Ніна зробила все для того, аби доньки були щасливими. Гарували з чоловіком то в Італії, то в Іспанії, щоб забезпечити їх усім необхідним. Тож Мирося і Орися в школі були одягнені найкраще серед дівчат.
Пішли в музичну школу, і батьки купили одній піаніно, іншій – акордеон. Для того, аби доньки могли малювати, в оселі з’явились мольберти, якісні і, звісно ж, недешеві фарби. А ще – двічі на тиждень приїжджав вчитель малювання – вони жили дуже далеко від художньої школи, тож батьки прийняли рішення про приватні уроки для доньок. На літні канікули дівчат забирали до себе: поки батьки з ранку до ночі були на роботах – вони відпочивали на морі.
– Мої донечки заслуговують в житті всього найкращого, – не раз казала Ніна, милуючись доньками.
Дівчатка і справді росли гарно вихованими, були всебічно розвиненими. Слухалися батьків і в усьому їм допомагали. Самі, без всяких блатів, вступили в університет, де навчалися на відмінно. А згодом Мирося закохалася в свого одногрупника.
– Мамо, ми з Мишком хочемо одружитися, – мовила якось дівчина, спілкуючись з мамою по телефону. – Він такий класний!
– Що? Який ще Мишко? Хто він? – Ніна засипала доньку питаннями. – Доню, я завтра ж виїжджаю додому. Чекайте мене!
По приїзді Ніна влаштувала доньці справжній допит: хто цей Мишко, які в нього наміри? Та ще більше жінку хвилювало, хто його батьки, чим займаються.
– Дитино, у тебе життя попереду і хочу, аби поруч з тобою була надійна людина, яка зможе забезпечити і тебе, і ваших дітей, – повчала вона доньку. – Заміжжя – крок дуже серйозний, і тому підходити до нього слід дуже і дуже виважено.
Опісля вона по своїх знайомих навела «справки» і виявилось, що рідний брат Мишкового батька має проблеми з психічним здоров’ям і час від часу лікується в психоневрологічному лікувальному закладі.
– Миросю, ти ж розумієш, що таке спадковість, – говорила вона доньці. – А раптом ваші діти успадкують ту хворобу від Мишкового дядька? Ти хочеш мати дітей-калік? Доню, отямся! Я не дам тобі змарнувати своє життя.
І Мирослава припинила спілкування з коханим. Зрештою, вона розуміла, що мама права: ніхто ж не дасть гарантії, що їхні з Мишком діти не успадкують цієї хвороби. Опісля заміж зібралась Орися. Однак виявилось, що батьки обранця мають семеро дітей і живуть ну дуже скромно, щоб не сказати, що вкрай бідно. Материні аргументи були «залізними» – Орисі з Толиком слід буде допомагати батькам вчити менших дітей. Ну і вони, його батьки, не зможуть геть нічим допомогти молодим, бо в самих кожного дня –– картопля і дешева вермішель на столі.
– Ми з батьком важко працюємо, аби ви мали все, що потрібно для життя, – сказала Ніна. – Але й хочемо, щоб ті хлопці, які стануть вашими чоловіками, також не були з голими задницями, як у шимпанзе.
І під впливом материних аргументів молодша донька також відмовилась від кохання. На той час і вона, і Мирося мали власні квартири, працювали в солідних фірмах, де отримували пристойні зарплати. Ніна з чоловіком, заробивши в Італії пенсії, перевели їх в Україну, де мали змогу доволі заможно жити. А заодно – і тримати під контролем життя доньок.
Було ще декілька спроб дівчат влаштувати особисте життя. Однак кожного разу Ніна, наче досвідчений приватний детектив, знаходила як не одні, так інші причин, через які її доньки не могли вийти заміж за своїх обранців. І доньки слухались маму. Згодом в сім’ї сталась біда – в дорожній пригоді загинув батько, в авто якого в’їхав на великій швидкості нетверезий водій.
І Ніна, і доньки вкрай важко переживали його втрату. Тож зустрічатися з колегою Мирослава почала лише через чотири роки. Дізнавшись про це, мама влаштувала скандал.
– Миросю, як ти можеш? – ридала Ніна. – В тебе батько загинув, а ти з кимось почала зустрічатися. Серця в тебе немає.
– Мамо, тата не стало чотири роки тому, – мовила Орися. – А Миросі вже як-не-як, а 43 роки. Час і про власну сім’ю подбати. Бо ще пару років – і буде пізно.
– Що? – закричала мама. – Орисю, і ти туди ж? Безсовісні ви обидві! Ми з батьком все життя важко працювали, аби ви були забезпеченими, а ви ось як поводитесь! Матері не слухаєтесь! Пам’яті про батька не шануєте! Геть з мого дому! І щоб ноги вашої тут не було!
Виставивши за двері рідних дочок, Ніна довго плакала. А тоді вирішила полетіли в Італію – відвідати ті місця, де вони з чоловіком стільки років працювали, де минули роки їхньої молодості. Там же залишилися їхні друзі, які забрали з України дітей і осіли на чужій землі, яка стала для них рідною. Отак, у спогадах і спілкуванні з друзями, вона провела в Італії півтора року. Коли ж повернулась – її чекав сюрприз. Прямо біля автостанції, куди її привіз автобус, зустріла доньок. Обоє котили перед собою коляски з немовлятами.
– Мамо! – закричала Орися і кинулась до неї. – Ти приїхала! Яка я рада!
– А хто це? – Ніна кинулась до малят. – Чиї це діти?
– Наші, – відповіла Мирослава. – Мамо, ми з сестрою надто довго слухались тебе і добре, що вчасно зрозуміли, що це наше життя і ми маємо жити власним розумом. Тому народили діток. Без чоловіків. Так би мовити, для себе.
Ніна мовчала. Та й що могла сказати, коли враз наче побачила зморшки на обличчях дочок, зауважила їх поповнілі, далеко не дівочі стани.
– А й справді, вони ж могли влаштувати особисте життя, – подумала вона. – Могли б, якби не я…
Ксенія Фірковська
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
