Про незвичну місцеву кухню, безшабашних місцевих жителів та можливості для власного бізнесу – у відвертій розповіді жінки з України
«Я з дитинства мріяла відвідати дивовижну країну Бразилію. Напевно, всьому виною були популярні на той час бразильські серіали. В школі я вперше прочитала знаменитий роман «Золоте теля», де син турецькопідданного Остап Бендер говорив: «Ріо-де-Жанейро – мрія мого дитинства».
Його мрія залишилася нереалізованою – великий комбінатор не побачив білозубих мулаток і мавпи не зривали йому кокоси з пальм. А мені повезло більше: у цій країні я знайшла справжнє кохання, – розповідає Валентина Остапук, яка вирушила у далеке і незвідане зарубіжжя із маленького села на Любещівщині, що на Волині. – Чесно кажучи, я не знала, що на мене чекає, з чим я зіткнуся. Мені просто було дуже цікаво і зовсім не страшно – я взагалі авантюрист за вдачею».
Сайт знайомств пов’язав два одинокі серця
Зареєструватися на сайті знайомств, де було повно принців-іноземців, Валентину вмовила подруга, якій набридло дивитися на митарства одинокої, розумної і симпатичної жінки. При цьому Валентина, яка мала негативний досвід спілкування на подібних українських сайтах, була впевнена, що за кордоном на таких ресурсах сидять одні збоченці та невдахи. Однак авантюризм переміг обережність, і вона все-таки послухалася подругу і послухала її пораду.
«Щодо мого теперішнього чоловіка Алехандро, то якось він, сидячи в компанії друзів, завів тему про одруження і сім'ю. Слухаючи роздуми одинокого бразилійця про вибір гарної і хазяйновитої дружини, його друг з Італії Вінценцо, який знайшов своє щастя з українською заробітчанкою Ольгою, порадив звернути увагу на жінок з України», – розповіла жінка.
На той час Алехандро мало що чув взагалі про нашу країну, тим паче, нічого не знав, якими є українки. Проте, прийшовши додому, вирішив ризикнути і зареєструвався також на сайті знайомств. І першою ж анкетою з фото, яка зачепила його око, стала анкета саме Валентини.
«Через кілька днів після реєстрації я на пошту отримала повідомлення, що мною зацікавився один чоловік з Бразилії. Вигаданий «збоченець» виявився вихованою і скромною людиною, готовою зробити мене щасливою, – розповідає Валентина. – Так сталося наше знайомство і народилася наша історія кохання. Через два місяці спілкування ми вирішили зустрітися в реальності. Через свою роботу він не міг прилетіти в Україну, тому я полетіла «на розвідку» до Бразилії. Це був великий ризик. А як відомо, хто не ризикує, той не п'є шампанського! І ми ризикнули».
Сорок градусів спеки – це було важко
Перше, що вразило Валентину, коли вона спустилася з трапу літака, – це спека: «Так, до всього звикаєш, але спочатку було дуже важко. Я приїхала сюди в лютому, в Україні були тоді страшні морози під мінус тридцять, а тут – сорок градусів спеки. Майже 70 градусів перепад, після двох днів в дорозі!»
Так, температура під час бразильського літа може досягати 45 градусів. На вулиці протягом дня перебувати неможливо. Тільки до 9 ранку і після 20 години вечора. Весь інший час тільки під кондиціонером.
«Наступне, до чого я ніяк не могла звикнути, – це безліч повзучих і літаючих комах. Я починала панікувати, як тільки бачила їх, а не дай Боже хтось починав по мені повзати… – посміхається волинянка. – Особливо моє життя отруювали таргани. Величезні, довжиною 5 – 7 см! Звичайно, місцеві жителі їх труять, але таргани тут еволюціонували настільки, що навчилися літати і шипіти!»
За словами Валентини, її порадувало, що весь рік можна їсти багато фруктів і овочів, і не потрібно нічого консервувати: «А ще – тут дуже смачне м'ясо! У Бразилії розводять спеціальні породи корів, і шашлик з них виходить відмінний! Протягом першого року скинула, напевно, кілограмів десять. Спочатку намагалася харчуватися так, як звикла, але це тут неприйнятно взагалі. Неможливо їсти макарони з сиром, з маслом – це занадто важко, організм просто не витримує. Потрібно більше овочів, зелені, я зараз до цього звикла, і мені це дуже подобається».
