Життя

Один зрадив, інший хотів продати на органи, і лише з третім стала щасливою 

Один зрадив, інший хотів продати на органи, і лише з третім стала щасливою 

Правду люди кажуть: усе, що не робиться, – на краще. Це я з власного досвіду вам кажу. Навіть не кажу, а стверджую. І роблю це, лежачи на біленькому пісочку, який омивають лагідні хвилі Атлантичного океану. В Україні Різдво Христове, зима. А наді мною неквапом пливуть біленькі хмарки, які наче передають мені вітання з рідної неньки-України. Саме такі хмарки пробігали над дерев’яною оселею бабусі, де я проводила кожне літо. Згодом вони і стали свідками того, як Василько освідчувався мені у коханні. А через рік бачили, як я побивалася на малесенькій могилці новонародженого синочка, якому судилося прожити лише декілька годин. А ще пізніше я зустрічала їх у далекій Італії, куди втекла не від хорошого життя.

Про це йдеться у газеті "Твій вибір".

Василь приїхав у наш маленький районний центр із обласного керувати райвідділом тоді ще міліції. Високий, чорнявий, він до кожного знаходив підхід, сумлінно виконував свої обов’язки, а заодно встигав і з дівчатами погуляти.

– Ото комусь щастя буде! – замріяно мовила Катруся, коли ми вийшли з автобуса, приїхавши додому з навчання у медичному коледжі. – Ти лишень поглянь, який він красивий! І тітка Мотя, у якої він квартирує, казала, що такий господарський, що не кожна жінка за ним вженеться. Сам і їсти зготує, і попере, і у кімнаті, яку винаймає, завжди чисто і охайно.

Я подивилася на молодого начальника, і на мить наші погляди зустрілися. І тоді я зрозуміла, що буває кохання з першого погляду. І, як виявилося через тиждень, взаємне! Тоді я знову приїхала з навчання, і на автостанції мене з розкішним букетом троянд зустрів Василь. Опісля були кафе, заява у РАЦС, невеличке весілля і два тижні на морі, коли мені здавалося, що щасливішою бути просто неможливо. Ми стали жити у моїх батьків, які ставилися до зятя як до рідного сина.

Проте щасливе життя тривало недовго – я народила сина, який не прожив навіть доби. Хоронячи дитя, я думала, що цей день – найчорніший у моєму життя і, дивлячись на ікону Спасителя, раз у раз повторювала одні й ті ж слова: «Чому? Чому?» Чому моя крихітка померла? Серце шматував біль, а сльози і не думали висихати. Я втратила сон, мене нічого не цікавило. А коли через декілька місяців почала поволі повертатися до життя, то помітила, що Василь з кожним днем віддаляється від мене все більше і більше. Частіше стала зауважувати, що мій милий повертається додому, як кажуть, «під хмелем». Згодом сусідка, наче сорока на хвості, принесла звістку, що мого чоловіка бачили в обіймах Гальки-барменши. Пізніше казали, що то була Людка-продавчиня.

– Ні, це не правда, – моя свідомість відмовлялася вірити в усе це. – Це не може бути правдою. Вони говорять так із заздрості.

Та, коли до нас прийшла Світлана і, показуючи на великий живіт, сказала, що через три місяці народить моєму чоловіку дитину, я все зрозуміла. І подала на розлучення. Було неймовірно боляче, оскільки в пам’яті жило все те добре і гарне, що було у нашому з Василем житті. Через пів року не стало моєї сестри, а за три місяці після похорону я втратила роботу. В аварії сильно побився батько. Біда одна за одною приходила в наш дім, і я думала, що це ніколи не скінчиться.

Та через три роки я зустріла Романа. Колишній однокласник приїхав до рідного міста зі столиці, де розлучився з дружиною і вів свій бізнес, навідати батька, який разом із сином і невісткою жили на околиці нашого райцентру. Проте це вже був не той худорлявий і сором’язливий хлопчина – він став симпатичним мужчиною який, як виявилося, і в шкільні роки кохав мене.

– Виходь за мене, – запропонував він мені, коли ми у вихідні поїхали на відпочинок до озера. – Чи за Василем шкодуєш?

– Ні, не шкодую, – відповіла. – У нього своє життя, а в мене – своє. А…

Та Роман своїми палкими цілунками завадив мені договорити. Скоро ми розписалися, і я переїхала до Києва, де розпочався новий період мого життя. Я щиро вірила, що у нас із Романом усе буде добре, бо ж знаємо одне одного змалку. Тим більше він часто повторював, що кохає мене ще зі шкільної парти. Однак вже через тиждень життя у столиці у мене з’явилася підозра щодо того, що наш шлюб триватиме недовго.

