Сестри зустрілися біля помираючого, від якого одна народила, а інша зробила аборт
Ірина і Марина росли на втіху батькам слухняними дівчатками. Про таких кажуть, що вони – золоті діти. Ще б пак! Клопотів батькам не завдають. Учаться гарно. Вдома бабусі все допомагають. Однак так було доти, доки у випускному класі вони обидві не закохалися у вчителя фізкультури.
Про це йдеться у газеті "Твій вибір".
Іван Петрович, енергійний і вродливий юнак, тільки-но закінчив інститут, і відверті залицяння юнок йому неабияк лестили. Особливо йому подобалися сестри-двійнята Ірина і Марина. Вони навперебій ставили йому запитання, приходили на уроки у футболках на голе тіло, а коли йшлося про те, аби перестрибнути через козла, піднятися вгору по канату, то просили в нього допомоги. Він і допомагав. Аж поки одна із сестер не завагітніла.
– Івасику, я хочу тобі щось сказати, – прошепотіла Маринка, ніжачись в обіймах коханого. – Річ у тім, що скоро у нас буде малятко.
– Яке малятко? – спершу Іван аж отетерів від почутого. – Ти про що, Марино?
– Про те, що ти скоро станеш батьком, – спокійно відповіла дівчина. – А ти що, не радий?
Звісно, Іван був радий. Маринку він дійсно кохав. Та й мати вже відверто говорила про те, що час би й одружитися, а не бігати невідь-де по ночах. Тож відразу й запропонував коханій руку і серце.
– Добре, що травень, кінець навчального року, – пожартував. – Бо тоді мене притягнули б до відповідальності за те, що розбещував школярку.
– А таки-так, – посміхнулася Маринка. – Ох, і розбестив ти мене!
Того ж вечора вона розповіла батькам про те, що в неділю прийде Іван з батьками домовлятися про весілля. І поки мама пила корвалол, батько погрожував викликати правоохоронців, аби притягнути до відповідальності кривдника їхньої доньки, Ірина наче впала у ступор.
– Як? – тільки й мовила, подивившись сестрі прямо в очі. – Як ти могла? Ти ж знала, що я його кохаю. Ти ж…
– А він мене кохає, – відповіла Марина. – І крапка!
Що творилося в цей час у душі Ірини – не відомо нікому. Вона то блідла, то червоніла. Декілька разів кидалася до сестри, хотіла їй щось сказати, та, зустрівшись поглядами, замовкала. Та й що вона могла сказати? Що напередодні втратила свою невинність у підсобці вчителя фізкультури?! Що слова сестри про те, що вона виходить заміж за Івана, ранили гірше від пострілів?!
На весіллі, на якому гуляло майже все село, Ірини не було. А після випускного вона, забравши документи, поїхала в столицю вступати до інституту. Додому не приїжджала, казала батькам, що багато задають. Мовляв, вихідні проводжу в бібліотеці. Частково це була правда – після аборту дівчина робила все, аби заглушити біль, який ятрив її серце. Відтак дійсно весь час присвятила навчанню. А ночами їй снився малюк, який простягав до неї ручки і кликав мамою.
– Іринко, в Маринки та Івана скоро хрестини, – якось подзвонила мама. – Племінницю твою хреститимуть. Ну невже не зможеш вирватися на вихідні?
– Ні, мамо, не зможу, – тихо відповіла Іра і, щоб не розридатися, поспішила закінчити розмову.
Після Яринки в подружжя народився ще Степанко, а тоді – Улянка. Проте в селі Ірина ні разу не була. Спершу посилалася на навчання, а опісля – на роботу.
– Доню, ти, мабуть, соромишся того, що твої батьки з села? – не раз запитувала її мама. – Дитино, не годиться цуратися свого коріння. Та й ми з батьком тебе вже стільки часу не бачили. Приїдь, Іринко.
– Приїду, якось приїду, – сказала Ірина.
– Ага, мабуть, на наш з батьком похорон приїдеш, – сумно мовила мати.
Ірина й сама розуміла, що варто приїхати, побачити батьків. Як-не-як, а десять років минуло відтоді, як поїхала з рідного села. Звісно, батьки декілька разів приїжджали до неї, проте сама додому так ні разу і не їздила. Від однієї думки про те, що побачить Марину та Івана, їй ставало погано. Бо ж одну звинувачувала в тому, що забрала від неї коханого, батька її дитини, а іншого – у зраді і її, і їхньої загубленого малюка.
Все змінилося в один день. Уночі їй наснився Іван, якого за одну руку тягнув до себе в темінь крихітний хлопчик. А іншу він простягав до неї, до Ірини, благаючи про допомогу.
– Дивно, – мовила сама до себе Ірина вранці, пригадавши сон. – Стільки років не снився, і ось маєш. Причому, такий дивний сон. Чого б це?
Випивши каву, швиденько зібралася і поїхала на роботу. Саме в дорозі її і застав дзвінок.
– Іринко, у нас біда, – мовила мама. – Іван захворів. Помирає.
– Що? – Ірина ледве керма з рук не випустила. – Що трапилося?
– Живіт у нього все болів і болів, – почала розповідати мати. – Ми не раз казали, аби йшов до лікаря. Та він відмахувався, мовляв, все мине. А вчора все ж поїхав в лікарню. А там і сказали, що рак четвертої стадії. Надії немає. Лікар так і сказав. Мовляв, навіть на диво не надійтеся.
Наступного дня Ірина була в лікарні, де лежав, точніше помирав Іван. Змарнілий, худий, очі запали – він був геть не подібним до того, який так палко обіймав її десять років тому.
– Ти? – в красивій, доглянутій молодій жінці хворий відразу впізнав Ірину. – Ти! Ти така красива! А я ось помираю. Прости мені.
– За що ти просиш у неї вибачення? – здивувалася Марина. – Вона десять років носа в рідні краї не потикала. Забулася за батьків. Племінників ні разу не бачила, а ти…
– Він знає, за що вибачення просить, – тихо мовила Ірина. – За те, що зрадив мене після того, як називав коханою. За те, що кинув вагітною. За те… Одне слово, багато за що.
– То ти була вагітною? – Іван піднявся на ліктях. – А де наша дитина?
– У кращому світі, – відповіла Ірина. – І тебе туди кличе. Мені сон наснився, наче малюк за руку тебе тягне в темряву, а…
– Замовкни, – закричала Марина, яка від почутого все не могла отямитись. – Ти навіщо приїхала? Обмовити мого Івана? Побажати йому смерті? Геть звідси!
– І то правда, – прошепотіла Ірина. – Навіщо я приїхала? Аби зустріти привид з минулого?
На похороні її не було. А через пів року Ірина вийшла заміж за успішного бізнесмена і виїхала у Відень. Вона якось враз відчула, що зі смертю Івана весь біль від зради, втрати дитини кудись зник. І вона розпочала нове життя.
Ксенія Фірковська
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.