Того дня Микола гуляв парком із батьковим собакою. Аза – німецька вівчарка – була улюбленицею тата ще з тих часів, коли він служив у прикордонній службі. А коли йшов на пенсію – забрав Азу з собою. Звісно, відтоді вівчарка роздобріла – поповніла, стала старшою на надцять років, утратила колишні грайливість і спритність.
Про це йдеться на шпальтах газети "Твій вибір".
– Ми тепер з Азою – два пенсіонери, – часто жартував батько. – У мене ноги болять, то я швидко йти не можу. І Аза вже в літах.
Отак, йдучи парком, батько впав. Аза прибігла додому і, стривожено гавкаючи, привела Миколу до свого господаря. Лікарі констатували обширний інфаркт. Тож батько вже два тижні лікувався. А Микола ходив по покупки, разом із мамою їздили відвідувати тата, завезти йому домашніх смаколиків. А рано-вранці і пізно ввечері Микола брав Азу і йшли гуляти парком. Причому гуляли довго – бувало, дві, а то й три години. Чоловік розкручував власну справу, тож мав про що подумати. А собака любив поніжитися під променями весняного сонечка.
Якось на головній алеї він помітив дівчинку-підлітка в інвалідному візку. Поруч стояв столик, на якому лежало близько сотні різних книг. Він давно вже не тримав у руках книгу, бо день був розписаний по хвилинах. Та до дівчинки все ж підійшов. Було видно, що вона бідує. Одяг хоч і чистий, проте дуже старий.
– О, яка цікава! – мовив, взявши одну з книг. – Скільки вона коштує?
– П’ятдесят гривень, – відповіла юна продавчиня. – Берете?
– Звісно, – мовив, дістаючи гроші. Вийняв двохсотгривневу купюру. – А чому продаєте?
– Гроші на лікування збираю, – тихо відповіла дівчина. – Ой, в мене не буде решти.
– Не потрібно, – сказав Микола. – Лікування дороге?
– Дуже, – на очах дівчинки з’явилися сльози. – Потрібно 130 тисяч гривень. Тож тьотя продає усе, що можна.
– А батьки? – поцікавився він.
– Вони загинули в ДТП, – розплакалась вона. – А мені, щоб ходити потрібна операція.
Того вечора він довго не міг заснути. Все думав про ту дівчинку. В Миколи було 300 тисяч гривень, за які він планував закупити в Італії товар, а тут, в Україні, реалізувати його. Прибуток мав бути пристойним. І вже про все було домовлено. І тут ота зустріч.
Наступного дня він з Азою вийшли на прогулянку значно раніше, аніж у попередні дні. Дівчинка у візку була на тому ж місці, що й напередодні.
– Як тебе звати? – запитав Микола. – Я хочу серйозно з тобою поговорити.
– Віра, – відповіла вона.
Микола розповів про свій бізнес і про те, що вирішив дати їй гроші на операцію. Мовляв, на продажі книг вона 130 тисяч точно не заробить. Віра слухала його з широко розплющеними очима, не вірячи в те, що чує.
– Але ти повинна пообіцяти, що коли станеш на ноги і будеш ходити, то намагатимешся допомогти тим, хто цього потребуватиме, – мовив він. – Добре?
– Так, я обіцяю, – відповіла Віра.
Він простягнув їй пакунок, у якому були гроші. Дівчинка, не вірячи своїм очам, взяла його.
– Спасибі вам, – мовила тремтячим від хвилювання голосом.
– Усе буде добре! – сказав він і, покликавши Азу, пішов на бокову алею.
Минуло пів року. З Азою гуляв батько Миколи. Він видужав після інфаркту і часто бродив парком зі своєю улюбленицею. Лікарі радили більше часу проводити на свіжому повітрі, тож прогулянки були і приємними, і корисними.
– Добрий день, – якось до нього підійшла дівчинка-підліток. – Це ваш собака?
– Добрий день, – відповів Іван Іванович. – Так, мій. А в чому справа?
– А вона давно у вас? – запитанням на запитання відповіла незнайомка.
– Ну, я пам’ятаю її ще цуценям, – відповів чоловік.
– Річ у тім, що пів року тому з цим собакою гуляв молодий чоловік, – мовила дівчинка.
– Так, це був мій син, – сказав Іван Іванович і погладив Азу. – Я тоді в лікарні лежав, то він гуляв із вівчаркою.
Віра, а це була саме вона, розповіла, що його син дуже їй допоміг, і вона хотіла б подякувати йому.
– То в чому справа? – посміхнувся чоловік. – Можемо піти до нас, і ви про все з ним поговорите. Або давайте завтра гуляти з Азою піде він, а не я. Тож ви зустрінетесь і поспілкуєтесь.
– Чудово! – радісно погодилась Віра. – Щиро вам дякую!
Вдома Іван Іванович розповів про зустріч у парку. Микола відразу подумав про Віру. Тож наступного дня залюбки пішов гуляти з Азою.
– Добрий день! – почув він, і коли повернувся, то до нього, плачучи, кинулась Віра. – Ви врятували мене! Завдяки вам я сьогодні ходжу!
– Варя? – Микола не повірив своїм очам – біля них із Вірою стояла Варвара – його кохана, яка три роки тому зникла невідомо куди. – Варюшенько, я очам своїм не вірю.
Випустивши з обіймів Віру, він пригорнув до грудей кохану, яка також розплакалась. Опісля, трохи заспокоївшись, розповіла, що після того, як її сестра з чоловіком загинули в ДТП, а племінниця опинилась в інвалідному візку, вона, Варвара, вирішила, що повинна зробити все для того, аби підняти дитину на ноги.
– Я розуміла, що ти, дізнавшись про все, захочеш віддати гроші, які ти так довго збирав на бізнес, на її лікування, – розповіла дівчина. – І тому вирішила за краще зникнути з твого життя, аби не заважати зі своїми проблемами. А воно, он як вийшло.
– Тепер я ніколи тебе не відпущу від себе, – мовив щасливий Микола. – Варю, я кохаю тебе і прошу стати моєю дружиною.
– Тьотю Варю, погоджуйся, – заплескала в долоні Віра. – Він добрий і любить тебе.
– І я його люблю, – посміхнулась Варя, а тоді звернулась до Миколи: – Звісно, я згодна. Миколо, я так сумувала за тобою.
Ксенія Фірковська
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
