. Я вчасно тебе побачив на тій зупинці – лікарі казали, що ще пів години – і вони не змогли б врятувати тебе.
– Дякую тобі, Маріо, – прошепотіла Оля. – Але не потрібно було цього робити. Я не хочу жити.
– Я про все чув і хочу сказати, що щиро співчуваю, – сказав Маріо. – Це дуже боляче. Але, як каже народна мудрість, кожен кінець – це і новий початок. Тому я хочу, аби ми з тобою розпочали нове життя. Олю, виходь за мене заміж. Я завжди мріяв про таку дружину, як ти, але ти була заміжня, і тому я не піднімав цього питання.
Ксенія Фірковська
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.