Життя

Зустрілися в дитсадку, а одружилися, коли «стукнуло» по 60  

Зустрілися в дитсадку, а одружилися, коли «стукнуло» по 60  

Івасик вперше побачив Катю в дитячому садочку. Він все життя пам’ятав той день – ось відчиняються двері, і в кімнату, де вони гралися, наче впливає сонечко – рудоволоса дівчинка, яка й справді була подібна на нього. А ще Катя вміла так весело сміятися, що усі навколо і собі починали посміхатися. П’ятирічний хлопчик тоді навіть не міг уявити, що із симпатії до цієї дівчинки, яку він відчував, як тільки побачив її, згодом розпочнеться велике, справжнє кохання.

Про це йдеться у газеті "Твій вибір".

Тоді ж він почав приносити в садочок смачні тістечка, які пекла його бабуся, і пригощав ними Катю. Дівчинка ж частувала його цукерками. Майже весь час у дитсадку вони проводили разом. А коли за ними приходили мами, то діти розлучалися зі сльозами на очах.

Отак разом пішли до школи. Сиділи за однією партою до шостого класу. Іванко вранці поспішав до будинку, де жила Катя, і вони разом йшли на навчання. Після  уроків проводив її додому. Інколи її бабуся запрошувала його пообідати разом з Катею, і хлопчика завжди вражала обстановка в їхній просторій квартирі, стіни якої були завішені великими красивими картинами, а в одній з кімнат стояло піаніно, на якому вчилася грати його подруга.

У вихідні вони разом ходили в міську бібліотеку для дітей, в кафе на морозиво. А ще Тамара Едуардівна, бабуся Каті, запрошувала Іванка на тортик, який кожної суботи пекла для улюбленої онуки. Батьки Каті були геологами, тож практично весь час проводили в різноманітних експедиціях. Відтак вихованням їхньої доньки займалася бабуся. Вона ж влаштовувала дітям покази діафільмів, розповідала різні цікаві історії зі свого життя.

Так було доти, поки не приїхали батьки і не забрали Катю на море. Додому вона так і не повернулася. З огляду на проблеми зі здоров’ям її бабусі батьки вирішили купити будинок у Криму. Тож в рідне місто приїхав лише батько Каті, який швидко продав квартиру, зібрав речі і разом із тещею повернувся на півострів.

Про все це Іванко дізнався лише тоді, коли одного разу подзвонив у квартиру, де жила Катя, і нові господарі про все йому розповіли. Він важко пережив від’їзд подруги. Довго сумував і в дорослому віці частенько її згадував. А бували хвилини, коли мріяв про те, як би склалося їхнє життя разом. Чомусь уява завжди малювала ідеальні картини гармонійного, щасливого сімейного життя. Ну, не могло в них з Катею бути по-іншому!

Згодом він одружився, став батьком доньки, проте життя не склалося. З дружиною і не жили, і не розлучалися. Просто кожен мав свою кімнату в просторій чотирикімнатній квартирі, в яку поспішав чимшвидше піти після роботи. Виходили на кухню, готували собі нехитрі страви і знову зникали за дверима своїх кімнат. Так минали дні, тижні, роки і десятки років. Донька, єдина надія і Іванова улюблениця, під час однієї зі сварок батьків сказала йому, що це він зробив її матір нещасливою. Мовляв, через те вона, Мирося, його ненавидить. Як же боляче це було чути чоловіку, який ночами вставав до доньки, купав, пеленав її. За руку повів у перший клас і до сьомого робив з нею вечорами домашнє завдання. Оте «ненавиджу» різонуло, наче гострий ніж. Відтоді намагався купити шматок ковбаси чи сала, хліба і якихось помідорів та огірків і поїсти в своїй кімнаті, аби зайвий раз не потрапляти на очі дружині та доньці.

Усе змінилося одного осіннього дня. Іван Никонович саме повертався з ринку, коли його хтось штовхнув.

– Ой, вибачте, – перед ним стояла красива, гарно одягнена жінка. – Послизнулася і…

Раптом вона почала сміятися.

– Якби не ви, то я би вже ось тут лежала, – мовила вона. – А так я «впала» на вас.

Чоловіку враз стало млосно. Цей сміх! Так сміялася його Катруся!

– Катю, – мовив він. – Ви, випадково, не Катя?

– Катя! – ствердно мовила вона. – І не випадково. Мене так назвали на честь…

– Татової мами.

Якусь мить обоє стояли і пильно дивилися одне одному в очі.

– Іван? – видихнула вона і кинулася йому на шию. – Ти? Це справді ти?

Виявилося, що Катя після переїзду писала листи Івану. Проте з невідомих причин він їх не отримував.

– А ще я мріяла, що одного дня в двері подзвонять, – пригадувала вона, коли вони сиділи в затишній кав’ярні. – Я побіжу відчиняти двері і побачу тебе. Я так скучала за тобою. Мама навіть якось сказала, що через мене шкодує, що ми переїхали. Мовляв, я втратила інтерес до життя.

Пролетіли шкільні роки. А далі – інститути, створення сім'ї, діти. Кожен будував своє життя, кар’єру, народжував і виховував дітей.

– Мій чоловік був золотою людиною, – розповідала Катя, коли вони сиділи в затишній кав’ярні. – Десять років тому загинув у дорожній автопригоді. Після Майдану ми переїхали в Київ. Діти виросли, в них своє життя. Я ще працюю, бо сидіти вдома нудно. А оце вирішила приїхати в рідне місто на кладовище, відвідати могилки рідних. Кожного разу, коли тут бувала, згадувала тебе.

– І я тебе згадував, – сказав Іван. – Часто.

Того вечора вони допізна сиділи в кав’ярні. А ще через день разом їхали до Києва, де в 60 років почали нове життя. В злагоді, любові і радості. А по неділях, приходячи в храм на богослужіння, чоловік обов’язково ставить свічку – подяку Богу за те, що ось таким дивним чином влаштував його життя з коханою жінкою.

Ксенія Фірковська

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Все про: кохання
В тему

Останні матеріали