Життя

Рятуючи «кіборгів», сама ледь не вмерла від отруйних газів

Рятуючи «кіборгів», сама ледь не вмерла від отруйних газів

Поспішай творити добро

Відваги й наполегливості Тетяні Білінскі не позичати: 20 літ праці реаніматологом, робота під час війни в Лівії і зрештою – порятунок українських військових у Пісках, розплатою за який стала невиліковна хвороба.

Цю відважну жінку  було нагороджено орденом «Єдність та Воля», медалями «За жертовність і любов до України», «За гідність та патріотизм», «Спаси і сохрани», «За поранення», нагрудними знаками «Честь, гідність та воля» за видатний вклад у справу визволення України від антинародної влади під час подій Революції Гідності та «За мужність і милосердя» ( АТО).

– Пані Тетяно, чому, маючи і так не спокійну роботу, поїхали лікарем до Лівії?

– Я ж мала якось годувати сім’ю? Тому поїхала, аби заробити гроші. Працювала в місті Бенгазі – гарному, дуже заможному, прогресивному в плані розвитку медицини. А 2011-го, коли розпочалася війна, рай перетворився на руїни, заможне життя – на картини з пекла. Нас, лікарів, тоді фактично взяли в заручники. Наш шпиталь перетворився з цивільного на військовий окружний, куди звозили поранених з усього східного регіону Лівії. Ми працювали бригадним методом: чергування на евакуаційному пункті змінювались виснажливою роботою в операційних та палатах інтенсивної терапії.  Крові було стільки, що кожного дня ми шлангами змивали її з підлоги. Евакуйовував нас із Лівії турецький військовий фрегат, що зміг зайти у порт Бенгазі з оборонною метою. Я в той час навіть у найстрашнішому сні не могла уявити, що подібний сценарій через кілька років чекатиме Україну.

– Ви як лікар постійно чергували на Майдані. Чому пішли в АТО?

– Бо після революції, коли з Києва повернулася працювати в Ківерцівську районну лікарню, залишилася членом ГО «Всеукраїнське об’єднання медиків Майдану». У нас якось само собою визріла думка створити медичну групу швидкого реагування.  І з першої секунди знала: буду там.

– Що з побаченого на передовій вразило найбільше?

– Вразило, скільки там молоді. Хлопчики по 18 – 19 років. Освічені, культурні, дисципліновані. Ті, які з власних переконань та великої ідеї пішли захищати свою землю, свою країну, свою націю. Які ДОСІ гинуть за свій народ!

Вразило, як ці діти (для мене діти) горою один за одного, як ризикують своїм життям, аби врятувати життя друга.

Вразило, скільки гідності та безмежної любові до України у наших воїнів. І, на моє глибоке переконання, тільки молодь – покоління, народжене в незалежній державі й не заражене «геном совкового рабства», – зможе змінити Україну і має керувати Україною.

– Як вийшло, що Ви, жінка, – і в пеклі Донецького аеропорту?

– Відразу зазначу: всередині приміщення не було жодної жінки: бійці туди нас просто не пустили б. Ми надавали медичну допомогу у секторі «Б». Під’їжджали, забирали поранених, перша невідкладна і – в госпіталь. Так тривало, починаючи з 19 січня і аж до 30-го – дня, коли через отруєння газами в мене відмовили печінка, нирки, легені. А ще за два дні до цього, коли нашу машину обстріляли на шляху Піски – Водяне, я отримала травму спини.

– Коли стан був критичним, Ви подумки прощалися з життям?

– Ні. Як лікар, я розуміла: це може закінчитися летально. Але в час перебування в Україні думок було дві: перша – «я маю вижити», друга – «що я повинна зробити, щоб вижити». Завдяки небайдужим людям я потрапила на лікування у Будапешт, де мені (хоч і перебувала два тижні в комі) успішно зробили трансплантацію печінки.

– У коматозному стані в людей стаються видіння. У Вас вони були?

– Я не бачила (як багато хто переповідає) тунелю чи світла в кінці тунелю. А коли було вже геть зле, до мене прийшов батько (він помер 11 років тому). Вигляд мав такий, як при житті: солідний, у костюмі з краваткою, з гарно зачесаним назад сивим волоссям. І я, ніби зверху, спостерігаю картину – тато підходить до ліжка, де я лежу без свідомості, бере мене за руку й наказовим тоном промовляє: «Ти мусиш жити… Мусиш!..» І все. Коли я отямилася, то запитувала маму: «Куди подівся тато?»   Але… більше він не приходив.

– Психологічно тяжко не було? Чужа країна, рік і п’ять місяців у лікарнях?

– Та ні. Одразу прилетіла з  Бельгії сестра Світлана, двічі приїздив в Угорщину мій син Владислав. Я жодної хвилини не була одна: біля мене постійно був хтось із членів родини або друзі, які теж уже стали рідними. Та найбільший тягар ліг, звісно, на плечі моєї мами. Про неї реально можна сказати: це жінка, яка народила свою дитину двічі. Та й загалом і в Україні, і в Угорщині мене оточили такою любов’ю і турботою, що для мене це був шок (у хорошому сенсі слова). Я уклінно дякую кожній Людині, яка допомогла мені вижити! Навмисне не називаю жодних прізвищ чи організацій, бо боюсь когось образити, не згадавши.

– Зараз, коли все найважче позаду, чим займаєтеся?

– Нарешті зайнялася собою: виробляю документи, проходжу реабілітацію, тішуся тим, що можу завжди бути поруч із родиною та друзями, і насолоджуюсь кожним днем життя.

– Про щось жалкуєте?..

– Ви знаєте, абсолютно ні. Навіть якби випала можливість повернути все назад, не змінювала б нічого. Хіба що певні організаційні моменти.

 

Спілкувалася Оксана Бубенщикова

«Конкурс журналістських матеріалів «Поспішай творити добро» ініційований

«Благодійним фондом Олександра Шевченка» та Українським журналістським фондом».

БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ»  В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Все про: Найцікавіше, Життя, ато
В тему