– Що ти накоїла? – мені здавалося, що зойк розбитої тарілки потонув у злості Романа, який, побачивши що трапилося, кинувся на мене. – Та ти хоч уявляєш, скільки коштує ця тарілка? Якщо так далі піде, то будеш харчуватися із собачої бляшанки.

Того вечора він довго кружляв біля мене, наче крук, і все сварився за ту нещасну тарілку. А я сиділа і згадувала, як колись Василько, побачивши, що я розбила кружку із сервізу, відразу сказав, що це на щастя. Мій другий чоловік виявився справжнім скнарою, деспотом і негідником.

Оскільки влаштуватися на роботу за фахом я не могла, тож Роман взяв мене секретаркою до себе на фірму. Проте виконувати довелося не лише обов’язки секретарки, але і прибиральниці. Чоловік вирішив, що нічого платити гроші чужій людині, якщо я можу і прибрати.

– Які гроші? – вирячив він очі, коли я через півтора місяця запитала про заробітну плату. – А ти за що живеш? Ти взагалі маєш мені ноги мити і воду пити.

Він при кожній нагоді говорив, що я нічого не вартую, що якби не він, то я столиці так ніколи і не побачила б. А коли приходив п’яним, то розпускав руки. Таким, яким він прийшов того вечора, я його ще ніколи не бачила: Роман спершу говорив, що на фірмі великі неприємності, а згодом почав комусь телефонувати, і я почула, як він сказав, що хоче продати мене на органи, а за отримані гроші врятує ситуацію. Опісля кинувся закривати мене у ванній, кажучи, що зараз на мене приїдуть подивитися. Він бив мене, по чому бачив, не слухаючи моїх криків і прохання не бити. Роман саме волочив мене у ванну, як телефон заспівав мелодію з улюбленого кінофільму, і, кинувши мене, він пішов обговорювати свої справи у вітальню. Там же налив собі віскі – і через пів години з кімнати донісся його богатирський храп.

– Господи, та він же точно щось зі мною зробить, – пронеслося в голові. – Треба тікати! І то негайно.

Забравши із сховку в стіні за картиною його гроші, я схопила документи, якийсь одяг і кинулася з квартири. В голові промайнула думка – он для чого насправді він зробив мені візу! А казав, що хоче придбати нам туристичні путівки.

– Натомість хотів вивезти в якусь країну і продати, – думала я. – Коли найближчий автобус до батьків? Та ні, до них не можна їхати – Роман завтра ж буде у них. Тоді…

Через півтори години я була в Борисполі. Придбавши квиток, ще через дві години вилетіла до Рима. Вже звідти зателефонувала мамі і про все розповіла.

– Доню, не вертайся, – заплакала вона. – Він уже був у нас, кричав, що написав на тебе заяву у міліцію за крадіжку. Мовляв, як тільки тебе піймають, то відразу посадять.

В столиці Італії я була прибиральницею у піцерії по вечорах, вдень доглядала маразматичну стареньку бабусю. І страшенно сумувала за Батьківщиною. Картала себе, що так необачно усе залишила, – треба було відразу йди у відділення міліції. І кожного разу, дивлячись на білі хмаринки, які леліти в напрямку України, подумки передавала ними вітання батькам. Я познайомилася з багатьма нашими заробітчанами і навіть інколи передавала передачі додому. А ще я полюбила бродити узбережжям Тиренського моря, до якого від Рима – сорок хвилин їзди електричкою.

– О, ви так красиво малюєте! – я сиділа на узбережжі і паличкою «малювала» по мокрому піску український дім під стріхою, розлогий кущ калини і лелече гніздо з птахами. – Ви, мабуть, художниця?

– Ні, я працюю у піцерії, – відповіла я і відвернулася. Після того всього, що випало на моє життя, я просто не сприймала ніяких знаків уваги зі сторони чоловіків. Мабуть, він це відчув, бо лише запитав моє ім’я і сказав, що наступної неділі знову чекатиме мене на узбережжі.

– Бо хочу побачити і красиві малюнки, і ту красуню, яка їх творитиме, – мовив він. – До речі, мене звати Агепето. До зустрічі, Маріє.

– Ого, який самовпевнений, – подумала тоді я. – Думає, що я приїду. Як би не так!

