Майже 30 років тому Петро познайомився з дівчиною. Спокійний та скромний, парубок ніколи раніше не мав серйозних стосунків. Тому полюбив дівчину всім серцем. Навіть, коли дізнався, що вона вагітна від іншого, сказав: «Усе одно тебе не покину».
А невдовзі в них народилася донечка Леся, — йдеться у публікації в газеті «Твій вибір».
«На той час у мене не було свого житла. Тож соціальні служби забрали від нас Лесю, – пригадує Павло події, що сталися з ним 28 років тому. – Але я не міг собі місця знайти, знаючи, що я тут, а дівчина – там, у Будинку маляти…»
Тоді Петро наважився на те, що могло б для нього закінчитися тюрмою, – на викрадення дитини.
– Я приїхав у Будинок маляти. Взяв Лесю на руки – і прямую до виходу. Аж тут підбігає медсестра: «Ви куди?!» А я спокійно: «Вийду з малою на вулицю, прогуляюся». – «Ну, добре», – повірила медсестра. Та тільки ми вийшли у двір, як я бігом до автобусної зупинки, зупинив перше, що їхало. І більше дитини не віддав.
Симпатична дівчинка з великими блакитними очима росла з мамою і татом. Однак поводилася, як тепер кажуть, неадекватно. Тому, коли настав час дівчинці йти до школи, біля хати Петра зупинилася службова машина. Звідти вийшла директорка місцевої спецшколи – й заявила: Лесю забирає до свого навчального закладу. «У нас план, дітей цього року недобір. Та й вам буде легше», – запевнила директорка матір. І та погодилася.
Освіта – два класи спецшколи
Втім дуже швидко маленька Леся пізнала всі «прєлєстідєтдомовського життя». З дівчинки знущалися, били, вдягали в недоноски.
– Коли Леся мені про те розповідала, вихователі заперечували. Мовляв, усе вона бреше. Але мені було достатньо побачити синці на тілі дитини, – розповідає Петро про спецшколу. – Щоразу привозив дитині новий одяг. Та їй навіть не давали його вдягнути. Пам’ятаю, приїхав без попередження, дивлюся – Леся ходить у таких коротких колготах, що всі сідниці зверху. Питаю у вихователів, що то таке? А вони: «В нас нема що вдіти». – «Та я ж даю! Де воно?» – «В стірці». Привіз дитині на зиму товстого в’язаного светра – пропав. Знову вихователі ту саму пісню заводять: «У стірці». А люди розказують: ту кофту на базарі бачили.
Два роки промучилася Леся у спецшколі. І врешті-решт Петро забрав дівчину додому. Тим паче, що потреби перебувати у спецшколі не було, стверджує чоловік.
– Із розумовим розвитком у Лесі не було проблем. Не раз я прочитаю їй вірш три рази – і вона вже напам’ять його знає. То нащо її до слабоумних везти? – риторично запитує Петро.
Щоправда, до звичайних загальноосвітніх шкіл дівчинки не приймали. Отже, вона таки мала певні відхилення в розвитку. Та мати не надто переймалася освітнім питанням. Тож дівчинка так і лишилася з двома класами освіти.
Любов крізь тюремні ґрати
Коли Лесі виповнилося 17-ть, померла її мама. Петрові тоді радили: «Випри ту малу. Вона тобі ніхто». Втім не така була в чоловіка душа, аби вигнати з хати сироту. Тож він оформив на дівчину опікунство і взяв на себе всі зобов’язання щодо виховання та забезпечення.
А от сама Леся, замість того, щоб замінити маму і виконувати хатню роботу, жила, як заманеться. Трохи підробляла прибиральницею, трохи людям у селі допомагала за гроші. Навіть у стосунках із чоловіками не дуже була перебірлива. Знайомилася з тими, які відбувають покарання. Возила їм передачі. А вони давали Лесин номер мобільного іншим засудженим. Ті теж телефонували, розповідали дівчині про «велику й чисту любов». Леся вірила, везла передачі новому шанувальнику. І так тривало доти, доки жінка не познайомилася з Андрієм.
Голубків застукав на дивані
Коли молоді люди вирішили жити разом, Андрій уже мав досвід співмешкання з односельчанкою Настею, яка після розлучення сама виховувала двох дітей. Після чергового конфлікту Настя з Андрієм «розбіглися». І саме тоді на його шляху зустрілася Леся.
Чоловік привіз її до себе на Черкащину (до того жінка проживала в Полтавській області), поселив у своїй хаті. Щодня ходив на роботу (працював будівельником у бригаді з місцевих чоловіків). А Леся лишалася на господарстві.
