Люди

Вражаючі спогади лікаря-волонтера про Донецький аеропорт

Вражаючі спогади лікаря-волонтера про Донецький аеропорт

ЕКСКЛЮЗИВ. Відваги й наполегливості Тетяні Білінскі не позичати: 20 літ праці реаніматологом, робота під час війни в Лівії і зрештою –порятунок українських військових у Пісках, розплатою за який стала невиліковна хвороба.

Пані Тетяно, чому серед сотень спеціальностей обрали фах лікаря?

– Тому що допомога людям із застосуванням медичних знань та навичок приносить мені моральне задоволення. Інакше б не змогла втриматись близько 20 років у своїй професії, яка вважається чомусь чоловічою.

Мабуть, син не хотів відпускати маму? Тим паче, коли поруч нема тата, а лише бабуся?

– Чесно кажучи, син ображався. Але ж я мала якось годувати сім’ю? Тому поїхала в Лівію, аби заробити гроші. Працювала в місті Бенгазі – великому, гарному, дуже заможному, прогресивному в плані розвитку медицини. А 2011-го, коли розпочалася війна, рай перетворився на руїни, заможне життя – на картини з пекла. Досі перед очима танки-бляшанки і темношкірі вояки… Майже всі арабські чоловіки озброєні, дуже агресивні в момент конфліктів.  Було страшно… Нас, лікарів, фактично взяли в заручники, бо не віддавали документів. Приміщення, де були закриті особові справи разом з паспортами, охоронялись автоматниками. Наш шпиталь, BMC, перетворився з цивільного на військовий окружний, куди звозили поранених з усього східного регіону Лівії. Медиків переселили з готелю прямо у шпиталь, оточений повстанцями, і ми працювали бригадним методом: чергування на евакуаційному пункті змінювались виснажливою роботою в операційних та палатах інтенсивної терапії.  Крові було стільки, що кожного дня ми шлангами змивали її з підлоги. У Лівії я вперше заплакала, коли побачила мертве тіло підлітка. Я глянула на нього – хлопчика років 14 – 15, у кросівках, спортивних штанях, кофті з капюшоном –  подумала про свого сина, який чекав мене в мирній Україні, і розридалася… Евакуйовував нас з Лівії турецький військовий фрегат, що зміг зайти у порт Бенгазі з оборонною метою. Я в той час навіть у найстрашнішому сні не могла уявити, що подібний сценарій через кілька років чекатиме Україну.

Ви як лікар постійно чергували на Майдані. Чому пішли в АТО?  

– Бо після революції, коли з Києва повернулася працювати в Ківерцівську районну лікарню, залишилася членом ГО «Всеураїнське об’єднання медиків Майдану». У нас якось само собою визріла думка створити медичну групу швидкого реагування.  І з першої секунди знала: буду там. Єдине, що просила, – можливість ротації без відриву від основної роботи. Так з’явився «Гіппократ» (кістяком його були майданівці), що став працювати у червоній зоні у складі «Госпітальєрів» ДУК ПС.

Як вийшло, що Ви, жінка, – і в пеклі Донецького аеропорту?

– Відразу зазначу: всередині приміщення не було жодної жінки: бійці туди нас просто не пустили б. Ми надавали медичну допомогу у секторі «Б». Під’їжджали, забирали поранених, перша невідкладна і – в госпіталь. Медпункт «Госпітальєрів» розташовувався у колишньому 2-поверховому особняку в Пісках. Так тривало, починаючи з 19 січня і аж до 30-го – дня, коли через отруєння газами в мене відмовили печінка, нирки, легені. А ще за два дні до цього, коли нашу машину обстріляли на шляху Піски – Водяне, я отримала травму спини.

Рідні знали, що Ви в зоні щоденних обстрілів?

– Ні. Мамі зараз 82-й рік, сину теж не казала. Тому, вирушаючи в АТО, я сказала, що їду до Києва на медичну конференцію. Мама провела мене до автобуса, допомогла ставити вантаж, який виділила Волинська спілка афганців для нашого «Гіппократу». А про те, що я отруїлася газами і балансую між життям та смертю, мама дізналася випадково. І то аж тоді, коли мене з Червоноармійської РЛ, Дніпропетровської лікарні ім. Мечникова, Київської міської лікарні № 5  перевели у Головний військовий клінічний шпиталь Києва.

– Що з побаченого на передовій вразило найбільше?

– Вразило, скільки там молоді. Хлопчики по 18 – 19 років. Освічені, культурні, дисципліновані. Ті, які з власних переконань та великої ідеї пішли захищати свою землю, свою країну, свою націю. Які ДОСІ гинуть за свій народ!

