Хлопці та дівчата, які нині захищають нашу Батьківщину на Сході, називають Людмилу Менюк мамою. Після загибелі сина вона пішла на війну продовжувати захищати Україну – і стала мамою для тих, хто поруч.
– Так склалось, що нашу родину не оминула жодна трагедія нашої Батьківщини, – розповідає жителька міста Гайсин, що у Вінницькій області. – Дідусі брали участь у Другій світовій війні. Мій батько ліквідовував наслідки аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Помер від опромінення. В російсько-українській війні я втратила сина.
Про це йдеться на шпальтах газети "Твій вибір".
Він працював медиком у приватній клініці в Москві. І якось весною 2013 року, сказав мамі, що хоче до України. Мовляв, не можу по-іншому. Він був чудовим фахівцем, відтак на місці роботи запропонувати тривалу оплачувану відпустку. Коли почалися буремні події 2013 – 2014 років, Станіслав не раз ходив до військкомату, бажаючи стати на захист Батьківщини. Пояснював, що там, на війні, його медичний досвід знадобиться.
– Це було його рішення, і я знала, що він його не змінить, – каже пані Людмила. – З покоління в покоління в нас навчають дітей вислухати усі поради і самостійно прийняти рішення. Мені лишалось лише благословити його.
Станіслав пішов добровольцем – військовим медиком у штурмовий батальйон «Айдар». Побратими любили і поважали його. Також до сина часто приїжджала мама. Вона саме готувалась до чергової поїздки, коли 27 липня 2014 року повідомили, що син загинув поблизу містечка Лутугине, що на Луганщині. В той час втрати на війні були дуже великими. За кожен сантиметр української землі гинуло чимало її синів та дочок. Тоді ж мама Станіслава прийняла рішення піти на війну.
– Ми всі знаємо, що мама повинна бути взірцем для своїх дітей, – переконана вона. – Навіть тих, які поклали своє життя за волю Батьківщини. – Тому я вирішила йти на війну заради свого сина, заради того, що він не встиг, заради тих хлопців, які нині виборюють волю України. Тут, на війні, кожен хлопець – мій син, кожна дівчина – моя донька. Батальйон «Айдар» став для мене другою родиною. Починала службу на посаді діловода на другій лінії оборони, а через декілька місяців стала головним сержантом штурмової роти. А це вже передова, стратегія, тактика війни, застосування зброї. А через якийсь час командир запропонував стати начальником бронетанкової служби.
У жінки математична освіта, однак якось вона почала міркувати, що буде з побратимами далі. Відтак, щоб подати приклад, вступила до Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини на факультет соціальної психології. Бо ж, зізнається, колись мріяла бути психологом. Тож згодом почала створювати мобільні психологічні групи для підтримки учасників бойових дій.
– На сьогодні питання реабілітації учасників бойових дій лишається вкрай важливим, – переконана пані Людмила. – Міжнародний досвід США та Ізраїлю показує, що коли учасник війни повертається додому і не має підтримки і розуміння в сім’ї, не проходить реабілітації, то це може дуже погано закінчитися. Тому реабілітація потрібна! Учасники війни мають отримувати нові професії, бо ж бувають випадки контузій, каліцтва. Тому треба допомогти цій людині розпочати нове життя.
Більше від чотирьох років на війні були не простими. Жінка перенесла контузію, часткову втрату слуху й зору. Згодом повернулась до мирного життя. Проте і нині їздить до побратимів, всіляко піклується і про тих, хто на війні, і про ветеранів.
Ксенія Фірковська
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