– Але хазяйка з неї була нікудишня! – розповіла Андрієва сестра. – Якось я поралася на городі. Бачу – з Андрієвої хати валить дим. Я прибігаю: каструля горить, плитка горить, проводка горить. Залітаю в кімнату, а Леся сидить собі в телефоні, музику слухає. Виявилося, вона всипала весь кілограм макаронів на один літр окропу, той прилип до дна й почав горіти. Те саме з одягом: аби випрати одну футболку, вона висипала цілу пачку порошку, трохи пом’яла той одяг, висушила, вдягнула: футболка все одно лишилася зачовгана, а від такої кількості порошку по тілу пішла алергія.
Втім більше, ніж невміння господарювати, Андрія турбувала непорядна поведінка Лесі.
– Якогось вечора я повертаюся з роботи, а в моїй хаті Леся влаштувала гулянку з іншими чоловіками. А якось її застав із Миколою на дивані: вона – без спідньої білизни, він – зі спущеними штанами, – розповідає Андрій.
Такого нахабства чоловік уже не міг стерпіти: щоб у його хаті йому ж роги наставляли! Тож сказав, аби Леся забиралася геть. Та жінка заявила: нікуди не піде. Виставити її на вулицю в Андрія не вистачило жорсткості. Тож він став шукати розради у своєї колишньої пасії – Насті.
– Після того, як ми розійшлися, Андрій із пів року жив із тою Лесею, – розповіла Анастасія. – Але потім, на хрестинах у спільних знайомих, ми нарешті поговорили по душах. Андрій сказав, що досі мене любить, що Леся – то його помилка, що він не може спекатися тої «приїжджої» та хоче повернутися до мене. І ми вирішили знову жити разом.
«Я вагітна. Давай гроші»
Але розірвати стосунки з Лесею виявилося не так уже й просто. Жінка заявила, що вагітна, а оскільки сирота, то не має куди прихилити голову.
– Ми з Андрієм вирішили, що вона вигадала свою вагітність, аби лишитися в селі. Тому щодня телефонували й пояснювали: їй краще поїхати, а гроші на дорогу ми дамо, – продовжує Настя. – Тож урешті Леся забралася геть.
Де жила сирота, чим займалася – Андрія не цікавило. Втім через трохи Леся почала щодня телефонувати чоловікові, розповідати, що народила, і просити переслати їй гроші. На прохання довести наявність дитини чи скласти перелік речей, необхідних для дитини, відповідала: мовляв, речей не пересилайте, тільки гроші давайте.
Втім Настя казала не перейматися Лесиними «байками» про дитя. Адже сама ходила при надії та ось-ось мала народити Андрієві дитину.
У 28 років не вміла приготувати суміш доньці
Тим часом Лесі не лишалося нічого, як повернутися на Полтавщину до свого опікуна Петра. І чоловік так само, як колись Лесину маму, прийняв вагітну до себе.
Після народження Даринки (так Леся назвала доньку) соцслужби жахнулися від умов проживання дитини: у хатині жив пес, вікна не відчинялися, довкола двору росла амброзія, яка вважається небезпечним алергеном. «Або все виправите, або дитину доведеться вилучити», – попередили інспектори. І рятувати ситуацію взявся добряк-Петро. Оскільки чоловік працює директором кладовища і регулярно отримує зарплату, то саме він подбав про те, щоб у хаті перемурувати пічне опалення, купити ліжечко дитині, одяг, підгузки.
Та, попри покращення побутових умов, тривожило соцпрацівників іще одне: з дитиною опинилися в лікарні через травму дівчинки. Як пояснила мати, під час годування вона не втримала доньки, та впала на підлогу і стукнулася. Після лікарні Лесю з дівчинкою помістили до спеціального реабілітаційного центру, аби переконатися, що мати належно доглядає за дитиною. Однак побачене ще більше насторожило.
«Жінка у 28 років не вміла приготувати суміш для годування. Не вміла поміняти підгузок. Ми сказали почистити дитині вушка, то крик Даринки чули крізь зачинені двері кімнати. На всі наші поради Леся реагує агресивно, нікого не слухає. Тому з цією жінкою лишати дитину вважаємо небезпечним», – розповіли працівники центру.
Аби не лишитися без дитини, Леся не вигадала нічого кращого, як украсти немовля й утекти з ним до Петра. Фактично маленька Даринка з точністю повторила долю своєї безталанної матері.
Щоб вирішити долю дівчинки (адже мати нічого не вміє, а Андрій заперечував своє батьківство), довелося провести ДНК-експертизу. Вона показала: Андрій таки є батьком Даринки. Оскільки чоловік уже зійшовся з Анастасією і в них є спільна п’ятимісячна дитина, то він погодився лише підтримувати Лесю матеріально. А сама жінка, аби її не позбавили материнських прав, погодилася пройти навчання у спеціальному реабілітаційному центрі.
Повноцінної сім’ї в Даринки поки немає. Але будемо сподіватися, що її майбутнє складеться краще, ніж у мами та бабусі.
Ніна Грицюк
БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