Вразило, як ці діти (для мене діти) горою один за одного, як ризикують своїм життям, аби врятувати життя друга.

Вразило, скільки гідності та безмежної любові до України у наших воїнів. І, на моє глибоке переконання, тільки молодь – покоління, народжене в незалежній державі й не заражене «геном совкового рабства», – зможе змінити Україну і має керувати Україною.

Із чим асоціюється у Вас Донецький аеропорт?

– І запахом. Бридким запахом гару та газу. У той час працювали «Гради», «Піони», «Буратіно». Були газові атаки, які ворог застосовував, аби «викурити» кіборгів із території ДАПу. А я всім цим дихала. Постійно. Вдень і вночі. Аж допоки 30 січня не відчула сильної нудоти, до якої згодом додалося здуття живота. Стан різко погіршився. Тому мене вивезли з Пісків, а потім бригада військових медиків – на Красноармійськ. Дорогою ми потрапили під обстріл снайпера. Я на той час була вже у досить важкому стані. Про це мені тільки недавно розповіла «Ядвіга», автоматник із групи евакуації.

Коли стан був критичним, Ви подумки прощалися з життям?

– Ні. Як лікар, я розуміла: це може закінчитися летально. Але в час перебування в Україні думок було дві: перша – «я маю вижити», друга – «що я повинна зробити, щоб вижити». А ще, як не прикро, я на собі відчула некомпетентність деяких наших лікарів. Ба більше: зрозуміла, що українські медики воліють узагалі «не бачити» проблеми інтоксикацією газами, що застосовувались на Майдані і в АТО, які містять радіоактивні та бойові отруйні речовини та спричинять ракові захворювання. Схожа ситуація була в Іраку, де через застосування отруйного білого фосфору в американських військових різко зросла захворюваність на онко. Тільки вони, на відміну від українських бійців, отримали колосальні компенсації від держави. А в нас воліють (і навіть вимагають!) мовчати, щоб рак, діагностований у бійців, записувати як «загальне захворювання внаслідок стресу» та, відповідно, не виплачувати компенсації.

Якби я особисто чи волонтери, які намагалися мене врятувати, повірили б в діагноз «онкологія», то мене б уже не було. Реально. А так,  завдяки небайдужим людям я потрапила на лікування у Будапешт, де мені (хоч і перебувала два тижні в комі) успішно зробили трансплантацію печінки.

У коматозному стані в людей стаються видіння. У Вас вони були?

– Я не бачила (як багато хто переповідає) тунелю чи світла в кінці тунелю. А коли було вже геть зле, до мене прийшов батько (він помер 11 років тому). Вигляд мав такий, як при житті: солідний, у костюмі з краваткою, з гарно зачесаним назад сивим волоссям. І я, ніби зверху, спостерігаю картину – тато підходить до ліжка, де я лежу без свідомості, бере мене за руку й наказовим тоном промовляє: «Ти мусиш жити… Мусиш!..» І все. Коли я отямилася, то запитувала маму: «Куди подівся тато?»   Але… більше він не приходив.

Психологічно тяжко не було? Чужа країна, рік і п’ять місяців у лікарнях?

– Та ні. Одразу прилетіла з  Бельгії сестра Світлана, двічі приїздив в Угорщину мій син Владислав. Я жодної хвилини не була одна: біля мене постійно був хтось із членів родини або друзі, які теж уже стали рідними. Та найбільший тягар ліг, звісно, на плечі моєї мами. Про неї реально можна сказати: це жінка, яка народила свою дитину двічі. Та й загалом і в Україні, і в Угорщині мене оточили такою любов’ю і турботою, що для мене це був шок (у хорошому сенсі слова). Я уклінно дякую кожній Людині, яка допомогла мені вижити! Навмисне не називаю жодних прізвищ чи організацій, бо боюсь когось образити, не згадавши.

Зараз, коли все найважче позаду, чим займаєтеся?

– Нарешті зайнялася собою: виробляю документи, проходжу реабілітацію, тішуся тим, що можу завжди бути поруч із родиною та друзями, і насолоджуюсь кожним днем життя.

Про щось жалкуєте?..

– Ви знаєте, абсолютно ні. Навіть якби випала можливість повернути все назад, не змінювала б нічого. Хіба що певні організаційні моменти.

Спілкувалася Оксана Бубенщикова

Схожа новина по темі: У бійців АТО масово діагностують онкологію. Кому це вигідно?

Все про: Найцікавіше, Інтерв'ю
В тему