Живучи в любові і достатку, ми й не здогадуємося, що он у тому підвалі живе маленький хлопчик, який утік від батьків-алкоголіків і у свої 12 курить та п’є. А десь неподалік у сараї ночують дві сестри-сирітки, які вміють сокирою відганяти чужих дядьків. «Хто виросте з цих любов’ю обділених дітей?» – зітхаємо ми і йдемо далі. Бо ж «усіх обездолених не пригорнеш». А ось Петро Бак так не зміг. Тому разом із дружиною вони виховують аж 15 дітей!
– А ким Ви були до того, як стати багатодітним батьком?
– Я зростав у сім’ї, де було восьмеро синів та дві доньки. Як уже в селі (а жили ми в Кам’янусі Маневицького району Волині) – роботи дуже багато. Втім завжди мріяв стати лікарем. Пам’ятаю, корів пасемо, хлопці хто чим займається, а я медичну літературу читаю. Тож після служби в армії вступив до Ризького медичного університету. Але після закінчення першого курсу мені сказали: або вступаєш у комсомол – або… Я не міг зрадити своїм релігійним переконанням, і за професію лікаря довелося забути. Працював різноробочим: будівельником, водієм. Але вищу освіту все одно здобув: у Біблійному інституті, центральне відділення якого в місті Сакраменто (столиці штату Каліфорнія), а філії діють у багатьох країнах світу, зокрема – в Україні.
– Коли вперше у Вас з’явилася думка прихистити сироту?
– Ще коли маленьким почув від бабусі оповідання про сироту Василька, в якого померла мама і він пішов у великий світ шукати нову сім’ю. Щойно почувши, я побіг на вулицю глянути, чи не стоїть біля хати сирота, а потім усе допитувався бабусі: «Де ж той Василько? Чому до нас не приходить?» Потім, як тільки одружився, знову кажу рідним: «Хочу дітей усиновити». Моя теща тоді зауважила зауважила: «Ти ще нічого не знаєш про батьківство, його відповідальність і любов. То чи впевнений, що станеш хорошим татом?» Я задумався: «А справді – чи зможу?» Тому перш ніж створити один із перших на Волині дитячих будинків сімейного типу, ми з дружиною виховали п’ятьох рідних дочок та синів.
– Аби мати чим нагодувати, у що вдягнути, доводилося багато працювати?
– Аякже! Ми мали город, теплицю, новий дім будували (бо мешкали в селі під Луцьком у 100-літній хатині). З п’ятої ранку вже в парнику. Коли редиска, огірки достигали – мотоциклом або велосипедом везли їх на ринок. І так виживали.
– Коли ж нарешті втілили свою мрію про усиновлення сироти?
– Це було у грудні 2005 року. Найстаршій рідній дитині було 17-ть, наймолодшій – десять років. Випадково натрапив у газеті на статтю, що Президент Віктор Ющенко просить українців створювати дитячі будинки сімейного типу і забирати сиріт у свої сім’ї. Щойно таке прочитав – перевдягнувся в чистий одяг, поїхав до Луцька, зустрівся із заступником голови Волинської облдержадміністрації та розповів про свою ще дитячу мрію прихистити сироту.
– Знаю, дружина, почувши про ваше рішення, всю ніч плакала й молилася. А Ви не хвилювалися, перш ніж узяти дитину з неблагонадійної сім’ї?
– Морально я давно був до того готовий, завчасно подбав про додаткові житлові площі. Хвилювання були, бо ж це яка відповідальність! Але я знав: роблю богоугодну справу і Господь нас не залишить. Щоправда, ми готувалися взяти одну-дві дитини, а вийшло, що впродовж року наш дім розбагатів аж на п’ятьох сиріток.
– Кожна прийомна дитина – це, мабуть, велика драма?
– Звісно. Коли ми брали сиріток, то навіть не здогадувалися, що пережила кожна дитина. Коли в будинку маляти я побачив однорічного Богданчика, вихователі попередили: хлопчик не розмовляє. Я підійшов, поговорив із ним, а Богданчик тільки дивився на мене великими оченятами. Після розмови я попрощався, виходжу, двері за мною повільно зачиняються (дитина аж прикипіла до щілинки), і коли ось-ось мали зачинитися, хлопчик покликав: «Тату!» Вихователі до нього: «Богданчик заговорив!..»
Одна з прийомних дочок дуже довго не їла моркви. Де у страві побачить – відкладає на бік тарілки. Чому? Бо коли її кровну маму позбавили батьківських прав, бабуся використовувала внучку для жебракування, а як десь ішла – прив’язувала дівчинку за ногу до ліжка, кидала сиру моркву, геть зголодніле дитя мусило щодня гризти овоч, і так – до 7-річного віку.
Ще були двоє сестричок, які разом із бабусею мешкали на орендованій квартирі, за несплату господар помешкання їх вигнав. Коли ми дівчаток забирали до себе, діти жили в сараї. А потім (уже як довірилися нам) розповідали, що спали «поруч із чорним собачкою, а щоб дядьків поганих гонити – завжди тримали біля себе сокиру».