Важко емігрантові заробити купу грошей
В Бразилії, як в принципі, в будь-якій іншій країні, найдорожчим житлом є те, яке розташоване в районі, що розташований подалі від нетрів. Найбезпечнішими є закриті території під охороною. «Хоча, відверто кажучи, ніяка охорона не допомагає, і є багато випадків пограбувань, – каже Валентина. – При оренді житла укладається контракт на певний час і ціну. Крім оренди, потрібно оплачувати комунальні послуги (електрика, вода, телефон, Інтернет)».
За словами волиняки, і з працевлаштуванням у Бразилії також складнощі: «В цій країні емігрантам практично неможливо влаштуватися медиком, фінансовим працівником, адвокатом, інженером тощо. Нелегально працюючих теж немає. На мій погляд, Бразилія не є країною, де можна заробити купу грошей, особливо емігрантові. Це може статися тільки, якщо ти геній і тебе запросили працювати в якусь відому компанію».
При цьому, якщо емігрант креативний і працьовитий, то можна започаткувати свій бізнес: «Тут можете зайнятися ресторанним або туристичним бізнесом, відкрити салон краси, а це дуже важливо для наших українських жінок, які закінчують курси з манікюру та педикюру. При цьому обов'язкове знання мови. А краще кількох мов».
Мало читають і люблять веселитись
Коли Валентина ділилася враженнями про місцевих жителів, то мимоволі посміхалася: «Я думала, що в Україні зараз читають мало, проте побачила, що в Бразилії людей з книжками ще менше. Місцевих цікавлять перш за все розваги – поїсти, повеселитися, потанцювати. У нас в країні історично склалося, що треба турбуватися про майбутнє: влітку не подбаєш про їжу – взимку будеш з голоду помирати. Тут не треба про це думати, весь рік все росте саме. Не потрібно думати про те, як обігрівати своє житло, заготовки якісь робити. Бразилійці не звикли в принципі піклуватися про завтрашній день. Дах над головою є – і добре. А немає даху, все одно не пропадеш. Головне – щоб змія не заповзла».
За словами жінки, бразильці – дуже доброзичливий народ: відкриті, прості, емоційні, усміхнені: «Правда, серед молоді це не так яскраво виражено. А ось більш старше покоління живе і насолоджується життям. До емігрантів тут ставляться позитивно. Люблять цікавитися іншими культурами, а також запитувати про їхні країни і гостинність. І обожнюють отримувати тільки схвальні думки.
У бразильців не характерна критика, і гостинності їм не позичати. Вони обожнюють запрошувати до себе в гості. І не важливо, скільки часу ви знайомі: тиждень, місяць або півгодини! Вас завжди приймуть вас як близьких родичів з обов'язковими обіймами і поцілунками.
При цьому місцеві жителі по-іншому, на відміну від українців, виховують дітей. Тут в 20 років людина – ще дитина. Їй 25, 30 років – а вона все ще дитина в сім'ї. Якщо у неї є своя сім'я і діти, вона все одно дитина. Тут навіть якщо на день народження йдуть мама, тато і дитина – з собою беруть няню. Навіщо ця няня там потрібна? Взагалі не зрозуміло».
На запитання, якби була можливість, то чи повторила б вона свій шлях до Бразилії ще раз, Валентина із посмішкою кивнула головою: «Безперечно! Мій Алехандро – це просто моя друга половинка! Так, кілька років було важко: я не знала мови, не могла зрозуміти, чим зайнятись. Потім потихеньку почала шити одяг на замовлення: для сусідок, знайомих, ті переказували про мене своїм знайомим, і тепер в мене є постійні клієнтки. Так, тут часто грабують, навіть серед білого дня можуть вирвати з рук сумочку чи зірвати прикрасу. Тому я навчилася носити сумки попереду себе, а прикраси замінила біжутерією. Але, як би там не було, я вдячна долі, що опинилася в цій країні».
Ірина Белоцька
БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
