З Арсеном ми товаришуємо давно. Ще зі студентських років, коли він, поспішаючи на пари, ледве не збив мене з ніг.
– Ну-у-у, ти обережніше, студенте! тільки й встиг крикнути я навздогін. – Розумію, що перший курс, але ж не потрібно літати, як реактивний літак, – йдеться у публікації в газеті «Твій вибір».
Відповіддю мені був стукіт дверей аудиторії, які зачинилися за хлопчиною. А вже на перерві він підійшов до мене і вибачився, пояснив, що боявся запізнитися на пару. Так ми почали спілкуватися, ходити на футбол, я на той час був вже третьокурсником, тож віддав Арсену усі свої конспекти. Після закінчення вишу я влаштувався на роботу у солідну черкаську фірму, куди згодом допоміг влаштуватися і другу.
Наступні десять років збігли якось неймовірно швидко – я пішов на підвищення, одружився. Ми з Веронікою придбали житло, тоді у нас народилися близнята-синочки, ми взяли в кредит автомобіль і мріяли про донечку. Тим часом Арсен так і залишався холостяком.
– Невже ж ніяка дівчина не припала тобі до вподоби? – якось запитав його я. – Он секретарка Людочка на тебе око поклала. Хіба не зауважуєш, як упадає біля тебе: то домашніми пиріжками хоче пригостити, то каву тобі приносить.
– Ну, і на біса мені твоя Людочка? – аж скипів Арсен. – Та з нею не спав хіба що наш охоронець Костя, бо сам казав, що імпотент. Вона з тих дівчат, які пройшли, як-то кажуть, і Крим, і Рим. А я хочу, аби дружина моя була домашня, добра, лагідна.
Позаминулого року ми з друзями, суто чоловічою компанією, традиційно пішли у сауну. Планували до шостої вечора попаритися, розслабитися і з новими силами поспішити до рідних осель – допомогти Дідові Морозу розкласти під ялинкою подарунки рідним. Спершу усе йшло за планом. Парилися, смакували шашликом, який Петро передбачливо замовив прямо у сауну, вели свої, чоловічі розмови, коли подзвонив Іван.
– Хлопці, вибачайте, затримався, – кричав він у слухавку. – Вже їду до вас. І везу щось таке смачненьке, чого ви ще ніколи не куштували.
– І чим це він нас надумав здивувати? – мовив Арсен. – Ну, незабаром побачимо.
Іван Федорович, начальник відділу, був родом із поліського села, звідки, відвозячи батькам новорічні гостинці, привіз до Черкас копченого зайця та бурштинівки.
– Хлопці, батько на полюванні застрелив, то закоптив до свята, – розповідав він, викладаючи гостинці. – А це горілка на бурштині. Дивіться, як золотом переливається у бутлі. Моя прабабуся говорила, що, хто такий напій систематично вживатиме, той ніколи не хворітиме, а чоловіки до смерті матимуть чоловічу силу.
– Ну, наливай, – розсміявся Петро, підставляючи пластикові стаканчики. – Спробуємо того дива.
А далі розпочалася справжнісінька пиятика. Ми геть забули про те, що буквально за декілька годин проб'ють новорічні куранти, що нас чекають вдома. Золотистий напій мав приємний аромат і чудово смакував під копчене м'ясце та квашені у бочці огірочки. І коли адміністратор нагадала нам про те, що оплачений час закінчився, а дружини почали надзвонювати з питанням, коли будемо вдома, ми неохоче почали збиратися.
– Семене, у мене б-біда, – Арсен ледве тримався на ногах, і тому виглядав дуже кумедним. – Ніяк н-неможу знайти свій одяг і в-взуття.
– То пошукай краще, – порадив я, пригадавши, що дружина наказувала придбати пляшку коньяку. – Ну, друже, до післязавтра!
Я й уявити собі не міг, що саме тоді востаннє бачив свого друга холостяком.
– Одягу я тоді так і не знайшов, – розповідав нам щасливий Арсен через два дні. – Чесно кажучи не пам'ятаю, що було далі, але прокинувся я в ліжку. Коли ж глип – а ковдра не моя. І подушка чужа. Бо моя така худесенька, наче таранька, а тут така пишна, мов пиріжок. І шпалери на стінах у квіточки, а в мене ж у смужечку. Піднявся я – ой, леле, це ж я не вдома. Ніяк не міг зрозуміти, де я, і почав кликати то тебе, Семене, то Івана, то Петра, то Миколу. Тоді подумав, що від того, що стільки випив, розпочалася біла гарячка.
Опісля прийшла думка, що сплю, і я почав щипати себе за щоку. Ну ніяк не міг второпати, де я і де поділися ви. Аж раптом до кімнати зайшла дівчина. А я ж стою голий-голісінький, в чому мати народила. Ну, я шусть під ковдру і питаю, де я. А вона сміється, простягає горня з розсолом і якісь джинси та светр. І наказує швиденько одягатися, бо ось-ось настане Новий рік. Я одягнувся і тільки-но зайшов у вітальню, як почали бити куранти, а небо за вікном розквітло салютами.
Виявилося, що в сауні Арсена обікрали, залишивши не лише без смартфона, ноутбука, годинника, але і навіть одягу та взуття. Ми пороз'їжджалися, а він примостився спати.
– До Нового року залишалося три години, і ми вже закривалися, – усміхаючись, розповідала згодом Галя, симпатична дівчина з довгим русявим волоссям. – Я після пар підробляю у тій сауні прибиральницею, тож почала швиденько прибирати. А тут дивлюся – мужчина спить. І ніякого одягу немає. Адміністратор і каже, що потрібно його вивести надвір і викликати карету «швидкої», мовляв вони заберуть. Я закінчила свою роботу, вивели ми з нею Арсена, вона сіла і поїхала, а я й залишилася.
Дивлюся, майже десята вечора, «швидкої» немає. Що ж робити? Не залишати ж його, замотаного в одне простирадло на вулиці. Ще замерзне. Тож вирішила забрати до себе. Зупинила таксі і привезла додому.
Таксист мені допоміг довести Арсена до ліжка. Я подзвонила до подруги і сказала, що на святкуванні не буду, бо, мовляв, маю гостя, а сама кинулася накрити на стіл, бо ж хотілося зустріти Новий рік. Коли чую – якогось Петра кличуть зі спальні. Тоді Семена та Івана. Знайшла братів одяг – і так ми й познайомилися з Арсеном. З ним і зустріли Новий рік, бажаючи одне одному усіляких благ. Розмовляли майже до світанку, розповідали одне одному про себе. А вранці він і запропонував мені стати його дружиною.
Щоправда весілля відбулося лише через три місяці, бо батьки Галі, дізнавшись про обставини знайомства їхньої доньки та кандидата в зяті, наполегливо радили їм не спішити з таким серйозним кроком. Тож у сауні в минулому році Арсен був недовго. І алкоголю майже не вживав, бо поспішав до коханої дружини.
– Оце справжній подарунок Діда Мороза, – жартував щасливий чоловік. – У 2017 році подарував мені дружину, а в 2020-му чекаємо на народження донечки. Ну, випиймо, ще за цього дідуся-чарівника – і буду я їхати додому.
Ксенія Фірковська
БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