– Прийомні діти народилися та зростали у непростих сім’ях. Чи швидко вдавалося повертати їх до «нормального» стану?
– Ці діти мали і травмовану душу, і чимало проблем зі здоров’ям. Із десятьох дітей шістьом довелося робити операцію. Бо в когось були носики збиті, хтось потребував корекції зору. Якось до нас «прибився» 12-річний хлопчик: прийшов зі своїми нехитрими пожитками, став на порозі й запитав: «Можна у вас пожити?» Я знав, що в дитини є мама і тато, але вони зловживають алкоголем. Я знав, що надто ризиковано для інших наших дітей прийняти хлопчика, який жив по підвалах, умів лаятися, пробував пити і курити. Та коли я заглянув в очі цій дитині – не зміг їй відмовити. Так-от, коли привів хлопчину на медогляд, лікар оглянув і, побачивши два шрами на животі, питає: «Тобі операцію робили?» – «Ні, це мене тато порізав». Лікар так глянув на мене, та я тут же пояснив ситуацію. Потім давай ми детальніше обдивлятися дитину, а в нього пальці виламані, по всьому тілу шрами!.. Дякувати Богу, всі наші побоювання щодо хлопчика виявилися марними. На початках він, правда, грішив тим, що брав чуже. Після однієї з проповідей у церкві здивовано мене перепитав: «А що: красти – це погано?» І коли почув, що це дуже погано, назавжди позбувся цієї звички.
– Хто Вас підтримує матеріально і морально? Що додає сил, коли дуже важко?
– Та зараз (усміхається, – авт.) уже значно легше, ніж на початках чи ніж було тоді, коли в одній хаті 12 школярів і троє студентів. Нині діти підросли. Хтось створив свою сім’ю, хтось – уже планує. Молодші (а це п’ятеро школярів і троє студентів) нам допомагають. Хоча, як усі діти, до роботи не завжди спішать. Аби мати все необхідне, працюємо по господарству, на десяти сотках городу та в невеличкому саду. Втім, найбільша наша підтримка – Господь. Тяжко – молимося. Радісно – молимося.
– У Вас ставалися дивовижні випадки Божої підтримки?
– Якось випав дуже важкий період, коли ми до дітей і ласкою, і любов’ю, і поясненнями – а результату нема. Щоночі дітки плачуть, уві сні здригаються, схоплюються, кудись ідуть, удень вередують, не встиг відійти – шкоду роблять. І так (мені тоді здавалося) триватиме вічно. У розпачі подзвонив я у Київ на телефон довіри. Якась геть молода дівчинина піднімає трубку, загальні фрази промовляє. «Ну, – думаю, – ніхто мені не допоможе». Але щойно це подумав, як відчував: у моє серце приходить заспокоєння, а в голові – підказка, як бути далі. Я вже не слухав, що та дівчина мені радить: подякував, поклав трубку – і всі тривоги – як рукою зняло.
Або ще один випадок: взяли ми в сім’ю трьох діток, а в них – гепатит С: хвороба невиліковна та небезпечна для оточення. Відразу в розпач: «Що робити? Як бути з дітками: і хворими, і тими, які можуть заразитися?» Стали в молитві просити в Господа підказки. А через трохи, коли привели дітей на повторний огляд до лікарів, не повірили: хворі сироти дивовижним чином одужали!
– Цього літа Президент України нагородив вас орденом «За мужність». Це було несподіванкою?
– Коли знайомі подзвонили і стали вітати з нагородою – я не зрозумів, про що йдеться. Почув про орден – подумав: «Щось вони переплутали». Але потім в облдержадміністрації підтвердили: так, Президент нагородив. Утім, я вважаю, цей орден не мій особистий, а й дружини, з якою пліч-о-пліч майже 30 років, і бабусі, яка змалечку вчила мене любові до людей і Бога.
– Що порадите нашим читачам, аби в їхніх сім’ях панували любов та злагода?
– Зараз дуже багато часу люди віддають заробітку грошей. Запитай їх про сенс життя – більшість назвуть квартири, машини. Хоча за 29 років подружнього життя я переконався: в сімейному благополуччі лише процентів 15 – це матеріальні здобутки. А решта 85 – це стосунки: між чоловіком і дружиною, між батьками і дітьми.
Не рідко сімейні пари припускаються помилки «хочемо пожити для себе». Вони не народжують дітей, хоча, здавалося б, мають і триповерховий дім, і вдосталь грошей. Прошу Вас: живіть не заради себе! Бо на схилі літ відчуватимете лише порожнечу і марність прожитих років. Живіть заради того, аби робити щасливими людей, які поруч, аби відчувати себе потрібним, аби дарувати любов. Бо то і є ЩАСТЯ!..
БІЛЬШЕ ІНТЕРВ'Ю З ВІДОМИМИ ТА ЦІКАВИМИ ЛЮДЬМИ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!
Спілкувалася Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