І дійсно – так сталося, що наступної неділі я разом з іншим заробітчанками святкувала день народження однієї із них. Опісля захворіла сеньйора, і її діти попросили мене побути з нею в неділю. Тож на море я приїхала, коли й думати забула про випадкового знайомого. Проте, йдучи узбережжям у пошуку безлюдної місцини, відразу побачила Агепето.

– О, сеньйорита! – помітивши мене, він радісно усміхнувся. – Я такий радий вас бачити! Вас так давно не було, що я почав хвилюватися. З вами усе гаразд? Можливо, потрібно допомога?

Таке чуйне ставлення від зовсім чужої людини не могло не зачепити струни моєї пошматованої душі. Ми з Агепето розговорилися, і я й не зогляділася, як сонечко почало ховатися за горизонт.

– Не хвилюйтеся, Маріє, – мовив він, помітивши моє занепокоєння. – Ваша електричка вже пішла, та я відвезу вас додому.

Наступної неділі Агепето вранці приїхав до будинку, де я разом з іншими заробітчанками винаймала ліжко-місце. Запросив погуляти Ватиканом, а опісля – скуштувати лазанью, яку «лише в одному місці» готують неймовірно добре. Ми багато спілкувалися, а оскільки у нас було дуже багато спільного, то у мене з’явилося відчуття, наче ми знайомі дуже-дуже давно. Просто тривалий час не бачилися. А у ті дні, коли мій новий приятель не міг приїхати, я відчувала, що сумую за ним.

– Маріє, я хочу тобі сказати, точніше зізнатися у тому, що кохаю тебе, – ми тоді сиділи на узбережжі моря, коли Агепето подивився мені в очі і мовив ці слова. – І прошу тебе стати моєю дружиною.

– Знаєш, у мене на Батьківщині кажуть, що перший шлюб від Бога, другий від людей, а третій – від лихого, – відповіла я, усміхнувшись. – І два попередні чоловіки зробили усе для того, щоб у мене більше ніколи й думки не виникало про заміжжя.

– Значить, ти усе переплутала, – засміявся він. – Твій перший і другий шлюби це були як третій і другий. А тепер у нас буде той, що від Бога. А я зроблю усе, щоб ти забула про тих двох козлів.

Через рік у нас з Агепето з’явилася маленька Біно. Дивлячись на нашу крихітку, я не могла стримати сліз – ось воно, моє щастя! Коли донечці виповнився рік, ми полетіли до України. Я дізналася, що свою третю дружину Роман продав на органи і тепер за це відбуває покарання у тюрмі.

– А Василько помер, – розповідала мама. – Міняв тих жінок, як циган коней, а десь з пів року тому у нього виявили рак. Згорів за три місяці. Знаєш, хоча у вас життя і не склалося, та ми з батьком любили його як сина. Він і приходив до нас не раз, усе про тебе питав. Шкода мені його, дуже шкода. А Романова мати після усіх тих судів з глузду з’їхала – у психлікарні тепер. Ох, життя-життя… Та знаєш, дитино, є таки Бог на світі. Я кожного вечора на колінах молилася за тебе. Все просила у Бога для тебе гарної долі.

Продавши батьківську хату, ми усі разом повернулися до Рима. Саме на околиці цього великого міста у нас є свій будинок, де ми живемо разом із мамою Агепето. Наші батьки дуже швидко знайшли спільну мову, розмовляючи суржиком українсько-італійсько-англо-російськими мовами. У нас підростає Біно, а перед Новим роком народиться наш синок.

– Давай полетимо у Касабланку, – прошепотів якось чоловік. – Думаю, тобі сподобаються пляжі Марокко. Там так красиво.

У відповідь я ствердно хитнула головою і міцніше притулилася до його грудей. А подумки вкотре подякувала Господу за те, що Він влаштував моє життя саме так, що поруч зі мною – коханий чоловік, якого я люблю до нестями, сонечко-донечка і наші любі батьки.

І сьогодні, лежачи на пляжі, я думаю, що усе, що не робиться у нашому житті, – на краще. Лише потрібно вміти гідно пережити чорні смуги нашого життя, щоб зустріти усе те хороше, що життя щедрою рукою даруватиме нам, коли настане світлий час радості і щастя.

БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ»  В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ! 

Розповідь Марії Поліщук записала Ксенія Фірковська

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Читайте також
Все про: кохання, Життя
В тему

Останні матеріали